Людина, яка зуміла подолати страх і стала вільною - Власюк Анатолій
Вплітайте траурні стрічки, ветерани УПА, у непорочність жовтого і блакитного, посипайте попелом, політв'язні сумління, лик володимирівського тризуба на знак незмивної ганебної плями, що вразила наших внуків і правнуків…".
Публіцистичне засудження йде врозріз з виправдувальною риторикою автора щодо своїх літературних героїв, бо це все-таки його діти, народжені творчою уявою на тлі реальних персонажів, яких зустрічаємо у своєму щоденному житті.
Випукло виписаний образ Сави Чорнокрила. Він мешканець центральної України, але не менше, ніж галичани, захоплений українським духом. На початках бере активну участь в національному відродженні, одружується з галичанкою Іванкою, в них народжується донечка Софійка. Здається, треба лише радіти життю й утверджувати українське своєю щоденною працею. Але саме життя й ламає таких людей. Спочатку виснажлива праця за копійки на будівництві вілли в якогось очільника однієї з радикальних українських партій (і звідки в того такі грошенята?), потім зрада дружині з членкинею іншої української партії – і пішло, й поїхало. Національне начало ніби завмирає у Сави Чорнокрила. Юнацький максималізм поступається місцем розважливості, пристосуванству, наміру вижити в цьому бурхливому світі. Єдине, що залишається, – це нелюбов до Галичини і галичан.
Мабуть, це найдраматичніше в житті й творчості Степана Процюка – піддавати сумніву п'ємонтизм П'ємонту в П'ємонті. Галичина – це для нього мала батьківщина, то хто ж як не він знає її зсередини, щодня спілкується з людьми, які вважають себе патріотами, а насправді залишаються "жерцями імпрези", як у своїй однойменній книжечці назвав їх сучасний класик українського націоналізму Василь Іванишин. Уявляю собі, як не сприймають, навіть вороже ставляться до Степана Процюка жерці імпрези, найвищою заслугою яких є те, що їхні батьки й діди брали участь у національно-визвольних змаганнях за волю України. Але письменник продовжує перти свого плуга, виставляючи на загальний огляд власні болячки зболеної душі.
А ось Остап Кісельчук – ще один образ ущербного націоналіста. Пристрасть до Ірен, доньки відставного генерала, здатна змусити його відмовитися від усього українського. Жертвами його морального падіння стають батьки, брат. Заробивши стартовий капітал, він стає видавцем російськомовних книг, бо українські, мовляв, не мають попиту на ринку. Деградація галичанина Остапа в зрусифікованому Києві – ще один цвяшок у нашу незалежність.
Здається, протилежністю Остапові є його брат Назар. Їхня бійка в гуртожитку, не сприйняття на ґрунті протистояння між українським і не українським здатне, можливо, вберегти молодшого від падіння старшого. Візуально все так і є. Назар їздить по Європі, матеріально допомагає батькам. Степан Процюк про це не пише, але можна здогадатися, що й Назар не живе Україною, бо знайшов свою нішу, яка передбачає комфортне й сите існування.
Ще один подібний образ – Кирило Орленко з Херсонщини, який пише картини. Він теж з діда-прадіда українець, але мусить задля існування продавати свої творіння ситим і вгодованим киянам, які мало розуміють, що таке мистецтво. Зрештою, він пристосовується до їхніх смаків і уподобань й остаточно губить себе як митець. Кирило тусується на виставках, купує престижну квартиру, біля нього крутяться дівчата, ласі на гроші. Здається, все має, але назавжди втратив українське у своїй душі.
Більш співчутливим Степан Процюк є до жіночих образів. Жінки з міцним українським корінням у нього виходять не ущербними. Навпаки, вони зберігають своє єство, хоча проходять через не менш драматичні випробування, ніж чоловіки. Такою є, скажімо, Іванка, дружина Сави Чорнокрила, чи черниця сестра Франциска, яка колись була Людмилою, але покинула мирське життя. Ці образи, правда, дещо статичні й не виписані так випукло, як чоловічі, але контраст між жіночим і чоловічим очевидний.
Степан Процюк нібито оптимістично дивиться на майбутнє України: "Бо що мені до інших народів? Я можу лише абстрактно бажати добра чехам чи венесуельцям. А обдерті, виснажені діти нашої Матері пов'язані зі мною містичною родовою пуповиною. Вибач мені, мамо, як сповідався поет, "прости гіркі, зневажливі слова" (цитата з поезії Є.Маланюка), бо де би я не був, магічне сяєво цієї пуповини не дасть мені скурвитися й само-знищитися. Бо виросте нове покоління з українськими квітами в українських руках, а при потребі – у жорсткій безколірній уніформі, освяченій сяєвом тризуба, і відродить майже перерваний родовий зв'язок, відродить мову, над якою регочуть з імбецильним вереском та підсвистом посмітюхи й покидьки, і засяє на теренах східної Європи могутня й щаслива держава!".
Проте навряд чи майбутнє України – за ущербними націоналістами. Створення образу позитивного героя-націоналіста, який перемагає в нинішніх умовах, – справа честі інших письменників, для яких Степан Процюк проклав шлях.
7 лютого 2016 року
МІСТЕР ГЕЛІКОПТЕР
Володимир Даниленко. Капелюх Сікорського.
