Хрещатий яр - Гуменна Докія

А що, вже по-російському говорити заборонено?

— Та я ж знаю, що ваша рідна мова — українська. Ваш дід ніколи й не вмів говорити інакше, як по-українському, Мені це Андрій якось казав.

— Ми ж не в селі живемо, а в місті. Чому ж ми по-сільському маємо говорити? — став уже на ноги молодий Шепелич.

От і ще одна загублена душа. Оце такий він, наш робітничий Київ? Вірніше, молоде покоління того робітничого Києва? Для нього вже Україна лише в селі, йому в місті ніхто її не показав.

Мар’яна втрачає всякий інтерес до юнака. Це довго говорити. Юнак не винен, йому з найменших років у школі, в кіні, в книжці товкли про героїв Алєксандра Нєвского, Мініна і Пожарского, Суворова. Своєї національної героїки він не знає, історії його вчили брехливої. Де ж у нього візьметься національна гордість? Національне почуття, як музикальна вродженість. Його треба розвивати, вправляти, шліфувати. Це дається поколіннями, загальною атмосферою. Як голос, воно може й пропасти, його можна фальшиво поставити, зірвати…

Що могла йому сказати Мар’яна, крім оцього:

— І ви собі, напевно, думаєте: "От, якась шовіністка причепилася". А росіяни дуже дбають про культуру своєї мови, не так, як ми. Зрештою, говоріть собі, як хочете, я тільки дуже здивована.

І видко, сьогодні Мар’яні тільки й роботи, що лічити загублені душі.

От іде ще одна широким коридором колишньої "Советской України" — квітуча, завжди повна успіхів і чарівности Галина Полтавченко. Вона вже, бач, пройшла "націоналістичну еру", тепер робить кар’єру у "Послєдніх Ізвєстіях," вже знов забула українську мову, бо "тепер же опасно". Чи ця хоч має якісь переконання? Вона й сама не знає. Переконання її перевертанські.

— Привітайте мене! — скричала ще здалека Галина. — Я цими днями виїжджаю в Берлін, стенографісткою міністерства пропаганди! Чи могло мені ще рік тому снитися таке щастя? Побачити Европу, Берлін!

— Не знаю тільки, чи ви заїдете туди, куди думаєте, — не втрималася Мар’яна. — Он деякі добровільно поїхали і, замість міністерства, попали за дроти. Хтось мені розказував, що дочка Штепи за його чорну роботу удостоїлася бути покоївкою. Студентка.

— Це я вам розказувала. Але я цього не боюсь. У мене є друг, одна впливова особа. В мене у Ляйпціґу дядя — фабрикант. Бабушка ж моя була німкеня. У мене всі документи є.

— Що, що?

Котре це вже перевтілення? Сьоме, либонь?

Гідна презирства ця перевертанка, але чомусь Мар’яна не каже їй гірких істин, колючих правд. За її людяність? Не знати, як називається те "щось" у Галини, яке прикрашує її, хоч би що. Вона навіть не дуже складна інтелектуально, а от…

— Я думала перед виїздом спеціяльно зайти до вас, — каже Галина. — Ви чули, що з Валею?

— Страшно давно її не бачила… Хто це з вами вітається?

Мимо якраз проходить чоловік, один із тих, що не розбереш: військовий, чи ні. Галина відповідає люб’язно. Він відходить вже далі, тоді Галина каже:

— Це з пропаганди райхскомісаряту. Це він якраз набирає стенографісток до Берліну.

— Німець?

— Здається. Але добре й українською говорить. А що?

"Це ж той, що питався колись за Васанту. Цікаво, нащо вона йому? Треба буде їй сказати… Як це я досі цього не зробила?" — дивується з себе Мар’яна, а вголос каже:

— Я його там бачила. Ну, то як же там Валя? Де вона тепер? Чому її не видно?

— Її, мабуть, уже розстріляли.

Що за нісенітниця? Васанта? Це якась брехня! Мар’яна не хоче цих слів всерйоз прийняти.

