Хрещатий яр - Гуменна Докія

Їй ще виру треба!

У вир, у вир мені! — так щодня собі каже.

Здається, наче в Льодовому океані крижана гора наскакує, напирає на другу, обоє ламаються, стискують дрібніші брили, розбиваються вщент, — а Мар’яна в своїй нірці нудьгує й витягає ногу з засмоктування обивательщиною.

І от у ці дні прийшла сама до Мар’яни в хату нагода шубовстнути в вир. Саме попід вікнами повзла безконечна мадярська валка, залишаючи кінські трупи, як зайшов до Мар'яни один, їй знаний, чоловік. Кучерявий йому дав Мар'янину адресу.

Мар’яна від свого пшона й сироватки перенеслася раптом у високі орнаментовані залі Райхскомісаряту Україна, що в будинку штабу київської воєнної округи на Банковій. Там же вона бачила цього чоловіка у воєнній німецькій уніформі, може гестапівській? Це ж він їй казав: "3а місяць всі до Німеччини поїдете!"?

Що ж він хоче тепер від неї?

— Я, здається, вас і знаю… — здивовано-непевно додав він. — Дуже шкодую, що ми тоді як слід не познайомилися.

Мар’яна, що так пристрасно кликала на себе вир, от пару хвилин тому, Мар'яна затялася. Ще не знає, що то скаже далі гість, а вже застібнулася в інстинкт самоохорони.

— Кучерявий? Він казав мені, що хоче мене бачити один високопоставлений знайомий. Не думала я, що ви до мене аж додому…

І замовкла.

Гість без передмов. Вражіння, що заскочив на хвилину.

— Я вже питав вас про одну нашу спільну знайому, Вассу, на прізвище Чагир. Чи могли б ви мені допомогти натрапити на її слід? Півтора року шукаю її й десь от-от близько нитка обривається…

— Та вона ж уже розстріляна! — мало не крикнула Мар’яна, але спам’яталася. А може й Васанта вийшла каналізаційною рурою за місто, як Мар'яна колись? А цей кат переодягнувся й прийшов її іспитувати.

Мар’яна затялася. Ти й не натрапиш на її слід, бо вона тепер — Валентина Ступина, або може й ще якесь інше прізвище має. Хтозна, чи ти гестапо, чи ти енкаведе? Хтозна, чи ти не той, котрий показує, кого хапати? Хтозна, чи ти не той Калашніков, що їздить у білий день по Києву в німецькій машині та з німецькими перепустками?

Мар’яна затялася.

Ні, нічого вона не має про Чагир сказати нового, як те, що вже раз казала.

— І ніколи такої не зустрічали?

— Ні… — все скупіше, все неохочіше цідить Мар’яна, всім своїм виглядом показуючи нехіть до гостя.

— Шкода, — зідхає гість, — шкода, що я не прийшов із паном Кучерявим, ви були б може одвертіші.

До неї хоч вогню клади! А Роман має лише десять хвилин. За ним стежать! Ця вічна стежа!

— А не знаєте кого, хто з нею знайомий і щось би про неї сказав?

Чорта з два! — думає Мар’яна. — Галина в Берліні, пише: "Я очень ґоржусь, сама княгіня Мєщєрская водіт мєня по портним". Чорта з два! Ніхто тебе не наведе на слід, гестапівський катюго, може ж Васанта десь таки врятувалася!

— Ні, не знаю!

Десять хвилин дуже короткі, гостя вже нема. А Мар’яна питає себе: "Може оце й черкнулася об мене страшна катастрофа та буря?" А вона знов умудрилася пройти стороною. Щоб потім казати собі: "у вир, у вир мені!"

Ну, вже відкладати, лінуватися нема коли. Сьогодні вже треба зібрати докупи й систематизувати свої думки, про книгу, що давно зветься в Мар’яни "Пречиста", бо узавтра може не буде коли.

XVII.

Але Льоля артистка!