Історію життя видатного українця Ігоря Сікорського, який реалізував ідею Леонардо да Вінчі й сконструював гелікоптер, письменник показав через кохання до Кароліни Гулій. Але чи не головним персонажем роману є капелюх.
Технічний бік справи – конструювання літаків, амфібій, гелікоптерів – відступає на задній план, коли мова йде про кохання, яке Сікорський проніс через усе життя. Кароліна Гулій надихала його. Це й дозволило вписати золотими літерами ім'я Ігоря Сікорського в історію світового літакобудування.
Вихований у родині київського професора, який цурався всього українського заради розвою Російської імперії, Ігор Сікорський знайомиться зі щирою українкою Кароліною Гулій. Юна повія зваблює молодого гімназиста. Свій перший сексуальний досвід він набув у капелюсі з примхи коханої жінки. Сам капелюх стає талісманом на довге життя Ігоря Сікорського, допомагає йому досягнути вершин слави. Він не розлучається з ним у польотах, а послідовники авіаконструктора мають за честь натягнути його на голову перед випробуваннями нової техніки.
Кароліна напророкувала йому ще двох жінок, з якими він одружився, але це вже не було кохання. Від Антоніни Ігор Сікорський мав доньку Таню, з якою в нього склалися непрості взаємини, а від Єлизавети – чотирьох синів. І все ж у снах і наяву він прагнув зустріти Кароліну, але мрія всього життя виявилася нездійсненною. Сікорський емігрував до Сполучених Штатів Америки, і шлях до Радянського Союзу та рідного Києва був для нього закритий.
Кінематографічна проза Даниленка надається до втілення її на екрані. У романі "Капелюх Сікорського" події відбуваються з калейдоскопічною швидкістю. Декілька десятків епізодів із тексту книги навіть без втручання кінорежисера можуть скласти основу фільму – наприклад, діалог з безруким художником, зустріч Сікорського з Туполєвим, взаємини Ель і Лестера, діалог між Ейзенхауером і Хрущовим на борту гелікоптера, колоритна постать індіанця Волохата Рука та багато інших.
Якщо у багатьох випадках стислість викладу дозволяє Володимирові Даниленку уповні розкрити факт чи героя, то в інших грає з ним злий жарт. Можливо, саме націленість на кінематографічне втілення цього роману не дозволяє читачеві візуально розрізнити помічників Сікорського з юнацьких років і до глибокої старості, бо перераховування прізвищ нічого фактично не дає, а лише зберігає історичне тло. Всі вони видаються людиною з одним обличчям. Як на мене, можна було більше уваги звернути на сестру Сікорського – Ольгу, яка допомагала Ігорю, зіграти на протиставленнях з іншою сестрою й братом, які не вірили в успіх винахідника. Але це вже справа самого письменника, де розставляти акценти.
Втім, маємо й літературний казус. В одному місці маму Ігоря Сікорського названо Зінаїдою Стефанівною, а в іншому – Марією Стефанівною. Тут Володимир Даниленко йде шляхом Панаса Мирного, який у романі "Повія" головну героїню теж називав різними іменами.
Письменникові вдалось у сконцентрованому виді відобразити життя відомого українця. Мабуть, цей роман доречно було би вивчати в курсі української літератури за одинадцятий клас школи. Він легко читається і запам'ятовується. І нехай не бентежать любовні сцени в ньому, бо виписані вони цнотливо і без вульгарщини. Головне ж – це історія становлення Ігоря Сікорського як особистості, що було би повчальним для старшокласників. Як додатковий бонус – майстерно виписані образи дітей.
Підкуповує й мова персонажів роману "Капелюх Сікорського" – росіян, французів, американських українців. Вона індивідуальна, яскрава, образна. Завдяки їй письменник висвітлює сутність багатьох своїх літературних героїв.
Володимира Даниленка, як, скажімо, В'ячеслава Гука чи Степана Процюка, поставили в чергу за Шевченківською премією. Якщо в складі і в самій роботі Шевченківського комітету, який фактично став про-радянським і прокомуністичним, не настане якісних змін, а самі премії даватимуть людям поважного віку і не за окремий твір, а за всю творчість, мавпуючи принципи Нобелівської премії, то ми ще зможемо побачити Володимира Даниленка серед числа номінантів, але без найменшої надії на лауреатство. А цього року Шевченківський комітет показав свою недієздатність, не оголосивши лауреатом жодного письменника. Невже український президент не виправить цього, адже останнє слово все-таки за ним? У списку претендентів було чимало письменників, які по праву могли би стати лауреатами Шевченківської премії.
14 лютого 2016 року
СПРАВЖНІ ЛЮДИ
Євген Положій. Іловайськ
Мабуть, безглуздо вимагати від сучасних письменників, які пишуть про першу російсько-українську війну, епопей на кшталт "Війни і миру" Льва Толстого. Все-таки потрібен час, щоби все осмислити. З іншого боку, кон'юнктура підганяє багатьох літераторів написати щось подібне. Негідників не перевиховаєш, а ті, хто пише щиро і від серця, не завжди мають талант.
"Іловайськ" Євгена Положія – це роман в оповіданнях. Вони перероблені із інтерв'ю, тому несуть на собі журналістське тавро. Я не кажу, що це погано. Кожний автор сам обирає свій стиль, манеру писання, жанр, аби уповні висловити те, що він хоче.
Прорив із Іловайського котла, коли тисячі українців були підло розстріляні російською армією, – найбільша трагедія цієї війни.
