Хрещатий яр - Гуменна Докія
Нічого не діялося ще такого в світі. Весь той крутіж із фронтом, утікачами, мадярами й італійцями раптом пересівся, мадяри й італійці перейшли, Харків німці відібрали назад, евакопункти потроху розтавали, ціни, що підскочили втроє, одного дня вернулися до своєї вихідної точки, а Мар’яна побачила, що варто, хоч і з небезпеками, а таки знов добратися до Володарки. Сільський житній хліб, як тістечко, а того просяно-каштанового пайкового й при голоді їсти не можна. Коротше, добратися до села ще якось добралася, але з села як виїхати, треба добре ламати голову. Помогли свині, що німці випомповують із України. Провідники свиней за півлітра добирають ще собі пасажирів.
Коли провідникам дуже вже хочеться випити, вони починають розсувати двері вагону й визирати. О, йде вже німецький поліцай! Зараз побачить вас і скине. Ховайтеся!
Тоді котресь із пасажирів довго порпається в своєму мішку і витягає півлітра. Поліцай щасливо "минає" вагон і тут знову вселяється добродушний настрій, навіть пісню затягають: "Та була колись розкіш-воля…" Східній простір пристосовується до всіх умов, навіть до свинячого вагону. Пристосувався східній простір і до колгоспів, що їх німці ніяк не хочуть розпускати, замилувані безкраїми колгоспними ланами. То колись було, що за колосок та й у тюрму, тепер кожен має змогу, крім положеної від німців пайки ячменю, принести собі ще й мішечок посліду, з якого виходять дуже білі паляниці, а доносити німцям ніхто не піде.
Під цей акомпаніямент (розмови, пісня, цокотіння колес та рохкання свиней) дуже добре в’яжуться думки.
"Східній простір"! Нарешті, вже всі починають розуміти, що це не образ, не метафора, а буквально. Постава завойовника ясна. Все, що завойоване, його. Не про ринки йде мова, воно й так його, нащо продавати, купувати щось? А раз моє, то я вільний зробити все, що захочу з моїми завойованими людьми, простором, худобою, надрами. Ніякого народу, що заселяє цей простір, я не хочу під увагу брати.
Більшовицькі гасла хоч манили тим, що бракувало нам. В новій Европі навіть і гасел нема. Теперішні ідеї, якщо їх так можна назвати, не окрилюють, не поривають у далечінь, не відкривають обріїв. "Україна — житниця Европи". "Українці, їдьте до сонячної Німеччини, там вас чекає гарний харч і добре ставлення." "Новий порядок у Европі проти варварського більшовизму".
Що це воно таке?
"Аристократизм духа й крови, протиставлений черні!" "Провидіння", що увесь час допомагає Гітлерові! "Освіта шкідлива для народу!" Що це воно таке? Це щось не те, що "освіту — в широкі маси, бібліотеки — всенародне добро"? Це щось не те, що "висока техніка — на службу народові"? Як воно, взагалі, все плутано!
В СССР — манили раєм майбутнього, сьогодні ж "труднощі". В "новій Европі" техніка, й добробут не перешкоджають приниженню людської гідности, а гасла не ведуть нікуди. Скажімо, й за совєтів вербували на тяжкі роботи в суворих умовах, десь на Заполяр’ї, в Сибіру. Там бараки без усяких вигод, волосся примерзає до стіни… Але це обставлялося, як героїзм. Уявімо, що матеріяльні умови в Німеччині не гірші, а може й ліпші, але це — справжній ясир, ганебний, огидний. Отже, як? "Людина — не людина", чи "людина — герой"?
В світлі цих проблем національна лихоманка — якась дрібниця. Треба перше вирішити: людина — щось нижче за людину, чи людина — герой? Плеяда народів, сузір’я, де кожен має своє сяйво, — ось гарно, ось серце вабить. І я хочу мати своє сяйво. Там я буду і людина, і герой.
Ні, національні почуття не лихоманка, то тільки наші вороги так нам тумана пускали, щоб користатися з нього. Тільки національною дорогою вийдемо ми в світові простори.
Але які хисткі вони, ці ідеї, як світло каганця! Кожну з них можна повернути в який хочеш бік. Національна — "моя нація найкраща, найвища, найправовіша в світі". От і згасла приваба ідеї, бо з-за неї визирають ікла канібала. Вселюдська — "будь насамперед людиною, а національність твоя не грає ролі". От і зів'яла квітка нації, випарився аромат, смішне це почуття… ще й облають чухраїнцем.
А тим часом — б’ють, вішають, палять, беруть у рабство, полонених винищують, заводять нову касту — фольксдойчів, забирають житло, світла не дають, годують злочинно-шкідливим хлібом, діти ростуть невчені, поліцаїв поробили грабіжниками. "Нова Европа, в якій ви дістанете належне місце". Хіба не тверда, чесна правда?
От у свинячому вагоні зайцем. Таке місце?
А ми у відповідь — всі сили на те, щоб не заглушала нас кропива, щоб дзвоном гула українська думка, щоб побитий морозом цвіт таки дав плоди. І такі, які може зродити наш ґрунт, а не силою прищеплені… Це ми повинні робити, а не копати окопи, не носити цеглу, не бути за служку в німецької крамарки. Мусимо виконати цю нашу історичну місію, хоч би що довелося перетерпіти.
Мар'яна наче стала, нарешті, твердою ногою на землю. Скільки разів вона коло цього товклася, прикута безвихіддю і почуттям своєї непотрібности, — і ось уперше їй так коротко, незатьмарено явилася мета. У свинячому вагоні. По один бік рохкають свині, по другий провідники й пасажири кружляють уже котрого півлітра.