Мирон зчудовано вертить у руках записку й ніяк не може добрати виразу на своєму лиці. Здуріла баба! Тут земля горить під ногами, Харків угробився, в Києві паніка, вже пора щось думати, — а їй заманулося показувати свої примхи.

Щойно він вернувся з ворохом новин. У трьох мешканнях Миронового домоуправління гестапо знайшло радіо, до смерти побили людей. Звідки відомо про Харків, коли офіційно ніде не оголошено? — Та це ж на очах у всіх! Школи зайняті під шпиталі та евакопункти, забиті втікачами із Харкова, із Кавказу, через Київ їдуть ешелони з пораненими, евакуйовані з Полтавської области, на Лівобережжі горять села… Дитині видно, що то воно діється. А в Києві що робиться! Ціни на базарі підскочили втроє, всі купують, ніхто грошей не хоче, Вже голова міста здав справи — Київ на військовому становищі. З Липок виселяють усіх, там буде військо, а Київ стане другим Сталінградом. На мешканнях розквартировують німців. У гаражі згоріло сто машин, — хтось кинув запалювальну бомбу цієї ночі. Отакі новини — і ось маєш! Мирон вертить у руках цю записку і не знає, як її зрозуміти.

Ще вчора ж вони радилися, як розширити льох, що робити. Чи не пора вже в партизани? Багато поліцаїв, знає Мирон, уже пішли. Льоля казала, що й вона піде. Тим часом вирішили в льоху викопати глибше і всадити туди обковану залізом скриню, бо хтозна, що з Києвом буде. От і думав Мирон цю роботу почати, бо тут день важить, а на столі застав записку.

"Прощай! Їду добровільно до Німеччини. Льоля."

Льоля — до Німеччини! Ха! Вона ж її боїться смертельно! Вчора збиралася в партизани, ховалася, хоронилася, ненавиділа. Ну, чи не здуріла баба? Приревнувала ні з того, ні з сього Мирона і от… Знає, що без неї з льохом нічого не зробиться.

Мирон ані хвилини не вірить цій комедії, — але де може бути Льоля? Де вона могла сховатися? Цікаво, як довго вона витримає? Тут уже весь Київ ладнається до евакуації, а баба сказилася на старості літ. Скільки зраджували одне одного й нічого, аж тепер надумалася. Побачила, що він прийняв у контору домоуправи біляву секретарку, і хоче йому заграти на нервах.

Мирон курить із досади, вертить у руках записку, в другій кімнаті ридає за мамою Женя, — і раптом зміяста посмішка заграла йому біля уст. Так він же перехитрує її! Вона далеко не втекла. Але як прийде він отак просто до тещі, Льоля ще хтозна скільки гратиме йому на нервах.

В руках у нього ключ. Ключів домоуправа має не одну в’язку. Як комедія, то комедія.

Мирон заходить, прикритий сутінками, чорним ходом до тещиного мешкання. Відмикає двері так тихо, що й сам не чує скрипу. В кухні темно, тихо, сюди долітає кожне слово з кімнати.

Яка трагічна записка — і який безжурний сміх у тій кімнаті! Дорога Льолічка захоплена політикою, аґенство ОБС на повному ході, ще й цікавий співрозмовець. Отець Помазанов із своїми новинами, з села щойно. І Мирон щось новеньке ще почує. Пасажирський рух уже припинено? Він цього не знав.

— Вчепився я до якогось ешелону з Кіровограду, — офіцери й солдати всі п’яні й обкакані… "Нам виходу вже нема, — кажуть. — Сам Гітлер на фронті".

Льоля з тещею повторюють вже відомі новини. Всі вже про це голосно говорять. Слідом за Кубанню, Кавказом, Ростовом ось уже й Луганське здали, фронт за сорок кілометрів по цей бік Харкова, харківський німецький воєнний штаб розмістився на Олександрівській у Києві. З Курську є німці, там бої… — Ну, це старе.

— Бо самі німці винні! Вони як побачили на Кавказі ту красу, то кинулися на курортах вилежуватися, дороги проводити, щоб їм було добре їздити, а Сталінград здали на мадярів та італійців. — Помазанов розказує так авторитетно, наче сам там був.

