Людина, яка зуміла подолати страх і стала вільною - Власюк Анатолій

АНАТОЛІЙ ВЛАСЮК

ЛЮДИНА, ЯКА ЗУМІЛА ПОДОЛАТИ СТРАХ

І СТАЛА ВІЛЬНОЮ

До збірки увійшли роздуми про літературу, рецензії книжок, літературно-критичні статті, написані 2016 року.

ЧОМУ ЗАПІЗНИВСЯ СТАЛІН

Віктор Суворов. Криголам.

Суворов – псевдонім професійного радянського розвідника Резуна, який втік до Великобританії 1978 року, а в Радянському Союзі його заочно засудили до смертної кари. До речі, Росія як спадкоємиця СРСР не скасувала цього вироку.

У книзі "Криголам" автор розмірковує над тим, хто першим розпочав Другу світову війну. Відповідь здається очевидною, бо ще з радянських підручників історії ми знаємо, що вогнище війни в Європі розпалив Гітлер. Проте Віктор Суворов неспростовно доводить, що Другу світову війну насправді розв'язав Сталін. При цьому розвідник послуговується відкритими джерелами інформації – газетними публікаціями, висловлюваннями Сталіна на партійних з'їздах і конференціях, цитатами із книг воєначальників та іншими документами. Завдяки аналітичному мисленню він побачив те, на що не звертали увагу мільйони людей.

Криголамом називали Гітлера. Його руками Сталін хотів знищити демократію у Європі. Саме Гітлер мав забезпечити перемогу світовому комунізму. Даючи йому можливість руйнувати війнами Європу, Сталін мав на меті виступити в якості визволителя. За великим рахунком, так і сталося, але через недалекоглядність вождя всіх часів і народів це обійшлося людству в багатомільйонні жертви.

Радянська історіографія твердить, що Сталін, заключивши з Гітлером пакт Молотова-Ріббентропа, нібито повірив фюреру і проґавив його напад на Радянський Союз. Насправді, за даними Суворова, Сталін теж планував розпочати війну проти Німеччини, але запізнився. Бойова міць Радянського Союзу була скерована не на оборону, а на наступ. Фактично Сталін і Гітлер діяли дзеркально, і все залежало від того, хто першим нападе. Радянський керівник спровокував фюрера, націлившись на румунські родовища нафти, які виявились головними для забезпечення німецької армії. Якби цього не було, Гітлер, можливо, теж би відтермінував свій наступ на Радянський Союз. Але в історії нема умовного часу, і все сталося так, як мало бути.

Суворов робить кропіткий аналіз причин виникнення Другої світової війни. Передумови були закладені ще в діяльності Леніна, який мріяв про світовий комунізм. Сталін виявився лише його учнем. Автор досліджує історичні закономірності, які неодмінно мали привести до бойні у світовому масштабі, але робить це не як учений. Його розповідь легка і невимушена, проте опирається на факти і документи. Чимало з них знищено в радянських архівах, але уривки автор знаходить у спогадах людей, які брали активну участь у війні. Все це допомагає створити цілісну картину того, що було насправді.

Крок за кроком розвідник підводить читача до думки, що Сталін і Гітлер – два чоботи пара, а сталінізм нічим не відрізняється від гітлеризму. Європі знадобилося ще три десятиліття, щоби зробити такий же висновок.

У передмові до одного з видань "Криголаму" відомий радянський дисидент Володимир Буковський у листопаді 1992 року пише, що ця книга залишиться в нашій пам'яті "як монумент людській сліпоті". Саме завдяки цьому нелюдський режим міг протриматися 74 роки.

Книга Суворова вийшла 1981 року. Вже минулого року її можна було читати в українському перекладі. На своїй сторінці у Фейсбуці Віктор Суворов писав, що найбільше чекав саме цього видання. Сподіваюсь, що незабаром побачать світ й інші книжки автора українською мовою, особливо "Визволитель" і "Акваріум".

2 січня 2016 року

СТУКАЧІ І ЦЕНЗУРА

Нещодавно на сайті БУКВОЇД була вміщена моя рецензія на книгу Сергія Жадана "Ворошиловград". Написане мною не сподобалось Юрієві Винничуку. Письменник висловив претензії БУКВОЇДУ: чому вони, мовляв, таке друкують? Про це він, не соромлячись, написав на своїй сторінці у Фейсбуці. Керівництво сайту рецензію зняло.

Проблема стукачів і цензури не нова. І не треба думати, що вона відійшла у минуле. Скільки би разів не казав "свобода слова", солодше від цього не стане.

Нещодавній приклад. Телеканал 1+1 передав новорічне привітання Петра Порошенка, але вирізав згадку про Ігоря Коломойського. Класичний приклад цензури! Кожний телеканал, газета, сайт мають своє уявлення про свободу слова – і залежить воно від конкретного олігарха, власника засобу масової інформації.

Найогиднішим видом цензури є само-цензура. Це коли журналіст чи інший носій інформації обмежує сам себе, фільтрує те, що хотів донести читачам, бо розуміє, що дещо може не сподобатися власникові, а це загрожує безробіттям йому самому. Ось і творить він на догоду конкретному олігархові свій віртуальний світ інформації, підносячи його як найвище досягнення свободи слова. Прикро, але з часом сам починає вірити у власну брехню.

На цьому тлі у зовсім іншому світлі вбачається історія, коли Юрій Винничук звинуватив у стукацтві Провідника Всеукраїнського об'єднання "Тризуб" імені Степана Бандери Василя Іванишина. Той уже, на жаль, відійшов у Вічність, але Юзьо Обсерватор продовжує перемелювати йому кісточки.

