Хрещатий яр - Гуменна Докія
Форми боротьби вимагають…
Аркадій тільки мугикнув.
— Бо якби маси не були збольшевизовані, то не було б тепер УССР. Хотіли землі та волі, — то й маєте: і землю, і волю…
Аркадій щось хоче сказати. Чи ж обоє вони не з тієї самої маси? Чого ж це так Роман з погордою говорить про ту масу, з якої постали всі ті різновидності, про які оце сваряться? Де це він набрався такої "ментальности", що обпльовує все рідне, як воно не піняво шовіністичне? Цього мало — називати Драгоманова нашим найбільшим ворогом, деклямувати про лицарський дух нашої давнини, а треба ще мати в собі героїчність, щоб разом із своїм народом усю його біду потягти.
— Ну, добре, маса — смерди й гречкосії. Ми, що зосталися з нею, — запроданці, за ласощами потяглися. Та ми ж хоч щось зробили за ці двадцять років, ну, хоч би таке трошки, як ліквідували неписьменність. А чим маєте ви, лицарі, похвалитися?
Роман навіть дивується з такої сліпоти Аркадієвої.
— А нове покоління полум’яних, до зубів озброєних національною ідеєю борців за Україну! Це ж — золотий наш цвіт! Які виховані, які веселі в товаристві, як жартують… Коли ж треба, то з радісною усмішкою йдуть на смерть…
— Шкода, що такі золоті хлопці та йдуть з радістю на смерть за таку куцу ідею…
— Що ж тут ми застали? Комсомольців, рабів…
— І зрештою, як прийшов час діяти, то ваші золоті хлопці влаштували в Житомирі гаракірі? Дивне лицарство. Не служити народові, а панувати над ним збиралися ви, як під брамою столиці побилися за владу.
— Куля, що здогнала зрадника, свята!
— Ох! Забагато на себе берете. Як почнете так розкидатися кулями, то не буде над ким панувати. От того ж то вас і не прийняла теперішня Україна, що ви з чужими гаслами прийшли.
— Як маса несвідома, то треба її вчити!
— Тут уже вчені й без вас чверть століття…
Диво, що вони так рубають одне одному, а це не заважає їм раз-у-раз сходитися в Максима для таких взаємокомпліментів. Тільки шкода, що заважають відвідувачі. Роман зараз німецькою мовою питає, що коштує ця статуетка, а Аркадій, — чи не беруть тут на комісію книжок.
А Максим на все те дивиться й питає себе, як це воно так? З одного тіста, в одному полку воювали, а такі різні особистості виліпили ці двадцять років. Вони, мабуть, далі розійшлися, ніж оте нове покоління, виховане в національних ідеях, розійшлося з нашим доростом, Максим бачив їх раз, цих галицьких молодих хлопців, як був на селі.
Їхали ці хлопці великою німецькою машиною, з німецькими документами, в німецьких військових уніформах. В машині везли якісь великі паки. Купалися в річці біля села й перегукувалися між собою, а сільські хлопчаки сиділи на березі, на них дивилися й уголос обмірковували такий феномен. — Диви, німці, а говорять по-нашому! — Це, мабуть, українці! — Якраз, українці! Це, мабуть, ті, що німцям з…ці підтирають… — У річці піднявся регіт. Ну, й вліпили! А ми їм веземо нашу літературу! — реготалися молоді галичани й тут же вирішили, що їхні паки освідомлювальної націоналістичної літератури треба знищити. Так і зробили. Паки в полі спалили, а самі повернули машину назад. Де тепер ті хлопці? На Волині в партизанці? Там же тепер цілі райони охоплені повстаннями, кажуть, там щоночі горить, німці цілі села випалюють разом із людьми. Чи в карпатських горах? Чи може оце вони Максимовій клієнтці в ближчих підкиївських лісах носа розрубали?
XIV.
