Соломія Крушельницька - Врублевська Валерія

Національний розбрат, особливо характерний для багатої верхівки, приводив її інтуїтивно до розуміння класових взаємин у суспільстві. Соломія, пізнаючи світ, що її оточував, приходила до ліпшого розуміння себе. Вона хотіла мати в житті все, що призначено людині на цьому світі, бути, як всі люди... але вчитися вона бажала так, як мало хто бажав.

Відсидівши добровільне заслання, восени вена повернулася до Львова, який цього разу видався їй холодним і непривітним. У день приїзду перш за все вона пішла з батьком до консерваторії. Дорога була недалека, через ощадливість вони зупинилися у брата Теодори Крушель-ницької. Він мешкав поблизу площі святого Юра, але поки не було офіційного документа про прийняття Соломії в консерваторію, доти не варто було шукати іншого притулку. Вони мали рацію. Бо коли дівчина прийшла з батьком до консерваторської канцелярії, серед тих, кого допустили складати іспити, Соломії Крушельницької не виявилося.

Повернувшися спиною до списків, Соломія так глянула на батька, що старий перелякався, стільки в тих очах було розпуки.

Відвідини начальства так само нічого не дали: "Документи прибули запізно, і цього року вже немає жодного шансу",— відповіли їм. Залишивши дочку в довгому коридорі Театру Скарбка, де тоді містилася консерваторія, батько пішов шукати правди... Соломія у вікно дивилася на метушливих перехожих, на кав'ярню по той бік вулиці, до якої весь час заходили люди, на молоденьку дівчину, яка заздрісно заглядала у вікна кав'ярні.

Вона запізнилася! Господи, яка фатальна дрібниця! Запізнилася, і все! Піде в покоївки, а до Білої вона не повернеться! Ніколи! А що ж все-таки робити?..

Згори долітали звуки фортепіано, чувся веселий цокіт черевиків по сходах. Соломія навіть не оберталася. А потім почувся спів... Вона прислухалася... напевно, з другого поверху... Ледве відхиливши обважніле тіло від підвіконня, вона наче уві сні почала підніматися широкими сходами, прямуючи на той далекий голос. Він привів її до потрібних дверей і раптово замовк. Соломія зупинилася: "Може, там, за дверима..." Спів почувся знову,— Соломія зітхнула з полегшенням.

Трохи пізніше двері відчинилися, на порозі стала молода дівчина, весело всміхаючись і дякуючи чоловікові, що проводжав її до дверей,— називала його "паном професором". Вони побачили Соломію і замовкли, дівчина, зробивши кніксен, зникла. А професор люб'язно звернувся до Соломії:

— Заходьте, прошу!

Майже автоматично Соломія увійшла до великої кімнати, посеред якої стояло тільки фортепіано. Вона хотіла щось пояснити, але професор уже сів за інструмент.

— Усі пояснення потім,— лагідно всміхнувся він, відчувши напруження,— по співах... Прошу.

І Соломія заспівала. їй здалося, що голос її ще ніколи не звучав так вільно, так повно, як на тому випадковому іспиті... Вона співала арію, пісню, старий романс, а професор усе не спиняв її. Аж врешті припинив гру, поклав руки на клавіатуру і, не піднімаючи голови, сказав:

— Я хотів би, панно... як ваше прізвище?

— Крушельницька...

— Я хотів би, панно Крушельницька, аби ви вчилися в моєму класі. Моє ім'я зазначене у вашому запрошенні.

— Пробачте, але... в мене нема запрошення...— Соломія і собі опустила голову, відчуваючи, що їй земля йде з-під ніг.— Я... я...— прошелестіла вона пошерхлими устами,— запізнилася! — І сльози, як град, рясний та важкий, посипалися з тих величезних очей-озер...

Професора вразило все: і голос, і краса, але найбільш видався йому незвичайним вираз обличчя цієї дівчини. Очі плакали, а лице було гордовите, незалежне...

Розділ II

І НАСТАВ ДЕНЬ... Осінь 1891 року. Соломія прийшла в консерваторію на заняття вокалом у класі професора Висоцького. У кімнаті, де вона так щасливо виспівала собі долю, Соломія відчувала себе впевненіше, ніж деінде. Зайшов професор, привітався, запитав, чи добре вона себе почуває, і сів за фортепіано.

— Мені б хотілося,— сказав він стиха,— сьогодні більш поговорити з вами, аніж проводити заняття. Це дуже добре, що ви людина музично грамотна, професор Вше-лячинський дуже хвалив мені вашу гру, вільно читаєте з нотного листа. Тим, хто не має такої підготовки, все буде даватися з більшим напруженням і трудом. Зваживши все, я мушу поставити вам першу умову: робити все, як я загадуватиму,— або проситиму.— І він показав рукою в бік дверей.

Соломії здалося, що професор навмисно її принижує, і кров ударила в обличчя, та вона не ворухнулася.

— По-друге, не співати того дня, коли ви граєте, бо, на мою думку, праця співака фізично важка...— І він замовк. Мовчала і Соломія.

— А тепер встаньте. Почнемо з пози. Положення іла під час співу мусить бути вільним, треба злегка опирайся на ліву ногу, руки тримайте за спиною, але без напруження... ось так... гарно.

Соломія ні на мить не відволікала уваги, аби не пропустити щось із того, що показував або говорив професор.

