Соломія Крушельницька - Врублевська Валерія

Крім ваших, ще й Михайлу Проскуру, Маланку Шевчук, Марію Цибульську...

— Але що то Марія, сирота... а мої діти мають родину...

— Вчитися нікому не завадить,— втрутився Крушельницький.

— А де там, прості ми для навчання,— заперечив батько Влодка.

— Дивіться на поета Франка, із простої селянської родини вийшов, а тепер став великий чоловік...

Соломія відійшла од вікна. Багато гостей буде сьогодні. Як добре, що татусь...

До кімнати увійшла Осипа.

— Маєш, Соломіє, вишиванку, прошу наміряти. Соломія приміряє вишиванку, крутиться біля люстра,

щось виспівує і не здогадується, що увечері вирішиться доля Осипи й освятиться "розумним і вічним" її майбутнє життя.

Осипа Крушельницька на якомусь концерті в Тернополі зазнайомилася з вірним товаришем Івана Франка Карлом Бандрівським. На танцях, які були влаштовані по концерті, він протанцював з Осипою цілий вечір. Юна й ніжна Осипа полонила серце Бандровського, і того вечора, коли мала відбутися вистава, влаштована Соломією, він приїздив із своїм другом свататися.

Соломія настільки була вражена нареченим Осипи, що мало завважила невисокого, рудуватого чоловіка з ясними пильними очима. Цілий день вона носилася з приготуваннями до спектаклю, час від часу зазираючи до кімнати, де бесідували Франко, Бандрівський і батько; Осипа, так само зайнята турботами про гостей, рідко з'являлася біля нареченого. І тільки увечері, коли відкрилася імпровізована сцена і Соломія, в костюмі Наталки раптом подорослішала, стала вищою і красивішою, вийшла перед глядачами, Осипа з гордістю поглянула на нареченого: "Бач, які ми, Крушельницькі". Він, ніби зрозумівши це, нахилився до Осипи і прошепотів:

— Ваша сестра так само гарною буде!

А Соломійка, забувши про глядачів, про дорогих гостей і про сватання сестри, усім своїм бездосвідним серцем віддалася ролі і так виспівувала, так виспівувала... Не тільки те, що потрібно було за роллю, але й ті пісні, які, їй здавалося, відповідали настроєві героїні і яких вона знала безліч. Через те вистава затяглася, інші "артисти" мало побували на сцені і розгнівалися. Влодко, не дочекавшись свого останнього виходу, втік, а ображена Марія ридала за кулісами в поділ Паляничці.

— Хай співає,— втішала стара,— але ж ніхто з вас не має такого голосу, то мусите уступити.

По концерті Крушельницькому сказали:

— А ви, пане, зверніть увагу на голос вашої дочки, гарні голосниці має.

Не забуде ці слова старий Крушельницький і повезе дочку разом з Оленою і Марією в Тернопіль, де вони почнуть співати в хорі "Руської бесіди". У ті роки Соломія мала гарний і м'який альт, чим вирізнялася серед ровесників.

У Тернополі тоді ж існувало польське музичне товариство, де Соломія почала по-справжньому вчитися гри на фортепіано у професора Владислава Вшелячинського. Брала участь і в польському хорі.

Незабаром довелося їй проспівати свою першу сольну партію. А було це так. У Тернополі українська громада вирішила дати великий концерт на честь Т. Г. Шевченка. З Білої Амвросій Крушельницький привіз свій хор, який він організував кілька років тому. Оскільки сольний виступ Соломії був новиною для слухачів, на всякий випадок приготували заміну — хлопчика з хору. Але все обійшлося, спів навіть справив враження. Солюні виповнилося тоді дванадцять років.

З роками хор у селі Білій набирав сили. Запровадив його Крушельницький, щоб протиставити красу православного обряду — латинському. Дуже багато праці й клопоту завдав собі Амвросій Крушельницький, поки довів хор до пуття. У ньому брало участь близько сорока чоловік. Початок був дуже трудний. Співали тільки на два голоси, потім на три (альти, сопрано, баси), спершу без нот,— але Крушельницький мав такий музичний слух, що дав тому раду. Коли Соломії було років чотирнадцять, вона теж почала диригувати. Допомагала приймати до хору.

Проби відбувалися восени або взимку. Майбутні хористи приходили зранку в дім Крушельницьких, і там за фортепіано Солюня виконувала свої обов'язки концертмейстера.

Співаки вчилися щиро, натхненно,— незважаючи на працю в полі, вони приходили вчасно і співали до півночі. Навіть читальню, організовану Крушельницьким, почали люди відвідувати частіше, тому що там співав хор. Сходилося стільки людей, що взимку і навесні, коли не відчиняли вікон, згасала від задухи лампа.

Хор так гарно виконував українські народні пісні, що й поляки приїздили з околиць послухати. Відтоді як Соломія взялася допомагати батькові, хор почав співати з нот. Він ставав дедалі славніший; щоб його послухати, до Білої приїздять із довколишніх сіл, найчастіше молоді, чемно виховані люди, переважно, як тоді говорили, "студенти гімназії".

Розділ IV

ПЕРЕД ВИБОРОМ. У шістнадцять років Соломія була високою, —стрункою дівчиною з довгими русявими косами, її величезні сіро-зелені очі мрійливо дивилися на світ, а характер виробився твердий і спокійний. Завжди зі смаком одягнена, з м'якими неквапливими рухами, лагідна у поводженні, вона справляла враження добре вихованої, інтелігентної панночки. їй була притаманна чіткість і логічність мислення, можливо вироблена систематичними заняттями музикою і співом. Батько прищепив їй гарний літературний смак, а мати навчила стриманості в щоденному житті. Ранній музичний професіоналізм надав їй упевненості та серйозності, а почуттям — глибини. Вільне сільське дитинство, проведене серед мальовничої природи, повага до праці не полишили в душі егоїстичного самолюбства і надали їй потім надзвичайні переваги у важкому, а часом брудному плині артистичного життя. Ніколи, навіть у розквіті своєї слави, вона не виявлятиме зверхності до інших людей, і їх повага буде супроводжувати її. Збагнувши величну гру життя і смерті, вона не забавлятиметься у власну велич, а прагнутиме іншого способу самоствердження.

