Хрещатий яр - Гуменна Докія

Це ж вони й підпалили. Кругом солом’яних віхтів понакладали.

— Ой, хата! Ой, я ж на неї тяжко робила! Ой, я ж її два роки ставила! Ой, ще ж не висохла! Ой, новісінька!

То це німці навмисне палять? Та за що?

Жінка бігає, лементує, а хата горить. Та за що? За що бідній жінці з хати свічку зробили?

— Бо сховала дівку. Сина віддала до червоної армії, а ще дочка зосталася, то мати не дає. От вони й показують, що за це є…

А Господи! Куди ж це Мар’яна сховалася від набору до Німеччини? І чи сховалася вона? Та тут же — клекотить.

XI.

— А може й, справді, буде Україна? — запитливо дивиться вихудлий за ці дні Мирон на Льолю.

— Да какая там Україна? — щиро глузує Льоля, до якої знов повернулася її рівновага, як тільки побачила вона в дверях Мирона.

Мирона не було три дні. І вже не надіялася його бачити.

Три дні тому, раненько, ще не вставали, постукав до них якийсь хлопчина. — Чи тут живе кербуд? — Встань, до тебе прийшли! — Просять вас зараз зайти на десять хвилин до контори. — Та хоч поснідай! — Я зараз вернусь.

Мирон ні в обід не повернувся, ні ввечорі, ані другого дня. Льоля весь час на ногах: бігає, шукає, невже заарештували? Певно, це так вони заарештовують. Льоля почорніла, осунулася й нічого ніде не добилася, вже до всього найстрашнішого приготувалася. А він ось з’явився і розповідає дивні речі. Оце перше, що він сказав:

— А знаєш? Україна таки буде!

Він що? Збожеволів? Тут голова пухне від думок, а він із своєю Україною розносився. Хтось пронюхав, що в льоху радіо? Якась собака донесла, що Мирон був членом партії? Чи може, що в них електрика є? То ж так уже затуляємось, ніде ніякої смужки! Вже Льоля все передумала. Вже ждала, що от і за нею прийдуть.

А Мирон того нічого не слухає, своє торочить.

— Я ці три дні просидів у одній камері з попереднім головою міста, Багазієм. Три дні тільки про Україну й чув. Він же ні про що більше не говорить, тільки про Україну. Сам худий, як скелет, очі блищать і коли каже: "Ось побачите, Україна буде!" — то не можна йому не повірити. Він доводив мені це історично, математично, політично, як я з ним не сперечався. А може й справді Україна буде?

— От, дурак! Якийсь учитель з Подолу сказав, а він уже й повірив! — не може надивуватися такій легковірності завжди скептичного Мирона Льоля.

— Ти не уявляєш, що там у тюрмі діється, — хоче Мирон хоч трохи передати Льолі того, чим він надихався за ці дні. — Вся тюрма разом співає, разом у стіни грюкає, разом Гітлера лає. Як вони його тільки не називають там. Влаштовують голодівки. Там такий бойовий дух, що як хоч день побудеш, то не можеш не повірити.

Якби ти тільки почула того Багазія! Він здібен мертвого надихати своєю вірою. А може й справді буде?..

Може Миронові важко розстатися з цією вірою? Все ж і він молодим хлопцем ішов за Україну битися, то не його вина, що довелося надягти комсомольського ременя через плече та відслужувати все життя за щастя не бути розстріляним. Може він і в льоху для неї відсиджувався, як тікали більшовики? Яких то тільки "може" не ворушиться в голові, але всі вони полохливо утікають від холодних Льолиних слів:

— Буде, як рак свисне! Будуть скоро наші. Вже скоро почнеться перелом.

Мирон невтямно розкрив очі. А вона ж звідки це знає?

— На базарі всі ціни страшно підскочили. Нічого не можна купити. Грошей не беруть. Баби говорять…

Тепер розреготався Мирон.

— Всі, чи одна?

— Що? — не зрозуміла Льоля.

