Людина, яка зуміла подолати страх і стала вільною - Власюк Анатолій

Але ж можна дати оригінал, а потім переклад. В окремих випадках Володимир Лис робить інакше: передає, скажімо, польську мову українською, зазначаючи, що герої говорили польською. Якщо знайдено непоганий варіант замінника, то навіщо експериментувати в інших випадках?

Володимир Лис став черговою жертвою літературного конкурсу "Коронація слова" і видавництва "Клуб сімейного дозвілля". Там жорсткі правила, які нівелюють письменницький талант. Крок вліво чи крок вправо – і тобі годі сподіватися на перемогу в конкурсі чи публікацію книжки. Популярність ще можуть гарантувати, особливо якщо письменник талановитий. Шкода, що Володимир Лис спокусився на синицю в жмені, а не на журавля у небі. Інколи таки треба літати.

7 січня 2016 року

САТИРА НА РАДЯНСЬКУ АРМІЮ

Віктор Суворов. Визволитель.

Помилково буде стверджувати, що книга Віктора Суворова "Визволитель" – про введення радянських військ у Чехословаччину в 1968 році. Це так само невірно, як книга Уласа Самчука "Марія" – про голодомор, а книга Ольги Кобилянської "Земля" – про братовбивство. Насправді голодомору присвячено лише останні двадцять сторінок "Марії", а братовбивства як такого у "Землі" нема, ми можемо лише про це здогадуватись.

Те саме і з "Визволителем". Лише останні розділи книги присвячені введенню радянських військ у Чехословаччину в 1968 році, а насправді це книга про радянську армію, тупість Системи, витрачання мільярдних коштів на нікому не потрібне озброєння.

Прикметно, що Віктор Суворов (псевдо Віктора Резуна, професійного радянського розвідника, який втік на Захід і був заочно засуджений до смертної кари, яку в Росії й досі не відмінили) присвятив свою книгу Леонідові Брежнєву, який став символом застою, а фактично розвалу Радянського Союзу.

Письменник-шпигун згадує свою армійську юність. Але це не просто спогади про службу в армії. Користуючись відкритими джерелами, тобто публікаціями в пресі, Віктор Суворов нищівно критикує Систему, за якої тільки й могла існувати така дорога у буквальному розумінні цього слова армія.

Читати про армію в розповідях Суворова – цікаво. Гумор і сатиру бачимо на кожному кроці. І якщо до своїх товаришів по службі автор ставиться з розумінням, інколи – скептично, то для тупих солдафонів і начальників не жалкує фарб.

Як відомо, армія є відображенням країни. Радянська армія символізувала собою Радянський Союз – гнилий зсередини і агресивний назовні.

Той, хто служив в армії, знає, якими беззмістовними є муштра на плацу чи перебування на гауптвахті. Для багатьох життя після армії залишається таким же тупим, але творчі люди вже ніколи не допустять плац і "губу" в своє життя.

Армія, як і все радянське життя, було пронизане плануванням. Наприклад, патрулі мали свою норму щодо порушників: вокзал – 150 осіб, міський парк – 120, аеропорт – 80, решта – по 60. Ось і чіплялись, як кажуть, до стовпів. Не виконав норму – гауптвахта.

Віктор Суворов безжально розвінчує кастовість армії, де непрофесіонали, казнокради, гультяї і просто недалекі люди в силу вищого звання і посади керують іншими. Звичайно, така армія не могла довго втриматись. Тому й не дивно, що від розвалу Радянського Союзу найбільше постраждала армія. Не було вже потреби в ній, якою вона була.

Книга Віктора Суворова "Визволитель" вийшла тоді, коли радянська армія "визволяла" Афганістан. Паралелі між Чехословаччиною й Афганістаном були очевидними.

"Допомогу" братньому народу автор розкриває зсередини, показує тупість армійського начальства і спротив чехів і словаків. На цьому тлі радянські солдати й командири чи не вперше в своєму житті задумалися, навіщо визволяти тих, хто живе краще, ніж радянські люди. Нехай поки що це розуміння прийшло на побутовому рівні, але людина, яка думає, може співставити й порівняти, аби зробити правильний висновок про "імперію зла", в якій їй доводиться жити.

Щоби підняти ентузіазм солдатів, яких закинули в чужу їм країну, достатньо банки тушонки та інших продуктів закордонного виробництва, бо з радянських була лише горілка. Звісно, армію могли забезпечити необхідним, але голод використовувався і як могутній засіб ідеологічного виховання.

Якщо в армії стукацтво було звичним явищем, то похід на Чехословаччину показав всю огидність цього. Складалися ситуації, коли замполітам слід було терміново донести стукачам якусь інформацію. Тоді їх викликали й вишиковували окремо від інших й давали потрібні інструкції. Абсурдність полягала в тому, що інші могли бачити цих стукачів і вже були більш обережними у спілкуванні з ними.

У Чехословаччині не було так багато крові, як 1956 року в Угорщині, яку теж "визволяв" Радянський Союз. Але ціна теж була високою. Чехи й словаки хотіли лише реформувати соціалістичну систему. Але радянське керівництво побачило в цьому загрозу для існування всього соціалістичного табору, тому так безжально розправилося з "друзями".

Чехословацький досвід висвітлив інше. Відтоді, як був подавлений спротив у цій країні, Радянський Союз більше не наважувався посилати армію в країни з більш високим життєвим рівнем.