Отже, йшов якось Юрій Винничук вулицею і стрілила йому в голову думка: заскочу-но я в КГБ. Як ви здогадалися, це було за радянських часів. Звісно, вас може зацікавити, чого це Юзьо Обсерватор задумав заскочити в КГБ, бо нормальні люди цю грізну організацію намагались оминати, – але то вже інше питання. За версією Юрія Винничука, зайшов він у КГБ, а там йому підсунули буцімто рецензії Василя Іванишина, які той нібито писав на замовлення цієї грізної організації й давав критичну оцінку творам українських письменників.

Твердження Юрія Винничука сумнівне принаймні з двох причин. По-перше, Василь Іванишин тоді не був навіть кандидатом наук, а лише простим викладачем інституту, так що навряд чи КГБ могло доручити йому таку "почесну місію". По-друге, КГБ "своїх" не здає – і це золоте правило діє й понині.

Припускаю, що КГБ справді могло показати Юрієві Винничуку якісь тексти, нібито надруковані (а не написані від руки) Василем Іванишиним. Але мова могла йти лише про фальсифікацію, адже на ту пору Василь Іванишин створив націоналістичну організацію, написав книгу про Українську греко-католицьку церкву, заснував з побратимами видавничу фірму "Відродження", яка спеціалізувалася на випуску українських книжок і розповсюджувала їх по всій Україні мільйонними накладами. Зрозуміло, що подібне не могло подобатися КГБ, тому ця грізна організація й могла вдатися до подібної провокації. Можливо, Юрія Винничука й використали наосліп, прищепивши йому ненависть до українського націоналізму, яку він сповідує донині. Це не завадило йому в той час видати збірку оповідань і повістей "Спалах", чого не міг собі дозволити будь-який молодий автор.

Стукацтво і цензура – це огидні явища, які ще не так скоро зникнуть з нашого повсякденного життя. Радянське минуле міцно в'їлося в серця й душі людей, передалося по спадщині молодому поколінню. Сучасний стукач, якого б віку він не був, – це самозакоханий боягуз, який готовий чинити підлості іншим, лиш би самому бути на висоті. І поки інші бояться і не здатні протистояти цим негідникам, стукацтво процвітатиме в різних формах. Те саме і з цензурою. Цілком очевидно, що якби ми мали свободу слова, жодної цензури не існувало б. Допоки ми не проведемо деолігархізацію й не відрубаємо руки корупції, – про жодну перемогу над цензурою не може бути мови. А там, де цензура, – процвітають стукачі.

Звісно, мені прикро, що БУКВОЇД вдався до цензури. Я не хочу більше співпрацювати з цим сайтом. Моя рецензія була передрукована на інших сайтах і отримала схвальний відгук книговидавців і літературознавців. У наш час Інтернету інакша думка пробиває собі дорогу, і жодні винничуки не можуть цьому завадити.

3 січня 2016 року

ІСТОРІЯ СТОЛІТНЬОГО КОХАННЯ

Володимир Лис. Століття Якова

Володимир Лис – один із найпопулярніших українських письменників. Він просто приречений іти за читачем, а не вести його за собою. Звідси – ковзання на поверхні, а не заглиблення в сутність проблем, хоча має до цього хист. Між популярністю й класикою лише зрідка можна поставити знак рівності. Здебільшого популярні письменники залишаються у своїй епосі, а їхні твори є лише ілюстративним матеріалом подій минулого і сьогодення.

"Століття Якова" – історія кохання крізь призму війни і поневірянь волинського селянина Якова Меха на прізвисько Цвіркун.

Перше його кохання – Уляна – виявилося зрадливим. Хоча жінка й мала від нього сина і ще хотіла дітей, але по-справжньому кохала чоловіка і навіть удруге одружилася з ним, коли той під іншим прізвищем переховувався від енкаведистів. Уляна була однією з тих мільйонів людей, яких заслали до Сибіру.

Коханням усього життя для Якова Меха стала Зося. Горда полячка зважилася жити з коханим чоловіком у глухому селі, народила йому шестеро дітей. Прикинувшись родичкою видатних польських діячів, врятувала село від спалення з боку своїх одноплемінників. Її вбили енкаведисти, переодягнувшись у форму повстанців. А сам Яків Мех убив одного з повстанців, бо боявся, що згадають його червоноармійське минуле.

У головного героя були й інші жінки, але наприкінці життя він прив'язався до наркоманки Оленки. Врятувавши їй життя, втрутився в її особисті стосунки з іншим чоловіком, якого вбив, аби той не занапастив дівчину. Останні п'ять років життя чекав на неї, аж поки не отримав звістку, що Оленка жива.

Сто років життя Якова Меха – це суцільні випробування, спротив тим, хто хотів його вбити. Мабуть, тому й так довго жив цей чоловік. Його життя не вписувалось у загальні правила. Він був у Червоній Армії й німецькому концтаборі, був одружений з полькою, але хай би хтось закинув йому, що він зрадив Україну. Мабуть, не випадково до нього повертається жити син Артем, який довгі десятиліття поневірявся Росією.

Я не сприймаю, коли в художніх творах калічать українську мову. Грішить цим і Володимир Лис, передаючи, скажімо, носіїв російської чи польської мов ламаною українською. Це відголоски меншовартості: мовляв, читач зрозуміє. То чому на такий манер не передавати англійську чи німецьку мову? Не роблять лише тому, що читач не зрозуміє.