Людина, яка зуміла подолати страх і стала вільною - Власюк Анатолій

Ставки занадто високі, мова йде про мільйони доларів, а тому людські життя не вартують нічого.

Заради грошей герої цього детективного роману готові на все. Одна живе на кладовищі, аби її чоловік отримав страховку за те, ніби вона загинула в авіакатастрофі. Інша відправляє у смертельний політ рідну сестру. Гангстери, убивці, дрібні клерки – всі сходять з розуму від грошей.

Чесними на цьому тлі залишаються лише поліцейські, яких не можна спокусити великими грішми. Вони спокійно можуть взяти їх собі – і ніхто про це не дізнається. Але замість цього лізуть під кулі, горять у машині, навіть від вибуху бомби ховаються під дубовим столом – і все заради того, аби покарати зло.

Штучна полярність образів знижує художній рівень роману. Але авторові, здається, байдуже. Головне – тримати в напрузі читача від першої до останньої сторінки. І йому це вдається.

Тут дотримано усіх канонів детективного жанру, коли про головного злочинця ми дізнаємося наприкінці розповіді. Особливість, мабуть, полягає в тому, що скоєно декілька злочинів, які переплітаються між собою, – й агент ФБР хвацько їх розкриває. Для нього нема ні дня, ні ночі, якщо треба довести справу до логічного завершення. Єдине, що він собі дозволяє, – так це заскочити у ресторан, з'їсти біфштекс і запити його двома горнятками кави. Щоправда, дещо дивує як він узагалі має апетит після того, коли його могли двічі застрелити, змолоти на порошок у лабораторії, підірвати бомбою, спалити у машині, розчинити у чані з кислотою.

Злочинці високо оцінюють його професіоналізм, уміння логічно мислити. Сам агент ФБР, здається, може виплутатися з будь-якої смертельної ситуації.

Коли смерть заглядає йому у вічі, він любить під дулом пістолета вести психологічно-філософські розмови зі злочинцями. Як не дивно, ті на це піддаються й детально розповідають йому про свої злочини. Агент ФБР користується ситуацією й обеззброює злочинців. Нав'язливе повторення одного й того ж прийому дещо знижує гостроту, але, з іншого боку, це допомагає автору зберегти життя головному герою, без якого роман міг би обірватися на найцікавішому місці.

Жінки не поступаються жорстокістю чоловікам. А якщо додати до цього їхню підступність і вміння закохувати в себе, – то вони взагалі виступають ідеальними злочинцями. Їм би ще фізичну силу чоловіків – були б неперевершеними.

Звичайно, на висоті опиняється агент ФБР. Для нього нема значення, хто злочинець – жінка чи чоловік. Головне – покарати зло.

18 жовтня 2016 року

ЧОРТІВНЯ ГОГОЛЯ ЯК ПРОЕКТ НИНІШНЬОЇ РОСІЇ

Євген Сверстюк. Гоголь і українська ніч.

Ми якось бездумно й швидко віддали Гоголя російській літературі. Євген Сверстюк у своїй книзі есе намагається повернути його до літератури української. Спочатку здається, що це даремна річ, але автор вибудовує таку схему доказів, що вже не сумніваєшся: Гоголь нікуди від української літератури й не відходив.

Гоголь узяв на себе непосильну місію, яка залишається актуальною й зараз, але нездійсненною. Він захотів повернути Росію обличчям до Бога і поставити на дорогу правди й закону. А друга велика місія Гоголя полягала в тому, що він започаткував саме ту російську літературу, яка стала світовою.

Мабуть, найбільшою проблемою Гоголя було те, що він виховувався у російськомовному середовищі й розмовляти українською міг лише з простими людьми. На це першим звернув увагу Тарас Шевченко: "Гоголь виріс у Ніжині, а не в Україні, і української мови він не знав". Проте у творах Гоголя герої хоча й розмовляють російською, але навіть неозброєним оком видно їхні український дух і менталітет. Російські критики – і найперше Бєлінський – звертали на це особливу вагу, дорікаючи Гоголю. А ще вони чекали від нього шанобливого ставлення до російського. У нього ж виходило чомусь або комічне, або сатиричне. Це якщо стосувалося російського. І ліричне, мелодійне, якщо мова йшла про українське.

Гоголь хотів стати істориком, мав намір видати багатотомну працю про історію України. З цієї затії нічого не вийшло, бо йому не дозволили викладати в Києві. У Петербурзі все було йому чуже, довелося рятуватися втечею до Італії, але й там не зміг знайти душевний спокій. Він добре знав минуле і вже як письменник відобразив це в своїх творах, вклав в уста деяких героїв свої сокровенні думки.

Крім другого тому "Мертвих душ", Гоголь спалив і драму про козаків. Якщо в продовженні історії Чичикова він мав вихваляти росіян, чого від нього всі чекали, бо в першому томі він добряче з них познущався, то драма про козаків, мабуть, теж не була би сприйнята оточенням Гоголя, бо була антиросійською. Але це лише припущення, бо насправді ніхто не знає, що в ній було.

