Соломія Крушельницька - Врублевська Валерія
Разом із ним ридав увесь зал, ридали артисти, хор, оркестр і диригент, який так і не зміг довести до кінця спектакль. Це зробили згодом самі музиканти, без диригента..."
За півроку почався суд над Бартенєвим, який, до речі, виявився ще й племінником фрейліни цариці. Захищав його знаменитий на той час адвокат Плевако. Справа була настільки заплутаною, що мотиви вбивства не з'ясовані й досі. Мишугу запросили до суду. Він відмовився присягати перед православним священиком і давати свідчення російською мовою. Це викликало ентузіазм серед поляків, а представники царської адміністрації розцінили все як політичну демонстрацію.
"Було дві причини наших безмежних почуттів до Мишуги: схиляння перед ним як перед артистом і як людиною, яка не вагалася продемонструвати свій польський характер, коли це було потрібно, хоч за походженням був українцем. Коли на процесі Бартенева — вбивці популярної польської артистки Вісновської — запитали його, хто він за національністю, відповів не вагаючись: поляком вихований, значить — поляк".
Соломія не могла подарувати Мишузі цих слів, сказаних, можливо, зопалу, з жалю... Коли через десяток років життя змусить і її відповідати на це запитання, вона не буде вагатися і відчувати себе боржником польської буржуазії. Вона народилася на рідній землі, виховалася на ній і до смерті лишилася дочкою свого народу. Щодо ігнорування польською шляхтою української нації та виразного бажання присвоїти собі все краще, що народжувала ця земля, то Соломія Крушельницька відповіла на це всім своїм життям. Тільки через двадцять чотири роки напише Мишуга: "Витинок з "Діла", в котрім передруковані справоздання польських газет — про сокольський з'їзд у Львові, я прочитав з неописаним обуренням на закаменілих, безсовісних людей!!! У тих безглуздих писаків нема ні здорового глузду, ні почуття справедливості, ні одробини шляхетності серця. Безмежні егоїсти зі звірячими ненаситними інстинктами не можуть знести існування другої народності, котра по много-віковій неволі будиться до життя... А самі нарікають на німців, на москалів — і кричать перед цілим світом, що їх гноблять!!! Сердечно дякую вам за цей витинок з "Діла" — я заховав собі його і буду перечитувати часто, щоб мати заохоту до подвійної праці для добра нашого воскресаючого народу".
Та повернімося до Марії Вісновської. "Все було в неї: краса, молодість, слава, гроші, сотні поклонників, і всім цим вона користувалася із захопленням. Однак життя її було суцільним томлінням, безперестанною жагою піти геть із остогидливого земного світу, де все завжди не так і не те. Чому? Бо вона все собі награла. Але чому вона награла собі саме це, а не що-небудь інше? Тому, що все це так звичайно серед жінок, які присвятили себе мистецтву, як вони кажуть. Але чому це так звичайно? Чому ж?"
Це слова Івана Буніна з оповідання "Дело корнета Елагина", яке він написав у 1925 році за матеріалами вбивства Вісновської. Бунін майже не змінив імен своїх героїв. Але диво! Те, що було недоступне слідчим і адвокатам, із геніальною проникливістю розкрилося в роздумах письменника. Не наполягаючи на своїй інтерпретації, він пропонує ще одну іпостась, здавалося б, банальної історії.
За два дні до трагедії Марія випадково запалила на собі пеньюар. Вона так перелякалася, що мусила лягти в ліжко. "Мила, нещаслива жінка! — пише Бунін.— Ця історія з пеньюаром і з її дитячим жахом хвилює і тривожить мене неймовірно. Ця дрібничка дивно зв'язує для мене все те уривчасте і суперечливе, що ми про неї чули і чого ми наслухалися і в громаді, і на суді з часу її загину, а головне, надзвичайно збуджує в мені живе відчуття тієї справжньої Сосновської (так змінив прізвище Вісновської Бунін), яку майже ніхто не зрозумів і не відчув по-справжньому,— так само, як і Єлагіна,— незважаючи на всю цікавість, яку до неї завжди виявляли, на всі бажання зрозуміти, розгадати її, на всі балачки про неї, яким за останній рік не було кінця.
