Хрещатий яр - Гуменна Докія

Щоб мати якісь півлюдські права на своїй рідній землі, треба їх украсти, або треба зфальшувати. І так усе життя.

Коротше, Мар’яна утікає з Києва. Ця її втеча збігається в часі з новою перереєстрацією всього населення, сортуванням усієї людности Києва: "до Німеччини", "на місцеві роботи", "звільнений". А що цей набір ніколи не припиняється ні в селі, ні в місті, то найкраще бути весь час у дорозі. Ще коротше, — Мар’яна вже на Жулянах, чекає тільки, до якого б поїзду вчепитися.

Поїзди ідуть один за одним, але не всі спиняються. Коли й спиняються, то коротко, на секунду-дві. Та таки один поїзд став. їм усім, хто хоче сісти, пощастило. Це якісь добрі німці попалися. Не то що не пускають, а навпаки, ще й запрошують. "Ком! Ком!" Всіх посадили, повних дві плятформи набралося, межи них і німці: сміються, жартують, дівчат цукерками частують, з дітьми бавляться. Одно з них ніби Мар’янине. Якась бідолаха аж із двома їде, — одному п’ять років, а друге ще на руках. Мар’яна їй помогла, бо їйбогу, та не сіла б.

Тільки ті, що до Боярки, Мотовилівки їхали, так і не зійшли. Поїзд мчить, не спиняючись. Від Жулян аж до Фастова.

А тоді, як спинився, — добродушні й веселі німці враз відмінилися. Плятформи з усіма пасажирами оточили озброєні, нікого не випускають. Есеси, призначені ловити людей по містах, селах, базарах та вокзалах, а не підвозити безквиткових пасажирів, узялися до свого фаху. Дуже швидко всіх розсортували. Виявляється, і в дорозі не найкраще бути.

Молодших, яких найлюб’язніше частували цукерками та жартами, відразу пересадили у поїзд на Німеччину. Старшим перевірили документи і всіх замкнули. Місяць примусових робіт на станції та п’ятдесят карбованців кара за безквиткову їзду. Тих лише, котрі з дітьми, пустили. Ну, а як Мар’яна також має дитину, то людоловство на залізницях цим разом закінчилося для неї щасливо.

— Я вже так п’ятий раз їжджу, — аж тепер призналася хитра баба, як відійшли вони трохи далі від лиха.

— Хоч діти трохи й поморяться в дорозі, але ж зате не боюся Німеччини.

Мар'яна дивиться на це спекулянтське завзяття з побожним захопленням. П’ятдесят, а часом сто кілометрів пішки, клунок із продуктами й мала дитина на собі, друге крокує поруч матері, йому привілеї. Хтось підвезе на возику часом. Але як доводиться не раз гнутися на тендері, то нехай уже Бог милує! Часом і масла того відхочеться, чуєш, як воно тобі тече за пазухою.

Але от, — п'ятий раз!

— Глядіться ж, щоб вас де на дорозі не зловили! — навчає досвідчена, як на Мар’янину думку, героїня, поправляючи щось за роздутою пазухою. — Бо часто трапляється, що йде яка жінка через село, а її староста з поліцаями вхоплять та, замість своєї якої, посадять і вишлють до Німеччини. Стережіться!

Жінка з двома дітьми ще раз полапала на грудях пакунок із підпільною літературою і пішла своєю дорогою, а Мар’яна звернула на Володарку.

Ага! От і Володарка! Звичайне містечко, тільки чого ж це?..

ТУТ Б’ЮТЬ І ЗААРЕШТОВУЮТЬ!

на самому коловороті великими літерами оголошено. Хоч бери та вертайся назад, бо як тут б’ють і заарештовують, то що це за країна така?

Проте, наважилася трохи ближче підійти. Дрібнішими літерами написано, що не всіх, а тільки тих, хто хотів би тут торгувати. Ну, хвалити Бога, Мар’яна тільки свого Омеляна Яковича із запорізькими вусами шукає.

