Домбі і син - Чарльз Діккенс
То був похмурий будинок - і знадвору, і всередині. Після похорону містер Домбі звелів понакривати меблі,- може, щоб зберегти їх для сина, з яким були пов’язані всі його плани,- і покої, опріч тих, які він залишив для себе на нижньому поверсі, стояли неприбрані. Столи та стільці, збиті в купу на середині кімнат і обтягнені просторим саваном, набрали таємничих обрисів. Ручки дзвінків та дзеркала, понакривані щоденними і тижневими газетами, муляли очі уривками вісток про смерті та жахливі вбивства. Загорнуті в полотно канделябри і люстри здавалися величезними сльозами, що звисали зі стелі. З камінів тхнуло, немов із льохів чи боліт. Портрет небіжчиці, оповитий жалобними стрічками, був просто жахітний. Кожен подув вітру, закрутившись вихором коло розташованих по сусідству стаєнь, підхоплював солом’яну потерть,- соломою вистеляли вулицю перед будинком, коли там була хвора,- її струхлявілі рештки ще й досі тулилися по довколишніх кутках, і якась невидима сила стягала їх під поріг брудного будинку навпроти, що здавався у найм, наче кидаючи гнітючий виклик вікнам містера Домбі.
У кімнати, виділені містером Домбі для себе, заходили з передпокою, а складалися вони з невеликої вітальні, бібліотеки, яка, власне, правила за гардеробну, де запах каландрованого паперу, пергаменту, сап’яну і юхти мішався із запахом черевиків і чобіт, та не то оранжереї, не то заскленої їдальні, звідки, крім уже згаданих дерев, можна було побачити ще й кілька обдертих котів. Всі три кімнати йшли одна по одній. Ранком, коли містер Домбі снідав у котромусь із двох перших покоїв, та ввечері, коли він приходив додому обідати, дзвоник запрошував Річардс до заскленої кімнати, де вона походжала туди-сюди з немовлям на руках. Бачачи, як він, завжди самотній, сидить віддалік, у півмороці, поглядаючи на дитину з-поміж темних, важких меблів (раніш у цьому будинку роками жив його батько, тож багато що тут було старомодне й похмуре), Річардс почала уявляти його собі в’язнем в окремій камері або марою, до якої не слід наближатися чи то озиватися словом.
Молочна мати маленького Поля Домбі вже кілька тижнів жила так сама й підтримувала життя свого годованця. Одного дня, коли, сумно потинявшись по розкішних похмурих покоях (вона ніколи не виходила з дому без місіс Чік, котра, здебільшого в товаристві міс Токс, заходила погожими ранками й брала мамку з малим на прогулянку,- точніше кажучи, на статечний променад, а радше похоронну процесію, вздовж вулиці й назад), Річардс сиділа в себе нагорі, двері тихо й повільно відчинилися, і в кімнатку зазирнула маленька кароока дівчинка.
«Це, певно міс Флоренс, повернулася від тітки»,- подумала Річардс.
- Сподіваюсь, ви в доброму здоров’ї, міс?
- Це - мій брат? - спитала дівчинка, показуючи на немовля.
- Так, серденько,- відповіла Річардс.- Підійдіть, поцілуйте його.
Та дівчинка, замість підійти, пильно глянула їй в обличчя й спитала:
- Що ви зробили з моєю мамою?
- Боже милий! - скрикнула мамка.- Яке сумне питання! Що я зробила? Нічого, міс.
- Що вони зробили з моєю мамою? - повторила дівчинка.
- Зроду не бачила такого зворушливого створіння! - сказала Річардс, природна річ, уявивши собі на місці Флоренс одне з своїх дітей, що за подібних обставин питає про неї саму.- Підійдіть ближче, моя хороша. Не бійтеся мене.
- Я вас не боюсь,- відказала, підходячи, дівчинка,- але я хочу знати, що вони зробили з моєю мамою.
- Серденько моє,- мовила Річардс,- ви носите оцю гарненьку чорну сукенку на згадку про вашу маму.
- Я можу згадувати про маму,- на очах дитини забриніли сльози,- в усякій сукенці.
- Але люди вбираються в чорне на спомин про тих, хто вже відійшов.
- Куди відійшов? - запитала дівчинка.
- Ходіть сюди, сядьте,- сказала Річардс,- і я розповім вам одну історію.
Хутко збагнувши, що історія ця стосуватиметься її запитання, маленька Флоренс поклала капелюшок, якого досі тримала в руці, сіла на дзиглика біля ніг мамки й утопила очі в її обличчі.
- Жила колись,- почала Річардс,- одна леді, дуже, дуже хороша леді, і була в неї маленька донька, що сильно любила її.
- Дуже, дуже хороша леді, і була в неї маленька донька, що сильно любила її,- повторило дитя.
- А коли бог визнав, що так треба, вона захворіла і померла.
Дитя здригнулося.
- Померла, і ніхто в цьому світі вже ніколи її не побачить, бо її поховали в землі, де ростуть дерева.
- В холодній землі? - спитала дівчинка і знову здригнулася.
- Ні, в теплій,- відповіла Річардс, з радістю підхопивши цю думку,- в теплій землі, де негарне дрібне насіння обертається в чудові квітки, в траву, у збіжжя і в багато чого іншого. Де гарні люди обертаються в світлих янголів і відлітають до неба.
Дитина, що було похнюпила голову, підвела її й стала пильно дивитись на мамку.
- Отож,- вела та далі, неабияк збентежена і цим допитливим поглядом, і своїм бажанням заспокоїти дитину, своїм раптовим успіхом і слабкістю віри у власні сили,- отож, коли та леді померла,- куди б її там не взяли, куди б її не поклали,- вона пішла до бога. І вона благала його, та леді,- казала Поллі, украй розхвильована,- навчити її дитину щиро вірити в це: хай би вона вірила, що її мамі там дуже добре, хай би знала, що мама завжди любила і любить свою донечку, хай би сподівалася і була готова (о, так, усе життя була готова!), що одного дня вона стрінеться там зі своєю мамою і вже ніколи, ніколи не розлучиться з нею.
- То була моя мама! - скрикнула дівчинка, схопилася з дзиглика і обняла Річардс за шию.
- І серце дитини,- Поллі притиснула її до своїх грудей,- серце маленької донечки було настільки повне віри, що коли вона почула про це від чужої жінки, мамки, яка й не вміла все те розказати як слід, але сама була мамою дітям,- то втішилась і вже їй не було
