Людина, яка зуміла подолати страх і стала вільною - Власюк Анатолій

Головний герой став керівником повстання, а посол сусідньої держави перебрав на себе роль його персонального ката.

Це в дитячій казці Добро бере гору над Злом. У казці ж для дорослих перемагає не Справедливість, а Жорстокість. І все ж закінчення роману дає надію, що все буде добре. І не обов'язково казку для дорослих переробляти на дитячу казочку.

Прикметно, що запам'ятовуються буквально всі образи, створені авторкою (а це близько двох десятків персонажів). Це говорить про високу майстерність письменниці. Причому Елла Леус не вдається до якихось особливих характеристик чи до опису портретних даних. Не порівнює вона своїх героїв і з конкретними історичними постатями. Це вже сам читач може собі щось дофантазувати. Мабуть, згадка про "золотий батон" – єдине програшне місце в романі, бо натяк аж занадто очевидний. Загалом же образи висічені вмілою рукою майстрині. Не потрібно впізнаваності й конкретизації. Це ніби паралельний світ, у якому існують ці персонажі, хоча могли б жити і на планеті Земля. Водночас це й попередження усім нам. Нехай паралельний світ, якщо він існує насправді, залишається сам по собі, а ми – самі по собі.

Не люблю, коли сучасних українських письменників порівнюють зі світовими знаменитостями. Це натягнуто і несправедливо. Коли кажуть, наприклад, що той "пише, як Кінг", а манера тієї "нагадує письмо Коельо", – розумієш, що все притягнуто за вуха. Зрештою, де ж мільйонні тиражі?

Еллі Леус поталанило більше. Її порівнюють з Павлом Загребельним. Цим слід пишатись. Ім'я Павла Загребельного ще не оцінене належним чином ні в українській, ні у світовій літературі. Нам слід осмислити феномен цього письменника.

Але будь-яке порівняння кульгає – зазвичай на обидві ноги. Еллі Леус не потрібно ставати другим Павлом Загребельним і йти на повідку в літературних критиків чи директорів видавництв, які вдаються до подібних порівнянь. У них свої завдання, пов'язані насамперед з рекламою, яка не має жодного стосунку до художньої творчості.

Елла Леус – це самобутня українська письменниця, яка ще не сказала свого вагомого слова у сучасній літературі. Тож побажаймо їй не заспокоюватися на досягнутому.

1 лютого 2016 року

ЧЕРВОНИЙ РЕКОРДСМЕН СУЧУКРЛІТУ

Андрій Кокотюха. Червоний.

Стиль Андрія Кокотюхи я би охарактеризував так: журналістсько-кінематографічний. Він не має жодного стосунку до художньої літератури. Я не кажу, що це погано. Ось книги Світлани Алексієвич теж важко віднести до художньої літератури у класичному розумінні цього слова, але це не завадило письменниці стати лауреаткою Нобелівської премії. Кокотюсі це не загрожує. Алексієвич копає глибоко, досліджуючи тему, Кокотюха ж ковзає на поверхні, як фігурист.

Безперечно, "Червоний" у виконанні Кокотюхи – це кон'юнктура. В українській літературі взагалі нема геніальних творів про Голодомор, ОУН і УПА (саме так, а не через дефіс) і майдани та революції останнього десятиліття. Письменники лише підходять до цих тем. Є талановиті напрацювання. Але все ще попереду.

Кокотюху вважають в Україні неперевершеним детективником. Якщо мати на увазі кількість написаних книжок, то так воно і є. Але популярність письменника не завжди робить його класиком. Як на мене, детектив про націоналіста – це все-таки натягнуто. І не тому, що, мовляв, про націоналістів треба писати саги й епопеї. Бандерівець Червоний – лише тло для детективу, не більше.

Але не це головне. Кокотюха – ліберал. Принаймні так себе називає. За великим рахунком, судячи з його висловлювань і статей, він добре і не знає, що це таке, особливо якщо брати за європейськими мірками. Людина з мисленням ліберала не може вповні зобразити націоналіста – з людської та художньої точок зору.

Мабуть, письменник це розуміє, бо про Червоного розповідають три персонажі його повісті (це таки не роман, якщо брати за українськими, а не європейськими мірками). Так зручніше, не заглиблюючись в сутність душі, писати про націоналіста, ніби зазираючи збоку, що ж він там, нещасний, робить. Звісно, було би добре, якби ми заглянули зсередини, аби зрозуміти мотиви його вчинків, але це вже завдання для інших письменників.

Фактично мова йде про три розлогі інтерв'ю, і тут журналістика вилізає у всій своїй потворній безпосередності. Література – це все-таки не журналістика і тим більше не кінематограф. Як кажуть, кожному – своє місце. Тут я не послуговуюсь категорією "подобається – не подобається", бо в Кокотюхи є як фанатичні прихильники, так і не менш фанатичні супротивники. А це свідчить лише про одне: письменникові вже вдалося залишити свій слід у літературі.

Але журналістські вуха Кокотюхи таки вилазять на поверхню. Кожний із трьох його оповідачів повторює сакраментальну фразу "два і два". То оповідач усе-таки один – і це Кокотюха?

За двадцять років своєї літературної діяльності Кокотюха написав майже 60 книжок. В середньому три на рік. Останнім часом пише щороку по чотири. Три місяці на "Червоного"? І це ж не лише час на написання, а й на опрацювання матеріалу, пов'язаного з українським націоналізмом часів Другої світової війни. Несерйозно. Тому й маємо звичайну ілюстрацію документу, а не повноцінний художній твір. Згоден, для пересічного читача, на якого зазвичай працює Кокотюха, таке чтиво згодиться, бо люди не знають елементарного з нашої недавньої історії. Але Кокотюха – як перехідний етап для інших письменників, які мають зобразити і Голодомор, і ОУН та УПА, і майдани з революціями у всій їхній трагічній неповторності.