Казав, десь убік звернути, тоді ліворуч, тоді вигін, тоді площа. Тільки чи не з другого боку зайшла Мар’яна? Уперлася в якусь дротовану понуру загорожу із написом:

УКРАЇНЦЯМ ВХОДИТИ ЗАБОРОНЕНО

Місце таке непривітне, що Мар’яна й так би не зайшла. Та не пройшла вона й двох кроків, як натрапила на ще одну заборону. На дверях будівлі, може кіна, висить:

ЖИДАМ ВХОДИТИ ЗАБОРОНЕНО

Цікаве містечко. Чи це по всіх містечках тепер так?

О, а ось іще якась заборона. Кому це?

Над рожевими шинками, круглими сирами, батонами масла, бакалією, городиною — транспарант:

ТІЛЬКИ ДЛЯ НІМЦІВ

Оте перше привітання, яким зустрічає Володарка, якнайвлучніше втілює понурий дух цього містечка. Справді, бійся, щоб тебе не набили, не заарештували, щоб не вскочити в яке не про тебе місце… Коли б уже швидше площа, вигін, яр чи навпаки… Ото ж напевно та площа, що про неї Омелян Якович торочив. Мар’яна пішла певніше, сміливіше. Чи чекає він гостей?

Гумористична настроєність Мар’янина шубовснула раптом униз-униз. Вона йде просто на трьох повішених.

На справжній шибениці, посеред площі, висить три чорних людських тіла — і кругом ні душі. На звичайній прозаїчній площі, на якій молоком та вишнями торгують, — тепер голгота.

Вже далі йти й не наважується. Треба було б пройти якраз повз них, а Мар’яна не може. Отже, кругом ні душі. А на площі їх для того й повісили, щоб усі дивилися.

Вона звернула в першу вуличку, але й тут… Якийсь список. Оголошення:

ЗА СЛУХАННЯ СОВЄТСЬКОГО РАДІО

Ці люди висять за радіо. Тут не тільки б’ють і заарештовують!

Мар’яна вже не хоче ні на що роздивлятися, ніяких оголошень та написів читати. Та тут чорний страх має крильми над кожною хатою! Швидше б побачити сиві вуса, опору в цьому страшному світі.

І сивих вусів уже в Володарці нема. Вся Володарка знає Омеляна Яковича, та тільки він не виходить її зустрічати. Старенька порається біля хати, курчат скликає.

— А де ж ваші?

— Оце, як ти, Господи, бачиш! Сама зосталася. До Німеччини старого забрали.

Мар'яна не хоче вірити. Та Омелян Якович уже, нівроку, літня людина, ще й не дочуває трохи. Куди йому?..

— Та от насілися дочку взяти. Дочка пішла в ліс, а тут накопалися, щодня ходять та й ходять. То старий мій каже: "Беріть мене за дочку, а де дочка, — не знаю". І взяли!

Мабуть, з дороги вернуть. Не може бути, щоб такого старого…

— А кого це болить? В поліції — самі ті, що були колись активістами. Отака то лиха година… Що вони з нашими людьми роблять! А це ви, мабуть, чогось купити? Якби мали яке пальто, хустку чи чоботи. За гроші ніхто не хоче.

Гм! А Мар’яна думала тут трохи побути. Чи всидить? Як тут таке чуєш, аж волосся дуба стає. Але на столі вже повна миска білого сала. Мар’яну аж у страх вкинуло від такої великої маси. На столі самогонка. Ну, та як же тут без цього бути, як щодня якогось поліцая треба загодити. Але що Мар’яна до самогонки не звикла, стара десь добуває чарку вишнівки. Для того й тримала, що колись приїде Мар’яна, удвох вип’ють.

— Дай, Боже, щоб це минулось, а старе не вернулось!

Мар'яна аж і чарку з вишнівкою поставила. Та це ж найкоротша формула, яку тільки можна придумати для сьогоднішнього дня! Певно, що можна було б тут пожити, навіть з місяць, якби не засіли в мозку оті повішені. Чому їх не здіймуть?