Зараз книги Суворова виходять українською мовою. І це те, про що найбільше мріяв автор. Принаймні так він пише на своїй сторінці у Фейсбуці.

16 січня 2016 року

ГРУ ЗСЕРЕДИНИ

Віктор Суворов. Акваріум.

Це, як на мене, одна з найбільш вагомих книг колишнього радянського розвідника.

Вона про військову розвідку. Ті, хто служив у ГРУ (Головному розвідувальному управлінні), були вищими за статусом, ніж працівники КГБ, і підпорядковувалися ЦК партії.

"Вхід – рубль, вихід – два" – ось основний принцип цієї організації. Книга починається з опису живого спалювання людини, яка порушила правила.

Історія військової розвідки Радянського Союзу знає полковника ГРУ Олега Пеньковського, якого розстріляли 1962 року за зраду. Мабуть, він був одним з тих, хто, як стверджує автор, зрозумів, "що чим довше продовжуватиметься комуністичний сон, тим страшнішим буде пробудження".

Володимир Резун (таким є справжнє прізвище письменника) зсередини показує життя таємної організації, а особливо її верхівки – Акваріуму, – про існування якого у Радянському Союзі знали лише обрані. Людське життя не цінувалося. Його використовували лише для виконання спеціальних завдань, а коли керівництво бачило, що підлеглий зробив крок вправо чи вліво, або просто відчувало, що може зрадити під впливом тих чи інших подій, – таку людину знищували, як відпрацьований матеріал.

Автор скрупульозно підводить свого героя до думки втечі. Яким би ти не був відданим радянській системі, все одно може знайтись такий, який у цьому сумніватиметься. Тому краще діяти на випередження. Саме таким чином Володимирові Резуну вдалося врятувати власне життя, хоча й досі він ходить під розстрільною статтею.

І все ж не покидає відчуття, що Віктор Суворов залишився патріотом ГРУ, віддаючи належне тим професіоналам, які працювали в організації. Диверсії, вбивства, втручання у справи інших держав залишаються поза кадром, бо незмінним було завдання – не допустити руйнації Радянського Союзу. Таким радянським чоловіком Віктор Резун залишився й досі. Як раніше треба було вдосконалювати радянську систему, так і сьогодні можна вдосконалювати путінський режим. Ось незмінна думка, яку можна вичитати між рядків.

Звісно, це художній твір, у якому багато вигадок і авторської фантазії. Проте сутність військової розвідки від цього не змінилася. Могутня структура й досі змінює режими, президентів, втручається у внутрішні справи інших держав. Можливо, нині вона не така всесильна, як раніше, але скидати її з рахунків теж не варто.

У цій книзі чи не вперше прозвучав антиукраїнський мотив у всьому творчому доробку Віктора Суворова. Звичайно, слід зробити похибку на той час і врахувати зміну позиції самого автора, але факт залишається фактом. Тому, мабуть, видавець, який зараз готує книги Суворова українською мовою, мав би звернути на це увагу. І мова не йде про банальну цензуру. Це неприпустимо. Але у передмові чи післямові слід вказати на це, аби не дезорієнтовувати читача.

Загалом ця книга Віктора Суворова, як і інші, може слугувати чудовим посібником для розкриття сутності радянської системи. Важко судити про її художні якості, але те, що читається вона легко, – факт незаперечний. Віктор Суворов уміє зацікавити читача неординарним підходом до висвітлення теми, знанням матеріалу і майстерним викладом.

16 січня 2016 року

ЯДЕРНИЙ ДЕТЕКТИВ

Фредерік Форсайт. Четвертий протокол

Це типовий політичний детектив.

1986 рік. Генеральний секретар ЦК КПРС Юрій Андропов, який знаходиться при смерті, намагається змінити ситуацію у Великобританії. Він хоче змусити цю країну відмовитися від ядерної зброї.

Того року прем'єр-міністр Великобританії Маргарет Тетчер призначила дочасні парламентські вибори. У спину дихали конкуренти з лейбористської партії. Перемога консерваторів була сумнівною.

Андропов, не ставлячи до відома КГБ і ГРУ, засилає до Великобританії особисто йому відданого майора Петровського. Той має підірвати біля американської військової бази невеликий ядерний пристрій. У всьому СРСР звинуватило би США, а до влади у Великобританії прийшли би лейбористи, які би відмовились від ядерної зброї.

Активну участь у розробці таємної операції бере легендарний радянський розвідник Кім Філбі. Він хоче повернутися на свою малу батьківщину. Навряд чи це могло бути можливим за уряду консерваторів.

СРСР відверто порушив так званий Четвертий протокол, підписаний між ядерними державами, за яким було заборонено провозити ядерні вибухові пристрої на чужу територію.

Це – політичне тло, на якому розгортаються події. Письменник вводить десятки персонажів, які в тій чи іншій мірі причетні до історії. Це люди з різних відомств і різних країн. Світ занадто вузький, і в будь-якому місці на планеті може прогриміти ядерний вибух.

Радянська система показана дуже жорстокою. Будь-який виконавець волі Андропова, який бере участь в операції, готовий до самопожертви в ім'я ідеї. З іншого боку показані люди вільного світу, які вносять свою лепту в розкриття змови завдяки власному професіоналізмові й патріотизму. Це, можливо, наївно і пафосно, але письменник мислить саме так.

Як на мене, в романі "Четвертий протокол" дуже багато технічних деталей.