Домбі і син - Чарльз Діккенс

- Що ж, діти наче й справді здорові,- промовив містер Домбі.- Але подумайте лишень колись вони можуть сказати, ніби Поль їхній родич! Забери їх, Луїзо, і покажи мені жінку та її чоловіка.

Місіс Чік відвела двійко пухкеньких Тудлів і незабаром повернулася з парою кремезніших, яких хотів бачити брат.

- Ось що, шановна,- почав містер Домбі, повертаючись у кріслі так, ніби був суцільною брилою, а не людиною з руками і ногами. - Я знаю, що ви бідні і хочете заробити гроші, годуючи немовля, мого сина, який так невчасно опинився без матері, котрої вже ніхто не заступить. Я не проти, щоб ви таким способом поліпшили добробут своєї родини. Наскільки я бачу, ви люди гідні. Тільки перш ніж ви ввійдете в мій дім в такій ролі, я мушу вам поставити кілька умов. Поки ви будете тут я хочу щоб вас звали, скажімо, як Річардс - прізвище цілком звичайне і пристойне. Ви не заперечуєте, щоб вас називали Річардс? Мабуть, вам слід порадитись із чоловіком.

Та оскільки чоловік лише хихикав і шкірився, раз у раз витираючи рота правою долонею, місіс Тудл, надаремно двічі чи тричі штовхнувши його ліктем, чемно вклонилася й відповіла, що, може, якщо їй відбирають прізвище, то хай би це врахували в її платні.

- О, безперечно,- сказав містер Домбі,- я й збираюсь увести цей пункт у питання про платню. Тепер, Річардс, оскільки ви будете за мамку моєму осиротілому синові, я хочу, щоб ви раз і назавжди запам’ятали таке. Вам непогано платитимуть за виконання певних обов’язків, але я хочу, щоб ви у цей час бачились із вашою родиною якомога менше. А скінчаться обов’язки - скінчиться і платня, і між нами уриваються будь-які стосунки. Ви мене зрозуміли?

Тудл ніби вагалася. А сам Тудл, мабуть, і не втямив нічого.

- У вас є свої діти,- вів далі містер Домбі.- В нашу умову зовсім не входить, щоб ви серцем привертались до моєї дитини або щоб моя дитина прихилялась душею до вас. Такого мені не треба, навпаки. Коли ви поїдете звідси, ви повинні збагнути, що це був лише договір про купівлю і продаж, оренду і найми. Ви відкаснетеся: дитина перестане згадувати вас, а ви, будь ласка, забудете про дитину.

Місіс Тудл, ледь зашарівшись, відповіла, що вона, насмілюючись думати, знає своє місце.

- Сподіваюсь на це, Річардс,- сказав містер Домбі.- Я не маю сумніву, що ви його добре знаєте. Зрештою, це настільки ясно й очевидно, що інакше і бути не може. Луїзо, мила, домовся з Річардс про гроші, щоб вона могла мати їх завжди, коли і як їй завгодно. Містере - як там вас? - прошу на одне слово.

Перехоплений на порозі, коли він, услід за дружиною, намірявся вже вийти з кімнати, Тудл повернувсь і залишився віч-на-віч із містером Домбі. Був то дужий, плечистий і незграбний чоловік зі скуйовдженою чуприною і вайлуватою ходою. Одежа на ньому бахматилась, бакенбарди і волосся на голові, здавалося, почорніло, мабуть, од диму та вугільного пилу. Руки в нього були шорсткі та вузлуваті, чоло квадратне і темне, як дубова кора. Він був цілковитою протилежністю містера Домбі - одного з тих гладенько поголених, гладенько підстрижених грошовитих джентльменів, що лиснять і хрустять, наче нові банкноти, а з часом жорсткішають і тверднуть під благодатним впливом золотих дощів.

- У вас, здається, є син? - сказав містер Домбі

- Четверо, сер. Чотири сини й одна донька. Всі живі-здорові.

- І вам під силу годувати їх усіх?

- Мені тільки одне було б не під силу, сер.

- А саме?

- Втратити їх, сер.

- Ви вмієте читати? - спитав містер Домбі

- Та... Не дуже, сер.

- А писати?

- Крейдою, сер?

- Чим-небудь узагалі.

- Та, якби приспіло, то міг би дещо надряпати крейдою, сер,- одповів Тудл, трохи подумавши.

- Вам, здається, тридцять два - тридцять три роки? - спитав містер Домбі.

- Здається, десь так, сер,- одповів Тудл, замислившись надовше.

- Чого ж ви тоді не вчитеся? - запитав містер Домбі.

- А я збираюся, сер. Хай-но один з моїх хлопців підросте і піде до школи,- він навчить мене всього.

- Так,- промовив містер Домбі, пильно, але не з більшою, ніж досі, прихильністю дивлячись на Тудла, що стояв, перебігаючи очима по кімнаті (власне, по стелі), і раз по раз витирав рота долонею.- Ви чули, що я казав вашій дружині?

- Поллі чула,- відповів Тудл, через плече показавши капелюхом на двері, вочевидь в усьому покладаючись на свою кращу половину.- Все буде гаразд.

- Коли ви в усьому, як видно, звіряєтесь на Поллі,- сказав містер Домбі, ошуканий у надії докладніше з’ясувати свої погляди її чоловікові як представникові сильної статі,- то мені, мабуть, нема сенсу розмовляти з вами.

- Ні найменшого, сер,- погодився Тудл.- Поллі чула. Вона не схибить.

- Не буду вас більше затримувати,- розчаровано протягнув містер Домбі.- Де ви працювали досі?

- Здебільша під землею, сер. Поки оженився. Відтоді я вже нагорі. Думаю податися на залізницю, коли там усе побудують.

Як остання соломина переломлює спину нав’юченому верблюдові, так і ці підземні вістки підкосили пригнічений дух містера Домбі. Він провів до дверей молочного батька свого сина, чим той дуже втішився, і, замкнувши їх, у розпачливій самотині заходив по кімнаті. Попри всю свою накрохмалено-непроникну гідність і витримку, він плакав ревними сльозами і раз по раз, із чулістю, що її нізащо не виявив би при свідках, повторював: «бідолашний хлопчик!»

Це була одна з найпритаманніших рис гордовитої вдачі містера Домбі: жаліючи сина, він жалів себе. Бідолашний не він - нещасний удівець, що з примусу доручає свого сина жінці темного селюка, який ціле життя гнув спину «здебільша під землею», але в його двері ніколи не стукалася смерть і до столу сідало щодня четверо синів,- ні, не він бідолашний, а хлопчик!

І, коли ці слова були у нього на устах, його раптом прошила думка,- а це свідчило, з якою силою всі його думки, страхи та сподівання поривалися до єдиного центру,- що та жінка постане перед великою спокусою. Її немовля теж