— Дай, Боже!
— Дай, Боже… щоб це минулось, а старе не вернулось.
Це формула Омелянихи вже стала приказкою?
Чого доброго, ще й до Мар’яни дійде черга відкуплятися від примарного поліцая. І який же, справді, примітив проходить перед очима! Ось уже тиждень кругом неї сало, самогон. Ніякі такі думки про арому національного, про місію, про побитий цвіт, який хоче таки зав’язати плоди, їм і в голову не можуть прийти.
Ні, міське життя складніше, цікавіше, різноманітніше й глибше! В місті й боротьба проти всіх сил, що хотять загнуздати українську стихію, безмірно складніша. А тут тільки й чуєш: як грабують німці та скільки люди утаїли, розібрали, поховали… Чи вони чогось хочуть, як уже в них є щодня "півлітри"?
А чого ж оця найважливіша думка, кредо, що весь час мучила Мар’яну ненародженістю в слово, чому саме тут зринула вона? У місті, "цікавішому й змістовнішому", не дійшла до того, хоч відчувала, що саме так треба думати. А щотільки торкнулася до сільської первісности й примітиву, до цієї ситої бездумности, — став ясний їй шлях до рятунку. Своє місце і роля. Ситуація вимагає великої внутрішньої сили, он Олег не витримав, піддався, а тепер пише, як його на німецькому ринку рабів продавав арбайтсамт баверові, бавер у зуби заглядав, як коневі, і мацав м'язи.
Бо Мар’яна нігілізму не приймає. Всезаперечення це однаково, що відсутність атмосфери, І це ствердження повинно бути сьогодні, як у цих веселих невмирущих володарів східнього простору. Бо оті самотність, плач, думки про смерть — не розквашені Мар’янині почування, а песимізм епохи, молодих сил, що вийшли на кін, а їх притиснула безпотрібність українського культурного розвитку. Німці це тільки оголили й довели до віртуозної ясности.
Так і з Васантою. Вона відсунула ствердження в майбутнє, а в теперішньому зневірилася. Тільки її песимізм ускладнений ще й інтимними моментами, але головне — безпотрібність. А посковзнулася — не знайшла підпори, лише нехіть і осуд тих, що її штовхали…
Та не може вона думати про Васанту. І хто ж, хто винен, що вона не побачила одного лиця в усіх подобах: в гайдамаках Шевченкових, в петлюрівських хлопцях, у колгоспних трактористах, в галицькій молоді, одержимій ідеєю здобуття Україні державности, і в цих великих оптимістах у свинячій загородці? І хто ж винен, що Васанта пропала? Вона ж повинна була процвісти після того, як мороз нас побив, корінь же ось не гине. А вона віддала свою снагу, свою волю на чортибатька-знащо…
І що ясніший їй борг перед оцією найновішою генерацією Шевченкових гайдамак, яка вислала їх обох учитися і творити культурні українські цінності, то темніша стає Васантина загадка.
XIX.
Якби не білоголова вчителька Богданович, то тільки й спостерігав би, як гонять людність у ясир вулицями Києва та як носять діти хоробрим німецьким воякам валізи з вокзалу за шматок хліба. Вчителі ніколи не спускають прапора. Якби не вони, то вгинали б шию у ярмо та й годі. Вже й так на Хрещатику і в Липках нема нашого духу, самий закордонний.
Марія Павлівна може й смішно, й жебонливо виглядає, але вона скрізь є. Добився таки Гнат Загнибіда Будинку Вчених. Чотирнадцять секцій засновано, а Марія Павлівна, здається, в половині з них. Які збори, які наради, засідання — і її біла голова там.
Оце останнього часу пожвавішало в Будинку Вчених, з’явилися нові люди, припливла хвиля зі сходу, із евакуйованих міст. І одну доповідь Марія Павлівна проґавила непрощенно. Та власне що, мабуть, прощенно, інакше не могла. Того дня вона бігала по всьому місті, шукала, де б примістити Оксану Артемівну до лікарні. І ніде не взяли.
Оксана Артемівна збожеволіла. Не витримала. Одного сина втратила в полоні. Чотири місяці вона оббивала пороги, щоб випустили сина. Вже й у Рівному була два рази, — і нічого не могла добитися. Нарешті, добилася, приїхала, сина випустили з табору полонених. Але треба було пройти чотири метри від дротів, а там уже мати чекала. І він не зміг. Упав, а ззаду німець пристрелив. У матері на очах.
Втратила вона й другого сина, Юрка. Всю надію. В Миргороді заснували вчителі якусь школу, щоб трохи врятувати молодь від Німеччини. Німці дозвіл дали, а за два місяці нагло оточили школу й зразу там же комісія, на машини… Хлопці з другого поверху стрибали — утікали. Юрко вікном утік у село, а там десь у околиці партизани забили німця й німецького собаку. Німці оточили село, загнали всю молодь у школу й школу висадили в повітря. Там і Юрко згинув.
Оксана Артемівна збожеволіла. Привезли її добрі люди до Києва, думали десь примістити, — і ніхто не бере. Божевільних німці розстрілюють, труять.
Проґавивши у свій час доповідь, Марія Павлівна тепер ходить по евакопунктах, шукає якогось Павла Бадьору. Цей Бадьора — харків’янин, лише весною 1941-го року повернувся із заслання, і ото ж його доповідь не вдалося Марії Павлівні почути. Спогади про науковців, мистців та письменників, яких доводилося йому бачити на засланні. А потрібно це їй зовсім не з простої цікавости. Може коли зустрічав її чоловіка, може що чув про нього?
В евакопунктах на соломі, на своїх клунках сидять, сплять, їдять безхатні люди.