У повісті "Червоний" присутня історична правдоподібність. Тут і енкаведисти під маркою бандерівців, і зрадники серед українців, і трагічна доля головного героя та його бойових побратимів… Але впало в очі інше. Хотів цього письменник чи ні, але націоналіст Червоний виявився у нього … антисемітом. А все через вживання слова "жид". У тексті й поза ним нема прийнятних пояснень, що галичани вживали це слово у значенні "єврей" – і "жид" не мало антисемітського звучання. Згадаймо просто Жида із вертепу, аби зрозуміти, в чому суть. Та й у Івана Франка є "Жидівські станси". Інша справа, що не просто презирливо, а з ненавистю націоналісти ставилися до тих жидів, які служили в каральних органах і винищували українців. Але цієї тонкої грані Кокотюха або не бачить, або свідомо її ігнорує. Він же пише для пересічного читача, який не розуміє цих відмінностей, сприймає все за чисту монету, причому на підсвідомому рівні, бо вірить письменнику. Тоді нехай Кокотюха не дивується, чому сучасні українські націоналісти, м'яко кажучи, не люблять його. І за це теж. Не кажучи вже про деякі статті, в яких він услід за Андруховичем, фактично вважає, що з Донбасом нам не бачити Європи. Такий собі роздавач українських земель, торгаш українськими патріотами, які там залишились.

Зараз "Червоний" екранізують. Це буде не такий дебільний фільм, як, скажімо, "Останній москаль", який показали на телеканалі відомого "жидобандерівця". Але й ліберальне намагання розкрити сутність українського націоналізму теж ні до чого доброго призвести не може. Нам знову намагаються всучити замінник, причому Кокотюха щиро вважає, що написав правду, якою вона була.

Якщо вам важко подолати фоліанти про національно-визвольні змагання, тоді залишається читати Кокотюху. Він написав ще декілька повістей, в яких ілюструє національно-визвольні змагання.

Мабуть, тепер настав час Кокотюхи проілюструвати російсько-українську війну.

2 лютого 2016 року

СПІВЕЦЬ УЩЕРБНОГО НАЦІОНАЛІЗМУ

Степан Процюк. Інфекція.

Публіцистичний роман-есей "Інфекція" Степана Процюка навряд чи особливо зацікавить пересічного читача. Як на мене, це один із найважливіших творів письменника, бо останнього слова в українській літературі він ще явно не сказав. Єдине, що насторожує: Степана Процюка поставили в чергу на Шевченківську премію. Якщо він намагатиметься сподобатися Борисові Олійнику й іншим прокомуністичним членам комітету, нічого путнього з ново-написаного може не вийти.

Інфекція в трактуванні Степана Процюка – це не медичний термін, а радше філософський. "Нема любові, нема щастя, повітря наше київське просякнуте медикаментозним смородом інфекції невідомого походження, що нищить і труїть людські душі, заражуючи їх хвороботворними пристрастями й уявленнями". І ще: "… не допускай до своєї душі суїцидної інфекції, ангеле Божий, хоронителю мій, ти завжди при мені стій".

На часі – створення українськими письменниками шедеврів світового рівня про Голодомор, ОУН і УПА, майдани і революції, війну з Росією. Зараз переживаємо перехідний період, коли йде накопичення матеріалу, написання більш чи менш значимих творів. Усе залежить від ступеню таланту автора й зараженістю його кон'юнктурним вірусом. Але не менш важливим є образ позитивного героя-націоналіста, який би повів читача за собою. Нині ж здебільшого маємо намір багатьох письменників бути популістами, плентатися услід за смаками читачів, журі літературного конкурсу "Коронація слова" і видавництва "Сімейний клуб". Хто платить – той замовляє музику. Вирватися з умовностей шаблону може не кожний.

Степан Процюк – інакший. Він явно не вписується в параметри, задані сучукрлітівською літературою у найгіршому розумінні цього слова. Івано-франківський письменник намагається прокласти власну стежину в літературі. Звісно, він не одинак, але поки що подібних йому не так і багато, хоча саме за ними – майбутнє української літератури.

Степан Процюк належить до когорти письменників перехідного періоду, які закладають підвалини творення справжньої національної української літератури. Головний його герой – людина, яку живить українське минуле. Проте обставини життя жорстко ламають особистостей, які би могли прислужитися сьогоденню й майбуттю України. Найлегше зобразити подвиг тих, хто загинув за Україну. Важче – тих, кого зламала енкаведистсько-кагебістька сталінська система, що й робить Степан Процюк. Поки що неможливо – тих, хто вистояв і творить майбутнє України.

У центрі уваги творчості Степана Процюка загалом і роману "Інфекція" зокрема – людина з філософією так званого ущербного націоналізму, перемелена системою і обставинами життя.

Ось квінтесенція роману "Інфекція": "… Червонійте від сорому, в'яньте від печалі, перекидайтеся від розпуки в трунах і братерських могилах колишні оунівські командири; юні неціловані герої, що розривалися гранатами, тільки б не здатися в більшовицький полон; бандерівські дівчата-зв'язкові, що берегли в тайниках уніформи ампули із швидкодіючою отрутою, щоб не допустити чекістського ґвалту над собою.