— Німці он під Сталінградом, не сьогодні — завтра він упаде, як Севастопіль, як і всі інші міста, а вона слухає бабів. Ми завойовані не менше, як на п’ятнадцять років…

Видно зразу, що три дні в тюрмі сидів. А тут година мине — і вже все не те, що було. Румунія вже не воює. Мадяри покинули фронт. Є розпорядження по селах, що скоро йтиме якась велика армія, — щоб ніхто нічого не давав їм їсти й не приймав наніч, замикався, бо мадяри будуть грабувати. Італійців більшовики беруть у полон і не мучать, як німці наших, а добре нагодують та й пускають, і тепер вони також кидають фронт. Німці вже скоро побіжать… Молотов у Берліні, договорюється про мир із Німеччиною й війну проти Англії…

— Е, це ще мені агентство ОБС! — зневажливо махнув рукою на всі ці вісті Мирон. — Ти мені скажи, коли це в нашому домі заарештували якусь Ступину. Мене три дні допитували про неї, а я нічого не міг сказати. У моїх подвірних книгах ніколи ніякої Валентини Ступиної не було.

— Тільки й всього? — з полегшенням підстрибнув радісний Льолин вигук. — Оце й усе? А я тут ламаю голову на всі боки. Чого я тільки не передумала! А про це й забула. Ти знаєш, за що тебе взяли? Ти пам’ятаєш, як до мами прийшла якась Галинина приятелька, а по п’ятах за нею гестапо?

Та так, було таке, але звідки ж він може знати, що то й була Ступина?

— Мало кого щодня арештують? Що ти, — доктор?

І справді, це такий незначний випадок у безперервному потоці інших зникнень, арештів, наборів, що дивно навіть… Заради цього тримати аж три дні в тюрмі невинну людину?

— Певно, якась малохольна, пішла в перші дні зареєструвалася, що партійна, а тепер їх усіх виловлюють, — заспокоїлася Льоля. — Ще й других підводить. Хай не буде дурна!

XII.

— Коли ревуть гармати, музи мовчать, — авторитетно прорік редактор "Нового Українського Слова", напевно гадаючи, що він надзвичайно оригінально висловився. Мар’яна ж подумала, що ці стерті п’ятаки вже давно вийшли з обігу.

Вона тримає в руках відкинуту свою статтю про невмирущість трипільських традицій в українському селі, скручує її рурочкою, пережидаючи, поки редактор відбуде телефон. В голові їй в’яжеться, як би дошкульніше вичитати цьому плазунові. То про якихось десяторядних німецьких вчених у газеті повно, то треба припадати ниць перед величчю німецької культури, а тут маленької статті про багатотисячолітню тяглість і велич української культури не можна надрукувати? Несучасно? Про все славетне українське — несучасно.

Мар’яна озирається навколо. Оце в такий курник на горище загнала вже німецька фірма цю газетку? А що там, у просторих і світлих кабінетах двох нижніх поверхів? Напевно "Паслєдніє Ізвсстія". Ще за цих півгодини не почула Мар’яна у цьому курнику жадного українського слова. Дівиця якась сидить у сусідній комірчині курника і демонстративно-принципово чеше "па-русскі", а редактор мусить наломуватися в шанобливому практикуванні "єдінонєдєлімської". Справді, не варт бруднитися в такім "українськім слові".

Тим часом редактор, почувши в телефон, хто з ним говорить, шанобливо підвівся із стільця, на обличчі розповзлася підлабузницька посмішка. Він вигнув по-льокайському стан, от-от зігнеться щось підносити свому панові. Можна подумати, що перед ним високопоставлена особа, а то тільки — телефонна слухавка.

Їйбогу, для цього спектаклю варто було прийти.

Потішався і ждав кінця інсценівки ще один чоловік, він щойно зайшов із малюнком до редакційного курника. Мабуть, мистець, судячи по елегантному жестові зап'ястя. Він усміхався стягнутими в гарну різьбу устами до карикатури Сталіна, що тримав у руці.

Напевно думав те саме, що й Мар’яна.