Львівська 27, колись скромна школа, тепер збірний пункт для наловлених до Німеччини, стала центром київського многотрудного життя. Щодня під залізними штахетами стоять юрби родичів, що поприносили своїм зловленим (чи то на базарній облаві, чи то на вулиці, чи то на роботі, чи то в хаті на ліжку) — вузлик із одежею, слово потіхи, таємну пораду, надію на визволення. Щодня тяглися туди, оточені поліцаями, жертви Німеччини. Щодня з-за ґратів визирали спіймані незлочинці, громадяни Києва.
Секрети, як викрутитися від Німеччини, валяються просто на вулиці, їх можна почути біля кожної групки.
— Я собі купила за тисячу карбованців довідку, що в мене венерична хвороба і тепер тільки покажу на комісії, мене відразу й пускають, — хвалиться молоденька дівчина.
— А як медогляд? Це ж зразу виявиться. Я знаю кращий спосіб: викликати на руках екзему.
— Та й не позбутися її? Дякую!
— Краще екзема, ніж до Німеччини. Я знаю таких, що спеціяльно заражувалися ще й страшнішою хворобою.
— Он, кажуть, на трикотажній фабриці викидалися з третього поверху. Ї х підбирали, перев’язували й садили у поїзд.
— Але ніхто не має, як у мене. Аналіза сечі, — гордо на всю вулицю оповіщає якась щаслива. — У мене багато просять мою сечу. Бо ці довідки про заразні хвороби також нічого доброго. Я знала одну… Повісили, як почули, що вона має венеричну хворобу. А всіх туберкульозних, взагалі мають знищити, як знищили хроніків та тих, що були в Кирилівській божевільні.
— Де б украсти дитину? — мрійно питає та, що боїться екземи. Тепер дуже поширена крадіж дітей. Фабрикують документи, що дитина їхня, й так рятуються.
— Та он у дитячих яслах візьміть. Тепер багато так роблять. Візьмете трьохрічного, а запишете як немовля.
— А я вам ще краще пораджу. Дайте безногій пашпорта, хай піде за вас. Побачать, що без ноги, й поставлять штамп "звільнений" у вашому документі…
Ускладнювалася винахідливість арбайтсамту, але зростала й народня творчість. Сьогодні ж арбайтсамт усіх пришпилив дуже простим оголошенням. Всім жінкам міста Києва з'явитися в такі то дні за абеткою. От! Хвороба, не хвороба, діти, не діти, — йди на комісію. Німці своїх теж не милують, ось у них чоловіків усіх на фронт, а скрізь ставлять жінок. Німецька гуска стає директором банку, шефом арбайтсамту, залізничним кондуктором. Можуть і київські жінки на німецькі заводи піти, кувати перемогу. І вже зразу хай беруть із собою речі, бо вже з комісії під вартою відведуть на медогляд і сьогодні ж виїзд. Як скінчать із жінками, почнеться набір чоловіків.
На Некрасовській біля штахетів стоять юрби. Із страхом дивляться на ту фіртку, де стоять поліцаї, куди легко зайти, але не знати, чи вийдеш на волю. Час-від-часу відчиняються ворота й зо сто новоспечених арештанток, оточені поліцаями, йдуть за ґрати Львівської 27. Там — поверховий огляд, ніякої уваги на різні довідки й негайний виїзд.
Мар'яна в день своєї літери достойно приготувалася. Убралася в чорну сукню, намалювала синяки під очима — і стала, як мара. На своє серце вона сьогодні надіється, як на кам’яну гору. Проковтнула чотири таблетки пірамідону і наробила собі цигарок із чаю. Серце калатало божевільно, як увіходила в залізну фіртку, але Мар’яна певна, що зараз і вийде, то воно зовсім не від страху.
Дарма, дарма! Кат у спідниці, німкеня з арбайтсамту, навіть не глянула на Мар’янин маскарад та довідку про хворість, а сказала: "Он у ті двері". За дверима були вже такі самі, доходило до сотні.
