Домбі і син - Чарльз Діккенс

Круг ліжка панувала така врочиста тиша, а обидва медики дивилися на нерухому постать з таким співчуттям і безнадією, що місіс Чік на хвилю навіть зреклася свого наміру. Але тут, набравшись відваги й того, що вона називала «присутністю духу», сіла коло ліжка і тихо й настирливо, ніби будячи сплячого, промовила:

- Фанні! Фанні!

Відповіді не було, в суцільній тиші, немов біжучи наввипередки, тільки гучно цокали годинники пана Домбі та доктора Паркера Пепса.

- Фанні, любонько,- удавано грайливим тоном почала місіс Чік,- до тебе прийшов містер Домбі. Ви не хочете побалакати з ним? Вам хочуть дати вашого хлопчика... ваше малятко, Фанні,- чуєте? Адже ви, мабуть, ще й не бачили його... покласти до вас у ліжко, а для цього треба, щоб ви хоч трішки зібралися з силою. Вам не здається, що вже час трохи зібратися на силі? Га?

Вона схилила вухо й прислухалася, водночас перебігши очима по присутніх і піднявши пальця.

- Га? - повторила вона.- Що ви сказали, Фанні? Я вас не чую.

У відповідь ні слова, ні звуку. Годинники містера Домбі й доктора Паркера Пепса, здавалось, побігли швидше.

- Ну, справді, Фанні, голубонько,- наполягала зовиця, змінивши позу й несамохіть заговоривши непевним, стривоженим голосом.- Я на вас насварюсь, якщо ви самі не підведетесь. Ви повинні зробити зусилля,- хай навіть безмірне й болюче. Адже ми живемо у світі зусиль і не можна піддаватися, коли так багато залежить від нас самих. Ну-бо! Спробуйте! Далебі, я вас вилаю, якщо ви не зберетеся на силі!

Запала тиша. Годинники вже бігли мов скажені. Вони немов борюкалися, перекидаючи один одного.

- Фанні,- благала Луїза, озираючи всіх дедалі тривожнішим поглядом.- Фанні, ну, гляньте на мене! Тільки очі розкрийте, тільки покажіть, що ви чуєте, що розумієте мене! Ну? Боже милий, що ж його робити, джентльмени?

Медики перезирнулися поверх ліжка, і домашній лікар, нахилившись, шепнув щось дівчинці. Не збагнувши, чого від неї хочуть, дівчинка повернула до нього своє геть сполотніле обличчя й чорні оченята, але й далі горнулася до матері.

Шепіт повторився.

- Мамо! - зойкнула дитина.

Цей такий знайомий і коханий голосок на мить підняв свідомість із безодні. Заплющені повіки затремтіли, ніздрі здригнулися, і обличчям хворої промайнула майже невидима тінь усмішки.

- Мамо! - гукала, ревно ридаючи, дитина.- Ой мамо, люба, дорога моя мамо!

Доктор обережно відгорнув дитячі кучері від обличчя і рота матері. Леле! як спокійно вони там лежали, який же був кволий той віддих, що не міг сколихнути їх!

А мати, міцно обхопивши руками тоненьку жердину - свою доньку,- пустилася в темне, невідоме море, що котить вали круг цілого світу.

- Довіку буду тішитись, що я,- сказала місіс Чік,- навіть гадки не мавши, яке нас горе чекає, все простила бідолашній Фанні. Далебі, мене мов надихнуло щось. Хай там що, а це мені завжди буде розрадою.

Місіс Чік виголосила цю зворушливу репліку у вітальні, прийшовши з горішньої кімнати, де вона перевіряла роботу кравчинь, що шили жалобні убрання для родини. Репліка призначалася містерові Чіку - огрядному й лисому широковидому джентльменові, який, незмінно тримаючи руки в кишенях, мав звичку висвистувати та мугикати пісеньки і який тепер, усвідомлюючи недоречність таких звуків у домі жалоби, ледь угамував цю схильність.

- Не побивайся так, Лу, сказав містер Чік, бо в тебе, я бачу, знову почнуться спазми. Як ото тра-лю-ля! Господи, я ж забув! Сьогодні ми тут, а завтра вже нас немає.

Місіс Чік обмежилась докірливим поглядом і знову почала сукати перервану нитку розмови.

- Я сподіваюсь, мовила вона, я майже певна, що це лихо, від якого крається серце, буде нам усім пересторогою, ми повинні навчитись збирати силу і робити зусилля, як тільки виникає потреба. Своя мораль є в усьому - її треба лише побачити. Якщо ми не скористаємось цією, це буде наша провина.

Всі мовчали, і ту важку тишу вкрай недоречними словами порушив містер Чік: «Жив собі швець». 4 Але нараз схаменувся і, збентежившись, потвердив, що, безперечно, ми самі будемо винні, якщо ця сумна подія не стане для нас наукою.

- Містере Чік, я гадаю, - помовчавши, озвалася його половина, що наука була б ще більшою, якби ви для початку забули свої пусті триньки-бриньки, тру-ля-ля і гав-гав! (Все це звичайно, містер Чік устиг тихенько промугикати, а місіс Чік із нищівним презирством повторила вголос).

- Моя люба, це просто звичка,- перепросив містер Чік.

- Ще б пак! Звичка! - відказала дружина. - Якщо ти розумне створіння, не вдавайся до таких кумедних виправдань! Звичка! А що, коли б я завела, як ви кажете, звичку ходити по стелі, мов муха? Оце б уже язиками ляскали!

Така звичка, мабуть, і справді увела б у неславу, тож пан Чік не зважився суперечити.

- А як там немовля, Лу? - спитав він, аби змінити тему розмови.

- Про яке немовля ти говориш? - запитала й собі пані Чік.- Коли б я сказала, яка сила немовлят від самого ранку пройшла через мої руки в отій їдальні внизу, то ніхто розумний не повірив би.

- Сила немовлят! - повторив містер Чік, перелякано роззираючись.

- Та, мабуть, усі б утямили, що, коли немає бідолашної Фанні, то дитині конче потрібна мамка,- пояснила пані Чік.

- А! Ох...- протяг містер Чік.- Тра-ля... отаке-то життя, хотів я сказати. Сподіваюся, люба, ти її підібрала?

- Аж ніяк,- відповіла місіс Чік.- І, як я бачу, навряд чи зможу. Дитина ж тим часом, звичайно...

- ... Може піти під усі чорти,- глибокодумно зауважив містер Чік.- Це ти правду кажеш.

Побачивши, як розгнівалась дружина вже на саму думку про те, що один із Домбі може піти під усі чорти, містер Чік вирішив спокутувати свою провину блискучою ідеєю:

- Хіба поки не можна зарадити лихові чайником?

Якби містер Чік і прагнув чимшвидше припинити розмову, він не добрав би дієвішого способу. Місіс Чік подивилась на нього