Галина також не повірила б, якби їй розказав це хтось. Але ж вона сама бачила, власними очима. Галина розповідає дивовижну історію, як її якась таємна сила потягла зайти, як потрапила у засідку, як перебула ніч у гестапо, як вранці виводили Валю з підвалу, — поламану, чорну від синяків, з розпатланим волоссям, із безумним поглядом.

— Тягнуть її, вона падає, а двоє підганяють, підштовхують за плечі: "Знаєм ми ету красавіцу! Всю єйо біографію! Ну, жівєє!"

Туманами обволікається дальша оповідь, Мар’яна чує і ще раз чує: "Знаєм ми ету красавіцу! Всю єйо біографію! Ну, жівєє!" І ще раз, і ще раз встає образ поламаної, замученої, з божевільними очима. Боже, коли це було? Вже з місяць, вже тоді було холодно, а вона всю ніч на цементовій підлозі в одній кофточці… Вона ж, якщо не розстріляли її, не витримає тих мук…

Мар'яна впірнає в атмосферу цих мук, зосереджених у божевільному погляді. То ж відблиски цього погляду світили вже давно в її очах, ця трагедія Васантина. Це, що місяць тому відбулося, колись, будучи ще майбутнім, уже дивно позначило її.

— І що вона таке робила? — крізь той туман чує Мар’яна. — Мій знайомий, дуже впливовий німець, навіть боїться питати. Дуже вже вони страшно з нею поводилися.

Ах, Мар'яна добре знає! Не знає деталів, але чи довго догадуватися? Це ж загублена душа. Це ж та, про кого вони вдвох пісню Олеся співали: "Гукайте їх, вони десь заблудились!" Васанта заблудилась. Її треба було гукати, кругом неї якісь тумани повисли, й не могла вона знайти дороги.

… І хоч вони давно з дороги збились,

Хоч небо хмарами над ними залягло, —

Ще сонце не зайшло…

А для Васанти зайшло… Зайшло воно дуже давно, тому й борсалася, тому й кидалася в житті, тому шукала забуття. Не знайшла в любовних утіхах, шукала в мучеництві. Чи знайшла в мучеництві? І за що, за що вона мучениця? За яку батьківщину?

Яке все незначне зробилося у світі! Васанта згинула! І не знає Мар’яна, що її більше прибило. Чи ця вістка, чи ця загадка? Чому Васанта стала жертвою на славу більшовизму, коли усе її життя цей більшовизм притоптав? Хто її затруїв? Чому ми повинні нести ще ці жертви духові?

І коли Галина прощалася, що Мар’яна не помітила? І коли Мар'яна вийшла на вулицю?

Тільки й лишилося від Васанти, що оці пекучі слова: "Знаєм ми ету красавіцу, всю єйо біоґрафію, ну, жівєє!".. Це може ті самі, що послали її? То ж кажуть, що де гестапо, там є й енкаведе.

XIII.

Від залізної брухти, до "аллес фюр ґешенк", — така Максимова кар’єра за німців. За те ж на головному тракті, не треба ні газет, ні радіо. На розі Хрещатика й Шевченківського бульвару в крамничку з усякими елегантними дрібничками заходять і генерали, і солдати, і ті, що на фронт, і ті, що з фронту. І ще деякі.

Рішучо, Максим найбільш за всіх виграв, не пропало марно знайомство в полоні. Хоч обіцяної тоді української держави так і не чути, зате Чагир допоміг узяти дозвіл на цю захисну від усяких німеччин крамницю. Правда, сам він мало коли заходить, а як заскочить, то хай хоч один хто буде в крамниці, він тільки німецькою говорить.

Не всі такі законспіровані, як цей українець у німецькій формі. Солдати з фронту, ті прямо кажуть, що "аллес іст капут", що вже війна "ферлорен", все через того осла, не послухав у свій час Бравхіча. Вони, оце вертаючись, не впізнають українського населення. Воно все дивиться вовком. А зустрічало колись із радістю. Не зробили з населення друга! Що ці наці тут наробили? Геть усіх комісаріятчиків! Прибрати звідси їх, а завести військове керівництво!

