Домбі і син - Чарльз Діккенс
- Блокіт, сер? - підказала, шкірячи зуби і виказуючи свої пристойні манери, змарніла нянька; навіть власне прізвище вона наважувалась вимовити не інакше, як тільки у формі делікатної підказки.
- ... Цього юного джентльмена, місіс Блокіт.
- Аякже, сер. Я пригадую, коли народилася міс Флоренс...
- Ну-ну-ну! - сказав містер Домбі, нахиляючись над плетеною колискою і злегка суплячи брови.- З міс Флоренс усе гаразд, а тут ідеться про зовсім інше. Цей юний джентльмен має здійснити призначення долі. Призначення долі, хлопчику! - Скінчивши, мову, він підняв ручечку немовляти, поцілував її і, немов злякавшись, що такий вчинок уймає йому гідності, незграбно вийшов з кімнати.
Доктор Паркер Пепс, один із придворних лікарів, що тішився неабиякою славою, здобутою при допомозі у примноженні вельможних родин, походжав по вітальні, заклавши руки за спину і сповнюючи невимовним захватом домашнього лікаря, який за останні шість тижнів, розповідаючи, як він укупі з доктором Паркером Пепсом щохвилини чекає виклику, протуркав вуха усім своїм пацієнтам, знайомим і друзям.
- Ну, сер,- немов закалатавши билом, проказав доктор Паркер Пепс своїм глибоким, густим, щоправда, з огляду на обставини, трохи стишеним голосом,- гадаю, що ваш візит підбадьорив леді?
- Тобто стимулював? - несміливо примовився домашній лікар, водночас уклоняючись докторові: вибачте, мовляв, що і я вкинув слово, але воно тут до речі.
Це питання загнало містера Домбі в тісний кут. Він так мало думав про хвору, що навіть не спромігся відповісти. Тільки сказав, що почув би себе спокійніше, якби доктор Паркер Пепс зміг іще раз піднятися нагору.
- Гаразд,- погодився доктор.- Сер, тільки нам не слід таїти від вас, що її милість графиня... перепрошую, я плутаю імена... я хотів сказати, ваша мила дружина... вкрай знесилена. У неї зовсім відсутній тонус, чого ми воліли б не... не...
- Бачити,- втрутився домашній лікар, ще раз уклоняючись.
- Цілком слушно, - сказав доктор Паркер Пепс,- чого ми воліли б не бачити. Мені здається, що ввесь організм леді Кенкейбі... пробачте... я хотів сказати місіс Домбі... я плутаю прізвища моїх пацієнтів...
- Вельми численних пацієнтів,- пробурмотів домашній лікар - Тут хоч-не-хоч, а... було б дивно, якби навпаки... практика доктора Паркера Пепса у Вест-Енді...
- Дякую,- мовив доктор.- Цілком слушно. Коли я обстежував хвору, мені здалося, що її організм зазнав удару і врятувати її можуть лише великі, рішучі і...
- Героїчні,- прошепотів домашній лікар.
- Цілком слушно,- потвердив доктор,- і героїчні зусилля. Містер Пілкінс як лікар, що незмінно наглядає за всією вашою родиною,- я певен, краще за нього цього ніхто не зробить.
- О,- пробелькотів домашній лікар, це ж похвала від самого сера Губерта Стенлі! 3
- Ваші слова - для мене велика честь, містере Пілкінс,- повів далі доктор Паркер Пепс,- як постійний лікар, чудово обізнаний з організмом хворої в нормальному стані (а в таких випадках це знання чимало важить і допомагає нам виробити певну думку), згоден зі мною. Він теж гадає, що хворій треба зробити героїчне зусилля і покластися на природу. А коли наша шановна графиня Домбі... перепрошую, місіс Домбі... не...
- Спроможеться,- докинув домашній лікар.
- Зробити потрібне зусилля,- завершив доктор Паркер Пепс,- тоді, боюся, на наш превеликий жаль, станеться криза.
Після цих слів вони на хвилину опустили очі в землю, а потім, по знаку доктора Паркера Пепса, рушили нагору; домашній лікар догідливо відчинив двері перед славетним колегою і, шанобливо вклонившись, пішов за ним услід.
Твердити, ніби від такої звістки містер Домбі - на свій, звичайно, кшталт - нітрохи не засмутився, було б просто несправедливістю. Не такий він був чоловік, щоб його можна було чимось злякати чи приголомшити,- але він ясно відчув, що якби його дружина рознедужалась і померла, то йому було б дуже шкода, він жалів би за нею не менше, ніж за якоюсь тарілкою, чи шафою, або іншим необхідним хатнім пожитком, за яким щиро шкодуєш, коли втратиш. Тільки, звичайно, це був би холодний, діловий, незворушний джентльменський жаль.
Однак містер Домбі про це розмірковував недовго; на сходах почулося шамотіння спідниці, і в кімнату ввігналася дама, яка, радше, сягнула вже середнього віку, проте була вбрана як дівчина: найдужче це виказував туго затягнутий корсет. Зі скривленим від хвилювання обличчям, тамуючи радість, вона підбігла до нього і, обнявши за шию, затинаючись, проказала:
- Полю, любий! Він - викапаний Домбі!
- Ну-ну,- відповівшій брат (адже містер Домбі доводився їй братом),- гадаю, він справді вдався в наш рід. Угамуйся, Луїзо.
- Звісно, я таки як дурна,- сказала Луїза, сідаючи й витягаючи хусточку,- але ж він... він достеменний Домбі! Такого я й зроду не бачила!
- А що там з Фанні? - запитав пан Домбі.- Як вона?
- Нічого страшного, мій любий,- відказала Луїза.- Повір мені, нічого не трапилось. Вона просто виснажилась, але це пусте проти того, що було мені після Джорджа і Фредеріка. Треба зробити зусилля, оце й все. О, якби люба Фанні була така, як Домбі! Все ж, гадаю, вона зробить його. Я навіть не маю сумніву. Вона знає, що так треба, що це її обов’язок, і неодмінно зробить. Полю, любий, я слабка і дурна й через те так тремчу і трушуся, але мені аж в голові паморочиться і я мушу попросити в тебе келишок вина й шматочок он того пирога. Коли я вийшла від любої Фанні й отого чарівного пискляти, на сходах мені здавалося, що я впаду і вивалюсь у вікно.
Її просторікування перебив обережний стукіт у двері.
- Місіс Чік! - озвався за дверима дуже лагідний жіночий голос.- Як ви там, рідна моя?
- Полю, любий,- шепнула Луїза, підводячись,- це міс Токс. Сама доброта! Без неї я б нізащо не зважилась вийти з дому. Міс Токс, це мій брат, містер Домбі. Знайомся, Полю,- моя найближча подруга міс Токс.
Дама, яку так дивно представили, була довга, худа і така блякла, неначе всі фарби, призначені
