Домбі і син - Чарльз Діккенс

жалісливо-презирливим поглядом і, не зронивши ні слова, велично відступила до вікна, де, зацікавившись шумом коліс, почала виглядати крізь жалюзі. Містер Чік, бачачи, що доля цим разом обернулася проти нього, мовчки вийшов з кімнати. Таке, правда, трапляло ся з ним не завжди. Часто перемога бувала на його боці, і тоді він квитався з Луїзою сповна. Загалом, їх ніби навмисне підібрали, і в своїх подружніх пересварах вони нічим не поступались одне одному. Закладатися, хто ж вийде переможцем, майже завжди було марною річчю. Часто, коли містер Чік, здавалось уже, програв, він раптом перехоплював карти суперниці і ними розбивав її вщент. Та часом такого лукавого фортеля викидала й пані Чік, отож годі було передбачити, чим скінчиться їхній жвавий двобій.

На колесах, про які допіру писалося, приїхала міс Токс і, насилу переводячи дух, забігла в кімнату.

- Луїзонько, ще нікого не взяли? - спитала вона

- Ні, моя ластівко,- відповіла місіс Чік.

- Тоді, Луїзонько,- сказала міс Токс,- я вірю і надіюся... та заждіть хвилиночку, я зараз їх приведу.

І прожогом, як і піднімалась, збігши сходами вниз, міс Токс вивела з чималої карети цілий гурт люду і повернулася нагору з цілим почтом. В ньому були молода, пухкотіла, червонощока, повна здоров’я жінка з обличчям, мов яблуко, і з немовлям на руках; ще одна жінка, молодша, не така пухкотіла, але теж із обличчям, мов яблуко, і з двома пухкенькими яблуковидими дітьми, яких вона вела за руку; пухкий хлопець із таким же обличчям, що йшов сам; і, нарешті, пухкий і теж яблуковидий чоловік, що ніс на руках ще одного пухкенького, з личком, мов яблуко, хлопчика. Поставивши його на підлогу чоловік хрипким шепотом порадив йому «триматися брата Джонні».

- Луїзо, серденько,- почала міс Токс,- знаючи ваш клопіт і прагнучи хоч трохи полегшити його, я подалася в засноване королевою Шарлоттою Товариство допомоги одруженим жінкам - ви про нього забули,- й спитала, чи не могли б вони когось порадити. Ні, сказали мені, вони нікого не знають. Коли я це почула, то, запевняю вас, мало не зомліла з розпачу. Але, на щастя, одна з тих одружених жінок чула те все й нагадала начальниці про жіночку, яка пішла вже додому і, здавалося їй, цілком відповідала вашим вимогам. Як тільки я почула,- а начальниця теж потвердила,- що про неї найліпші відгуки і її вдача бездоганна,- я відразу взяла адресу, моє серденько, і знову рушила в дорогу.

- О моя дорога, які ж ви ласкаві,- вихопилось у Луїзи.

- Пусте,- заперечила міс Токс,- не хваліть мене. Прибувши до їхнього дому (любонько, це найохайніший дім у світі, там можна обідати на підлозі!), я застала всю родину за столом, і, відчувши, що всі мої слова для вас і для містера Домбі будуть не такі переконливі, як зустріч з ними, я привела їх сюди, цей добродій,- міс Токс тицьнула пальцем на яблуковидого чоловіка,- батько родини. Сер, якщо ваша ласка, виступіть трохи наперед.

Яблуковидий чоловік слухняно виконав це прохання і, шкірячись та хихикаючи, став попереду.

- А це - його дружина,- кивнула міс Токс на молоду жінку, з немовлям.- Як життя, Поллі?

- Дуже добре, красно дякую, мем,- озвалася Поллі.

Ловким манером міс Токс обернула розпити на розмову з давньою знайомою, яку не бачила, може, тижнів зо два.

- Рада це чути,- сказала міс Токс.- Друга жіночка - це її незаміжня сестра, що живе в них і доглядає за дітьми. Її звати Джемайма. Як справи, Джемаймо?

- Дуже добре, красно дякую, мем,- одповіла Джемайма.

- Дуже рада це чути,- правила міс Токс.- Сподіваюсь, так буде й надалі. П’ятеро дітей. Наймолодшому півтора місяця. Гарненький хлопчик з пухирцем на носі - найстарший. Пухирець, я сподіваюсь,- очі міс Токс перебігли по всій родині,- не вроджений, а набутий?

Яблуковидий чоловік щось прохрипів, і ті звуки можна було витлумачити як «праска».

- Вибачте, сер,- перепросила міс Токс,- ви сказали?..

- Праска,- повторив він.

- А, так-так! - мовила міс Токс.- Атож, я забула. Матері не було, а малий захотів понюхати гарячу праску. Правильно, сер. Коли ми вже під’їздили сюди, ви люб’язно збиралися сказати, що ви за фахом...

- Топильник,- прорипів чоловік.

- Потопельник! - жахнулася міс Токс.

- Топильник,- прорипів чоловік.- На паровій машині.

- А-а! так-так! - протягло мовила міс Токс, замислено подивившись на нього, вочевидь, і далі не розуміючи, що саме він мав на увазі.

- І це вам подобається, сер?

- Що, мем? - не зрозумів чоловік.

- Та оте ж,- пояснила міс Токс,- ваше ремесло.

- О, ще й як, мем. Попіл, бува, набивається сюди, - він показав на груди,- то й хрипиш, як ото зараз. Це ж від попелу, мем, а не тому, що я сварливий.

Ця відповідь так мало напоумила міс Токс, що вона вже не знала, про що говорити далі. Виручила їі місіс Чік, що заходилась докладно розпитувати Поллі, її дітей, вивчати шлюбне свідоцтво, рекомендації й таке інше. А що Поллі після цієї розправи годі було щось закинути, місіс Чік поспішила до брата, прихопивши як доказ і потвердження двох найрожевіших Тудленят. Прізвище-бо яблуковидої родини було Тудл.

По смерті дружини містер Домбі весь час сидів у своїх покоях, заглибившись у думки про юність, виховання та призначення свого новонародженого сина. Щось давило на його холодне серце,- якийсь тягар, холодніший і важчий, ніж звичайно: в ньому скорботним гнівом ворушився жаль радше не за своєю, а за синовою втратою. Те, що життю і майбутньому, на які він покладав стільки надій, уже від самого початку загрожує брак такої мізерної дрібниці, що фірма «Домбі і Син» залежить од якоїсь там мамки, здавалося йому нестерпним приниженням. Пихатий і самолюбний, він з гіркотою в душі думав про те, що з першого ж кроку до здійснення своїх найзаповітніших мрій він мусить дивитися в руки найманій служебці, яка на деякий час стане для дитини тим, чим, завдяки йому ж, мала бути його дружина, і тому відмова кожній новій кандидатці потайки тішила його. Проте прийшов час, коли вже не можна було вагатись між цими двома почуваннями. Надто тепер, коли в Поллі Тудл, яку йому, заодно сиплячи похвали невтомній приязні