На доказ того, що наробили тут "жовтляки", приходить із своїм шефом "переговорщиця" — купувати найдорожчі парфуми. Компенсація за порубаний ніс. Ніс уже трохи загоївся, але краса його зникла ще тоді, як по дорозі до Черкас українські партизани кинули на машину пляшку з бензолом, машина зайнялася, партизани вбили шефа й шофера, а їй тільки порубали носа. Ще щастя. Он під Бородянкою шефові відрубали голову, а перекладачку вбили.

Інколи так розговоришся із фронтовиком і він тобі розкаже, що німців є чотири гатунки. Найкращий ґатунок — на фронті кладе голови, другий — це ті, що лишилися вдома, третій — партійні в райху. А оце сюди на Україну ґебітскомісарами посилають найгірше шумовиння, сміття деморалізоване. Воно розвалює, зводить нанівець всі перемоги вермахту. — Ну, а що ж вермахт казав, що за два тижні тут буде український уряд? А там під фронтом і тепер населення вірить в український уряд. — Ми теж так думали, так нам пояснювали. Переміг Еріх Кох, той що тепер пише пихаті фрази про східній простір та глузує з мрій еміґрантів-націоналістів.

Заходить і той, що колись вони обмінялися подарунками. Приносить раз листа від дружини. Дружина пише: "Нарешті моя мрія здійснилася, я маю служницю. Тільки не знаю, що з нею робити. Вона інженер-хемік, зодягнена краще, ніж я, і цілими днями сидить та плаче. Я пішла до арбайтсамту запитати, як із нею поводитися, мені відповіли: "Як хочете, так і поводьтесь, вона — наша цивільнополонена".

Гм… Максим знає таку, що п’ятьма мовами володіє, а сидить за дротами в таборі. Вона сама вже просилася: "Використайте мене за фахом, я буду корисна". А їй відказали це саме.

Заглядає часом за "ґешенками"-новинами й режисер Віктор Прудиус, що сидить тихо й не вилазить на поверхню. Він каже, що грає тепер ролю обивателя. Ще другий із ним актор, який за ці двадцять три роки, здається, раз ізняв маску, написав "Україна живе", а тепер знов її наглухо вдягнув. Поет Аркадій Відомий тримається абсолютно лояльно, аристократично замкнено, до "Нової Української Смердюхи" руба відмовився дати хоч рядок, а за це його негайно "наділили" орденом Леніна. Знайшлися знавці, які запевняють, що Аркадій Відомий дістав орден Леніна в більшовиків, а тому — "геть червоного запроданця із брудними руками від святої української справи". Як на те, ніякого ніколи ордена він не мав, але чи то важливо? От якби він плазував, писав оди "3 нами Бог і Гітлер" чи "За що ми дякуєм тобі, Німеччино!", тоді загорнув би всю належну йому пошану, хоч би й ордена мав.

Аркадій мовчав. Максим хоча догадувався, але ніколи до кінця не міг збагнути цього майстра. Чи він уже шкодує, що пішов на розрив із совєтами? Там його оголосили націоналістом і зрадником українського народу, а тут зробили більшовиком і також запроданцем. Чи ту раз зняту маску вважає за помилку, чи так воно й потрібно було в його лінії життя?

Як же здивував він раз Максима, звичного вже до його маски, коли зайшли разом: Аркадій, Роман. Та вони, здається, давно знаються? Вони — на "ти". Якесь спільне минуле? Але з розмови не розбереш — друзі це, чи вороги. Жадна тема в них не пішла на згоду.

— Я дивуюся, як могли всі ви кадити Сталінові, як могли ви гнути перед ним спину. І не знайшлося нікого в вас, хто б його підстрелив?

— А я дивуюся, як ти можеш ходити в цій катівській уніформі, — відказував Аркадій, — як ти не вб’єш Гітлера?

— Я — що інше.