— Усі вправи, які я буду задавати, ви мусите повторювати дома і знати їх напам'ять. Без правильного дихання немає доброго співу, але щоб легко дихати, треба правильно стояти. Тримайте голову прямо, розгорніть плечі, груди тримайте вільно, тепер опустіть діафрагму без ривків, піднімайте груди поволі і спокійно...

Коли заняття скінчилися, Соломія відчула себе вичавленою, як сир під каменем. Але рішучості в неї не стало менше і на макове зерня. їй дуже сподобався професор Висоцький. Того дня й інші заняття не розчарували її. Бо Львівська консерваторія в ті роки мала таки добрий склад викладачів. Ректором консерваторії був Рудольф Шварц. Співу Соломія вчилася у професора Валерія Висоцького, гармонії — у професора Мечислава Солтиса, гри на фортепіано — у професора Владислава Вшелячин-ського, того самого, в якого вона брала уроки в Тернополі.

Свою кар'єру співак Висоцький почав у школі при Великому театрі у Варшаві. Був хористом у театральному хорі, потім поїхав до Одеси, де і дебютував в італійській оперній трупі. У 1862 році він повернувся до Варшави, виступив кілька разів у Великому театрі і в тому ж році виїхав на подальше навчання до Італії. Висоцький п'ять років пробув там учнем прославленого італійського педагога Франческо Ламперті, в якого, до речі, вчилися також Енріко Карузо і відомий російський співак Микола Фігнер.

Після великого турне по містах Італії в 1868 році Висоцький повертається до Львова. Незабаром відкриває приватну школу співів, а коли вона набрала широкого розголосу, був запрошений на посаду професора до Львівської консерваторії. "Свої величезні педагогічні здібності він віддав для тяжкої праці, в яку був закоханий, і постійно вишукував особливо обдаровану молодь, яку вчив безплатно. Успіхи, які випадали на долю його учнів, були єдиною його нагородою, якої йому цілком було досить",— згадували про нього сучасники.

Переважна більшість оперних співаків у Галичині на переломі XIX і XX століть вийшли із школи Висоць-кого. Його переконливий метод полягав у прекрасній емісії, гармонійній музичній фразі і чіткій дикції — істотних елементах мистецтва співу. Він базувався "передовсім на чистій виразній вимові, або дикції, а прикраси й емісія голосу опиралися на вміле користування диханням. Голос належало ставити чисто, це означало відсутність так званого "під'їжджання", належало утримувати повний тон в невимовній чистоті на єдиній лінії. З прекрасного і шляхетного звуку слова входили в звук співу. Обидва ці звуки зустрічалися на спільному місці, на так званій масці".

Отакі були принципові основи науки Валерія Висоць-кого. Навчити когось співати, навіть досить талановитого, надзвичайно складно. Вся складність процесу навчання співу полягає в тому, що він був і лишається досі суто емпіричним. Тим-то професія вокальної педагогіки дуже складна і найближча до мистецтва, хоча зв'язана і з наукою. Старі італійські маестро мали свої секрети. Справа в тому, що більшість вокальних педагогів були в минулому співаками, і, навчаючи своїх учнів, вони більше покладалися на свій сценічний досвід, багату інтуїцію і творчу фантазію. І тому в їх рекомендаціях досить часто можна почути, що "звук мусить витікати з очей", "стояти на діафрагмі", "висіти на кінці носа". Але найцікавіше, що спроби замінити цю словесну недоладність науковими термінами закінчувалися невдачами. Можливо, тому найважливішим було взаєморозуміння між учителем і учнем.

Крушельницька мала душевний контакт зі своїм учителем.

У подальшому навчанні професор не стомлювався повторювати Соломії майже щодня: "Робіть вправи, робіть вправи якомога більше, робіть вправи на біглість, і вони зроблять ваш голос гнучким, як лоза... і не співайте в ніс... ніс — це тупиковий провулок, звукові з носа вже не вибратися".

Соломія була призвичаєна до праці, але те, що вимагала від неї консерваторія, могло принести плоди тільки при дотриманні суворого режиму і жорсткої дисципліни. Крім занять у консерваторії, вона почала брати приватні лекції із загальношкільних предметів, займалася танцем, рухом. Це крім щоденних п'яти годин у консерваторії, вивчення вправ для голосу, а трохи пізніше і оперних партій, але Соломія навіть заняття по виробленню сценічної постави не пропускала.

Вона вважала, що дикція є складовою частиною вокальної школи, і тому із задоволенням відвідувала заняття Францішека Висоцького, викладача декламації. Це був дуже приємний красень, знаменитий драматичний актор, кожну свою лекцію він починав прекрасно поставленим срібним голосом: "На острові Лесбос у п'ятому столітті до нашої ери співаків учили гри на кіфарі і розмірної декламації..."

Минуло півроку, і Соломія, призвичаєна до вільного сільського життя, вже навчила себе розуміти жорстоку сутність слова "треба"...

Соломія схудла і стала ще більш мовчазною і стриманою. Ця зосередженість допомагала їй у виробленні власного ритму занять і відпочинку. Вона вставала о пів на шосту ранку, вмивалася в невеличкій білій, з голубими квітами мисці, зачісувала свої довгі коси і випивала склянку теплого чаю. Потім, скинувши останні краплини сонливості, сідала готуватися до лекцій.

На той час вона мешкала не сама, а з щойно прибулою до Львова молодшою колежанкою Яніною Королевич. Яніна мала прекрасний голос, була жвавою, веселою і... самолюбивою.