— Та в нас ще не так. А он у Смілі, кажуть, як тільки що, то зараз понавішують кругом управи людей… І не дозволяють здіймати. А шибениця — в кожному селі. Люди спочатку злякалися цих шибениць і пішли, а тепер уже ніхто не боїться, тільки молоді в лісі ховаються. А ми, старі, ото товчемося вже вдома. От маю пів корови…

— Пів корови? Зарізали?

— Живої! Ще й молоко мушу їм здавати.

Молоко з "пів корови" переконало Мар’яну, що таке чудо природи може на світі існувати. Старенька раділа живій душі і потроху Мар’яна всмоктувала все, чим живе сьогодні село. З тією пів коровою так вийшло, що "гибелькомісар" наклав на кожну корову по тисячі літрів молокоздачі. Наші баби як узялися виконувати! Бо лякав, що котра корова мало молока видасть, — забере. А воно вийшло навпаки: котра найбільш видала молока, — перші ті й позабирав. Всі забрав, але вернув на двох господинь одну корову.

Таки пів корови!

— От, якби ви його бачили! Там такий, ширший, як довший, а як ще здалека заглядять його люди, то чисто всі розбігаються. Бо він має звичку всіх бити, щоб робили. Буває так, що машина молотить, а хтось крикне: "Гибелькомісар їде!" — і всі, як горобці, розлетілися, а машина трахкає й трахкає…

Краще б його не бачити, того вилупка нової Европи!

І здається Мар'яні при цій сухенькій бабці, що світ перевертається догори ногами десь, а тут усе нерушиме, міцне, вічне. Як вона виклала на стіл усе, що має найкращого, вишнівки десь добула для гості! Як вона щиро, без жадних задніх думок, усе, що з душі пливе, ділить із Мар’яною! Ні, нема нічого в світі тривкішого, як українська селянка. Вона все перебуде, все переможе. Як її не ламають, не переробляють, а вона уперто вертається до своєї одвічної норми — доброти й щирости. Щедрости душі своєї.

Вона ж нічого не може змінити, а, Боже, як біля неї затишно! Боже, як людині бракує цього, почуття опори!

Хотіла стара Омеляниха догодити Мар'яні якнайкраще, щоб спочила та виспалася з дороги. Вже крізь сон чула Мар’яна масу прецікавих історій. Все воно, смішне й трагічне, спліталося в змореній напівсвідомості, колисало… і щоразу частіше впліталося: "Ой, рятуйте!"

… Спочатку був колгосп "Думка розійтися", а потім "Думка скріпитися", щоб легше німця обдурити та щоб не лазив по коморах… Ой, ховайте хліб по городах та бур’янах, бо йдуть німці грабувати… — Полонений…

— "Та в мене вдома жінка й діти". — "Побудь, хай дочка хоч трохи поживе"… — "Ах ти чортів німчура, я для тебе викохала порося?" — І знов: "Ой, рятуйте…"

Мар’яна розплющує очі: чи їй привиділося?

— Та це, мабуть, і досі женяться! — заспокоює Омеляниха, а сама припадає до вікна.

Мар’яна не розуміє.

— Весілля тут у нас уже з місяць одне. Дівчина в церкві повінчалася з одним, а з другим у "загс" ходила, та і не знати тепер, котрий шлюб справедливий. Оце вчора весь куток переполошили. Приїхав "загсовий" чоловік скриню забирати в церковного, бо дівчина з весілля втекла до нього з криками: — "Забери, бо втоплюся". То ми думали, що знов облава, хто куди бачив — тікав. Такого шелесту наробили…

— Ой люди добрі, рятуйте!

Та ніби горить десь? В хаті темно, а стіни біліють.

— Побіжу, подивлюся, — не витримує вже Омеляниха. Оце в них щоночі таке?

Ні, не може влежати й Мар’яна. Біло і м’яко постелено — та невлежно. Хапає на себе щось у пітьмі й біжить.

Таки горить. Ясно з усіх боків горить на другій вулиці хата, навколо неї бігає жінка, а німці її відганяють. Люди стоять, дивляться — й ніхто не йде рятувати. Чому ж ніхто хоч відра води не лине?

— Ану, сунься! Не бачиш? Кругом стоять гицлі з нагаями й не пускають, луплять того, хто поткнеться.