— А чули? — Льоля пригадала сенсацію. — Оце позавчора удосвіта німці виламали ворота біля дому голови міста й заарештували його, його брата, всю сім’ю, навіть з малими дітьми… Оце то авторитет створюють вони своєму прислужникові.

Це старе. Мирон знає вже більше. Голову міста випустили, брата розстріляли.

— Що воно за історія?

— В німців усе можливе…

— Я тільки одне молю Бога, — коли б уже німці собі зламали карка, — чує ще Мирон. Це Льоля, що "добровільно зголосилася до Німеччини". — Якби можна було, я перейшла б фронт. Аж тепер ми зрозуміли, як нам було добре. Шкодую, що не виїхала. У нас тільки собак вішають.

— Та часом німці вже кращі, як наші гицлі-поліцаї!

Чує Мирон і тещин голос, — А хто їх такими робить?

Мирон знає. Інструкція: унеможливити життя. Щоб пам'ятали рай за німців. Але він ще не подає голосу. Хай політикують. Ще й анекдоту якусь ось почує. Як Помазанов став попом, то й анекдоти в нього богомільні.

—… І от Гітлер молиться: "Божественне Провидіння! Я в тебе вірю і мій народ арійський. І просимо: поможи знищити більшовицького варвара!" В цей самий час, під натиском митрополита Сергія, молиться Сталін так: "Боже великий! Я і мій народ не віримо в тебе, але як ти допоможеш мені знищити фашистського варвара, то я накажу своєму народові увірувати в тебе й ходити до церкви". Чує ці дві молитви Черчіль через радіо й додає свою третю: "Боже премудрий! Я і мій нарід завжди в тебе вірили і нічого в тебе не просимо, тільки одне: почуй молитву їх обох і дай їм те, чого вони в тебе просять".

Можливо, що настала та хвилина, коли треба ввійти Миронові і в цім загальнім сміхові розтопити гнів Льолин. Але теща в цю хвилину пригадує он що:

— А я чула, що в Росії вже новий уряд. Увійшли туди Сталін, Молотов, Жданов, митрополит Сергій, Мілюков і Керенський.

— То що це? Вже не СССР, а Росія?

Помазанов вражений, а Льоля, здається, перехристилася.

— Ну, слава Богу! Наші прідут, хотя би скореє!

— Ой, не дай Боже! — перелякалася теща. — Це ж нам біда буде!

— Развє русскіє нам врагі? Родниє братья ідут!

Стара, справді, не знає сама, як воно краще. І ці заливають сала за шкуру, вже нема сили терпіти, і тих боїться, бо що вони їм скажуть? Мирон — кербуд, служить німцям, он одного барахла настягав… По головці не погладять… Але Льоля, дочка, каже:

— Я терпеть нє магу етіх українцеві Хотя я по паспорту і значусь українка, но воспітана в русском духє. А українцев нєнавіжу. Хітриє! Ради чужому ґорю і готови утопіть одін друґово в ложкє води…

Мирон відчув, що оце ж якраз і наступив той момент. Він навально розчиняє з кухні двері, падає Льолі до ніг, на коліна.

— Прости! Прости! Це вже востаннє! Що ти зробила?

І почав плакати справжніми сльозами, цілувати їй руки, припадати до ніг. Льоля оторопіла, злякалася… а потім усе зрозуміла. Такого тріюмфу, при людях, вона таки не чекала. Гордо й щасливо світяться її очі.

Вони обоє чудесно зіграли свої ролі. І так, удаючи, що вірять одне одному, вони дружно, ще сьогодні ввечорі, взялися до свого льоху.

XVIII.

В одній загорожі рохкають ситі свині, що мандрують у нову Европу, а в другій, вдихаючи свинячі запахи, сидять на соломі зайці-пасажири. Сидять і трусяться, щоб боронь, Боже, не побачили їх німці. І Мар’яні трапилося велике щастя: умоститися в свинячому вагоні, доїхати до Києва.

Замість виру, поїхала Мар’яна на село.