Про заміжжя вона не думала. Досить того, що старша, гарна, як образок, Юзя пошлюбилася, дала дорогу молодшим сестрам.

А на черзі були Оленка і Соломія. За тодішніми звичаями, женихи приїздили і сиділи, тобто гостювали, тижнями. Соломія не бажала собі швидкого заміжжя, але з радістю співала й бавилася разом з іншими. Грали у фанти, "голубка", "монастир" (тут можна було і поцілуватися), але з найбільшою приємністю сестри підносили женихам гарбуза, переважно для втіхи.

Соломію дратували прямі залицяння. І була щаслива, коли це відбувалося не з нею. Особливо після однієї несподівано підслуханої розмови, коли ще Юзя була нареченою. Кандидат у наречені стояв під грубою, грів спину і загравав з юною Юзюнею.

— Пані Юзю, чи любите ви піч?

— Люблю, бо гріє,— лукаво всміхається Юзя, сама ж добре знає, до чого йдеться.

— А того, хто стоїть під нею? Юзя червоніє і тікає з хати.

Аж якось на видноколі з'явився Зенон Гутковський. Він приїхав свататися до Оленки, та раптом знехтував установленим порядком, поминув її, посватався до Соломії. Розгублена Соломія дала згоду. Тим більше, що до весілля залишався ще рік. А рік у юності — ціла вічність, яка, здається, ніколи не кінчиться.

Зовні ніщо не змінилося в її житті. Вона, як і раніш, просиджувала півдня біля фортепіано, досхочу співала, ходила з сільськими дівчатами на вечорниці, разом із ними пекла коровай, плела вінки для молодих і ходила на весілля. Кожна наречена була щасливою мати її за гостю. Соломіїна присутність надавала святкового вигляду всьому, що при ній відбувалося. Особливо коли заспіває, її подруга тих часів Марія Цибульська згадуватиме: "Вже тоді її голос був сильний, гарний і дуже вирізнявся від інших. Як заспіває, було, коло фільварку "Чому сь мене, мамо, рано не збудила", то було чути аж на другому кінці села. "Ого, Люня співає!"— говорили люди і заслуховувалися... Гай-гай, таж-бо то голос був! Розгонистий, широкий, як лан, м'який, як оксамит, а чистий, як та роса на квітах!

Як Крушельницька заспівала:

Перший раз, дівчинонько, Перший раз Поклонися матіноньці Зо сто раз

або:

Ой біда мені

В чужій стороні,—

2 5-1437

33

то щоб ви були які веселі, ви мусили плакати. Але як вона заспівала веселої, то щоб ви мали який тягар на серці, вам робилося легко. Такий дар був у тої людини".

Тоді ще власна будучність для Соломії зовсім не висвітлювалася. Вона вже чула про жінок, які намагалися самі розпорядитися своєю долею. Чула про труднощі, що зустрічалися на їхньому шляху. Часом жаліла тих жінок, а часом байдуже знизувала плечима. Для себе вона нічого не залишала по тих розмовах. У неї й гадки не виникало про якусь винятковість власної долі. Любить співати — чимало людей люблять те ж саме! Має неабиякий голос — ну то що, її брат Антін має чудовий бас, а вчиться на юридичному!

Тієї весни, по своїх заручинах, вона відчувала себе радісно і легко. Бігала ще до схід сонця до жовтогарячих ланів. З любов'ю вслухалася у звабне дзюркотіння потічка по камінню, її захоплювали ритми всього сущого в природі. Село давно призвичаїлося до одинокої стрункої постаті: чи то в полі, чи на леваді, чи на битому шляху...

— О, наша Люня мандрує! — поблажливо всміхалися односельці, не підозрюючи про її мандрівну долю.

А як із тим нареченим? Чи любила вона його? Напевне, ні. Але щось із нею діялося в його присутності. її кидало в жар, робилося страшно. Якщо він торкався її руки, вона відскакувала від нього як обпечена. Він був гарний, чорноокий, кучерявий... Вона відчувала бажання грати для нього, співати. Розповідала про Баха, улюбленого Бетховена, розказувала, як живе музикою...

— Послухайте Шопена... Мелодія — як гірська вода, послухайте, як розсипається перлинно...

Зенон позіхав і кидав із тихим смішком:

— А я вам бах — і скажу, що волію шопу*, а не Шопена. Він мав свої тверді погляди і переконання щодо подружнього життя і жіночих зацікавлень.

* Ш о п а — клуня, сарай (галицьк.).

Чи помічала Соломія це? Перше кохання таки прийшло до неї, і воно було як перше кохання... Вона ще хотіла вчитися — це так, але зараз — просто любила. Була весна, і все здавалося навколо зітканим із любові. Соломія не переймалася надто гадками: що то — любов? Поки що кохання не тільки не заважало її пристрасті до музики, а відкривало нові таємниці в тих гармонійних акордах, які змалечку вже зачарували її. А потім...

— А яка, панно Соломіє, різниця між слоном і фортепіано? — не дуже варіюючи свої дотепи, питається Зенон.

Соломія спочатку одбувалася жартом, промовчувала, а в серце заповзав гострий холодочок, який остуджував її, остуджував...

— А така, мила моя панночко, що фортепіано можна заслонити, а слона не можна зафортепіанити...