Невже й медогляд такий буде? Мар’яна ладна викурити десять чаєвих цигарок відразу, аби помогло. Страшніше, як, справді, вони не оглядають.
І вже вечір. Чи курити тепер, чи може сьогодні ні, бо назавтра нічого не лишиться. Мар’яна настільки заклопотана, що навіть не плаче, як інші.
Ах, дурна, дурна, що пішла! Так не одна себе лає. Бо дійшли й до них через ґрати новини.
Перша — скасували набір. Але вони вже, все одно, попалися.
Друга — Київ евакуюється.
Третя — біженці з Вітебська. На Гомель поїзди не ходять.
Четверта — райхскомісаріят забирає своїх на фронт, відділи ліквідує. Вже скоро німці побіжать!
Ну, а вона попалася!
Підлога в школі засмічена, запльована тими тисячами, що були тут попереду. Отака підлога повинна служити новим ясирним за м’яку постіль. Не то лягти, — гидко п’ять хвилин постояти.
Хтось виходив на подвір’я шукав своїх за ґратами, а хто — чого іншого. Никає й Мар’яна. Чоловік на волі, — потішає жінку за ґратами, та плаче. Молодиця з мелясниками підійшла, подивилася.
— Дайте, я вам щось скажу! Не заважайте, — до чоловіка. — Відійдіть, я по ділу.
Пошептались. Голосніше:
— Щось із’їжте й старайтесь рвати. Зараз назад відішлють…
Пішла Мар’яна далі вздовж. І скрізь ґрати, скрізь угорі в чотири ряди дроти. І скрізь вартові стоять. Поліцаям тут не довіряють, стоять зелені уніформи.
Один із них, аж у кутку подвір’я, має розвагу. Ця частина подвір'я припирає до глухих безвіконних стін. От у цьому саме місці стоїть вартовий-німець, задер голову догори й регочеться до нестями. Регіт і веселощі не зловтішні. Причина сміху така комічна!
Вона думала утікти! А тепер висить, зачеплена спідницею за колючий дріт, — і ні сюди, ні туди. Веселі часом бувають варти, з розвагами.
Ну, Мар'яно, нема чого тут більше шукати. Іди в готель "Нова Европа", там тобі приготоване належне місце.
Але Мар’яна все ж шукає. І тут, як і по інших великих будинках, каналізація й водогін попсовані, скрізь пустка й мерзота. Треба шукати.
Хоч смеркає, Мар’яна никає по закамарках, забрела в якийсь підвал… їйбогу, їй видалося, що туди пішли дві жінки, може й вони того самого шукають? А їх тут уже нема. Мар’яна витерла сірника. Нікого. Де ж ті дві сірі тіні?
Порожній підвал, нічогісінько, тільки напіврозчинений люк каналізації. Мар’яна присвітила знов, вогник ввела в отвір. Вогник захитався на залізних щаблях і притаєній моторошній тиші.
— Куди ведуть ці щаблі? — запитала пошепки темряву.
Перелякана тиша не обзивається. Але сірник горить, вже опік пальця, вже згасає. Там є повітря.
Мар’яна спустила ногу на перший щабель і спробувала: чи не вломиться?
XV.
На старокиївській горі, там, де колись стояв золотовусий, срібноголовий Перун серед богів, кумирів та ідолів докняжої Русі, жалібно плаче, скрипить і стогне монументальний будинок-велетень.
Біла півкругла озія постала перед очима зчудованих киян два-три роки тому і хоч з лівого берега Дніпра видавалася, поруч із граціозним летом до неба Андріївської церкви, скучним старосвітським комодом, — тут у місті велетенська півкругла простота його, убрана іонійською колонадою, домінувала над площею, над садами та будинками минулих епох. Око всякого ще здалека мусіло чогось звертатися до цього будинка, що здавався ніби й невеликим, а одначе, під колоною його людина ставала мурашкою.
Загадково стояв цей будинок з осени 1941-го року, повитий легендою, знехтуваний німецькими комендатурами, замкнений.