Взагалі національне – українське – начало у творчості Гоголя насторожувало багатьох російських літераторів, починаючи від Тютчева і закінчуючи Горьким. Вони цього не сприймали, не могли зрозуміти, чому "російський" письменник Гоголь постійно до цього вдається. За великим рахунком, однак, мова йшла швидше про пам'ять, шанобливе ставлення до предків. Ось, наприклад, у "Загубленій грамоті" є роздуми про глибинну пам'ять, яка непідвладна часові: "Ой та давня старовина! Що ж то за радість, що за розвага до серця прийде, як почуєш про те, що за давніх-давен, не рік і не місяць, діялося на світі! А коли ще вплутається сюди якийсь родич, дід чи прадід, ну, тоді хоч рукою махни, здається, та щоб мені на акахвисті Варвари великомучениці похлинутися, коли не здається, що ось де сам усе це робив, наче заліз у прадідівську душу, а чи й душа прадідівська у тобі виграє…".

Євген Сверстюк не оминає болючих тем. В чому тільки не звинувачували Гоголя – ні, не росіяни, а українці. І Російській імперії служив, і царя боготворив, і … Автор ретельно описує епоху, в якій жив Гоголь, і пояснює, що багато речей, які сьогодні нам здаються зрозумілими, в ті часи мали зовсім інший підтекст, а то й значення. Ні, він не виправдовує Гоголя, бо цього й не потрібно, але читач має сам зробити висновки, аби відмовитися від несправедливих наліпок, навішаних на Гоголя. Український Гоголь, український, ніби каже Євген Сверстюк кожним своїм есе, – за ментальністю, за духом. І чи не найбільша кара, яку отримав Гоголь після смерті, – заборонили друкувати некрологи. Ось так віддячили йому за нелюбов до Росії. Але він по-своєму любив Росію – але не Росію чинуш і хабарників, а Росію простих людей.

Ще одна маловідома сторінка з життя Гоголя – його ставлення до сестер, яким він допоміг вийти у люди. Наймолодша, Ольга, до кінця днів свого довгого життя виконувала його християнський заповіт.

Багато хто розумів геніальність Гоголя, бо той передбачив більшовицьку Росію. Чимало його персонажів із дев'ятнадцятого століття безбідно перекочували в століття двадцяте і в двадцять перше. На думку Євгена Сверстюка, "Гоголь сприймав чорта як цілком реальну істоту й учив, як треба не потурати його грі в хованки, а "бити в морду" і вказувати йому на його місце внизу".

Євген Сверстюк наводить слова Дмитра Мережковського з його праці "Гоголь. Творчість, життя й релігія": "Гоголь перший побачив невидиме й найстрашніше, вічне зло не в трагедії, а у відсутності всього трагічного, не в силі, а в безсиллі, не в безумних крайнощах, а в надто розсудливій середині, не в гостроті й глибині, а в тупості й пласкості, пошлості всіх людських почуттів і думок, не в найбільшому, а в найменшому. Гоголь зробив для моральних вимірів те, що Ляйбніц для математики – відкрив мовби диферинціяльне числення – безкінечно велике значення безкінечно малих величин добра і зла. Він перший зрозумів, що чорт і є найменше, котре тільки внаслідок нашої власної малості здається великим, найслабкіше, яке тільки через нашу власну слабкість здається сильним. "Я називаю речі просто своїми іменами, тобто чорта називаю просто чортом, не даю йому пишних костюмів a-la Байрон і знаю, що він ходить у фраку…".

Гоголь за природою своєю був містиком. Всі чули це слово, але кожний по-своєму тлумачить його значення. У розумінні Євгена Сверстюка це виглядає так: "Гоголеві українська релігійна традиція дала багато: вона заклала той фундамент, з якого людина підіймається до ідеалу служіння Богові".

Чи не найбільшій критиці піддалася книга Гоголя "Вибрані місця з листування із приятелями". На думку Євгена Сверстюка, це "книга міркувань і повчань про перебудову всього суспільного життя Російської імперії на християнських засадах". Звісно, що подібний підхід письменника не міг сподобатися апологетам Російської імперії. Якщо ми хоч щось пам'ятаємо про випади Бєлінського проти Гоголя, то зовсім нічого не знаємо про точку зору Гоголя на те, що сповідував Бєлінський. Тому всіх зацікавлених відсилаю до цієї книги Гоголя, аби зрозуміти сутність не сприйняття Гоголем агресії й радикалізму Бєлінського.

На думку Євгена Сверстюка, альфою й омегою філософії Гоголя є "Нагірна проповідь Христа, і від неї він не відходить ні в листуванні, ні в художніх творах. Тексти Святого Письма і святих отців постійно наявні в його творах прямо або у трансформованому вигляді". І все ж усі тексти Гоголя є інтертекстуальними, зашифрованими, коли спроби аналізувати сюжет і образи ні до чого не призводять. Саме в цьому полягає парадокс творчості Гоголя. За великим рахунком, сюжет для Гоголя не відіграє великої ролі, бо фабула в нього виходить за межі часу.

Євген Сверстюк у своїй книзі не робить спроби відбілити Гоголя, відтягнути його від усього російського. Він просто показує, ким насправді був письменник, як ставився до, скажімо, фінськості росіян, які за духом, звичаями та мораллю відрізнялися від українців. Його есе – це справжній прорив у гоголіані, спроба глянути на великого письменника зовсім з іншої точки зору, намагання зняти мішуру з праць російських і радянських літературознавців, які писали про нього.

А мене не покидає думка, що якби росіяни глибше вникнули в сутність творчості Гоголя, вони б самі відмовилися зараховувати його до російських письменників.

Анатолій ВЛАСЮК

23 листопада 2016 року