— Скажіть, будь ласка, — діждавшись кінця телефону, запитала Мар’яна. — Скажіть, чи то правда, що українська газета буде вже виходити лише двічі на тиждень мініятюрним форматом, як якийсь районовий листок? Зате "Дойче Україніше Цайтунґ" виходитиме великим форматом щодня на вісім сторінок і з ілюстраціями? Таке я чула.

Слухняний наймит ствердив головою.

— Це пояснюється тим, що нема паперу, це тимчасові труднощі.

— Хіба тільки тому, що нема паперу? — сміючись очима й поводячи плечима, витягуючи шию, наче їй заважає комір, питає юнак.

— А чим же другим? — строго подивився на нього редактор. — Ви, пане Шепеличу, не слухайте шептунів. Папір можна дістати з Фінляндії, але це перевантажить усю залізницю, що сполучує Німеччину із Францією. В Німеччині є сила паперу, всі німецькі журнали виходять на прекрасному папері, так що папір є. Але сюди доставити його тепер не можна. "Дойче Україніше Цайтунґ" виходить тепер на чотирьох і шістьох сторінках, бо не вистачає паперу, а ви слухаєте там усяких шептунів і щось собі друге думаєте! Ви еті штучкі бросьтє, пане Шепеличу!

Бідний молодий чоловік витягав свою шию з незручностей комірця, вислухуючи цю палку й мудру промову. Нарешті, не дослухавши, почав виправдуватися,

— Що я таке сказав? Я нічого не сказав!

— Німці показують зразки саможертви, а ви…

Ех, якби це на місці цього Шепелича та Олег! Цей напевно відрубав би зараз:

"Душа українського інтелігента — клоака, куди плюють різні завойовники".

Одначе, Шепелич! Може це брат Андріїв? Яка дивовижна схожість. Тільки цей говорить російською мовою.

Мар’яні вже нема чого тут робити, вона виходить, але її дуже вразив цей молодий чоловік. Вона поволі йде сходами, нарешті, пан Шепелич наздоганяє.

— Вибачайте я з таким дурним запитанням… — Чи ви не маєте брата Андрія? Він казав, що в нього дуже багато братів.

Юнак не вважає це питання таким дуже дурним, Андрюша — його дядько. В діда було дванадцять синів.

Так, Мар’яна знає дуже добре про їх сім’ю. Тато Андріїв, дід цього панича, — трамвайний кондуктор, брати Андрієві — робітники. Щоліта — в гості до села Шепеличів, сільської рідні… Де ж тепер Андрій? На провінції десь?

— О, ні! Він на Далекому Сході, інженером на цукроварні працює.

Так то наші люди розбредаються. Нема їм місця на наших цукроварнях? Вже його діти — сибіряки…

— Ну, а чого ви…

Мар’яна зам’ялася. Так з першого разу й сповідати хлопця? Але Андрій — це шматочок юнацтва, запашна казочка про журавля й чаплю. В тій казочці стільки було задушевного, Мар’яна не раз була повірницею його прикростей. Не раз його викидали з вузу, не раз сам мусів кидати та ставати трамвайним кондуктором, поки довчився.

Мар’яну облягли спогади, вона дивиться на молодого денді з вродженими аристократичними рухами і впізнає в них Андрія. І якби ж то вона тоді знала, що то — родинне, вроджене, а не запозичене десь у графських домах, у балетних школах? Якби ж то не підозрювала в тому "либедському матросові" манірного копіювання з когось. Бо це її й вабило, ця тонкість, і відвертало, бо де ж, — думала вона собі, — де ж у робітничому середовищі візьметься така витончена зграбність, як не змавпована? А воно, виявляється, он що! В цих Шепеличів вроджене, неусвідомлене… За це ж його з політехнікуму викидали, не вірили, що він київський пролетар.

Якби знала Мар’яна! Смішні, запізнілі жалі!

— А чого ви… чому ви лише російською мовою розмовляєте? Ви ж українець! Я дуже дружна була з Андрієм, він може й про вас що оповідав…

Молодий чоловік заскочений.

— Я не розумію вас.