Взагалі скажу ще раз: гідна подиву ницість людських суджень! Знов сталося те ж саме, що трапляється завжди, коли людям потрібно розібратися в більш-менш значному випадку: виявляється, що люди дивляться, та не бачать, слухають і не чують. Треба ж було до такої міри, незважаючи на очевидність, наче знарошне перекрутити і Єлагіна, і Сосновську, і все, що було між ними! Всі ніби домовилися говорити лише непристойності. А що тут міркувати: він — гусар, ревний і п'яний марнотратник життя, вона — актриса, яка заплуталася в аморальному безалаберному житті".
Здавалося б, яке значення має для Соломії вся ця історія з її партнером по сцені, на двадцять літ старшим за неї... Та певно, що вона не минула для неї дарма, можливо, саме тоді вся непевність артистичного життя, позбавленого вищої мети, вперше так разюче і невмолимо постала перед Соломією. Коли талановиті люди зосереджуються тільки на собі і на своїх почуваннях, вони самознищуються.
Повертаючися до нашої героїні, мусимо з жалем зауважити, як мало свідчень і свідків лишилося з часів Соло-міїних студій в консерваторії. Кілька спогадів про спільне навчання з Соломією Крушельницькою залишила Яніна Королевич. "Всі учні, яких я зустріла у професора В. Ви-соцького, були значно старші за мене (Крушельницька була старша на три роки.— В. В.), Крушельницька як меццо-сопрано дебютувала тоді у "Фаворитці" Доніцетті. Мала сильний повний голос з вільною серединою і була дуже музикальна". Далі, характеризуючи плин консерваторських занять, вона згадує тих, хто вчився разом із ними. "Опівдні у професора Висоцького відбувалися загальні лекції, де між іншим виконувалися цілі фрагменти з "Фаворитки". Партію тенора виконував Микола Левицький. Мав гарний ліричний голос, вродливу зовнішність і був так само дуже музикальний. Партію баритона співав Габрієль Горський, здається, найстарший, бо закінчив уже останній рік студій права у Львівському університеті. Я ходила також на сценічні репетиції Крушельницької і мала дозвіл на вільний вхід до театру. Дебют Крушельницької був дуже щасливий".
І справді, дебют Соломії з Мишугою став першою її професіональною перемогою. Цей виступ відбувся вже по закінченні консерваторії. Досвідчені артисти, диригент і режисер говорили, що не пам'ятають такого вдалого дебюту. Вони були захоплені цією "дитиною", як любовно називали її. І Соломія ніколи не забувала свою першу славу. Вона пам'ятала про неї, коли не вступила в нав'язану їй Олександром Мишугою боротьбу, коли все життя відчувала вдячність до старенької артистки Домбров-ської, режисера Камінського, які так щиро допомагали їй у перших кроках артистичного життя.
Під час навчання в консерваторії Соломія зазнайомилася з адвокатом Теофілом Окуневським. Він мав тоді вже за тридцять і був досить розумним чоловіком поступових, як на ті роки, поглядів. У рідкі вільні Соло-міїні години він супроводжував її на прогулянки, або запрошував після спектаклю на вечерю, або просто заходив за нею до консерваторії. Соломія не заперечувала, вона страждала від самотності, а ще вона любила, щоб чоловік, з яким вона спілкується, знав більше од неї.
— Панно Соломіє,— починав Окуневський, як завжди, з якоїсь новини, особливо коли зустрічав її біля консерваторії.— Панно Соломіє, мені розповіли сьогодні, що на останньому концерті, де ви співали з Мишугою, був небувалий успіх?..
Соломія всміхається.
— Добрий день, пане Теофіле! Хіба ви не були на тому концерті? Ви ж...
— Ах... пробачте, будь ласка, це той концерт, на якому диригент Федак так заслухався вашого співу, що забув хорові дати знак для вступу?..
— Коли ми співали "Вечорниці" Ніщинського? — жартуючи, вияснювала Крушельницька.
Потім вони йшли мовчки, і Соломія, насолоджуючися повітрям і навколишнім світом, все-таки вираховувала час, щоб вистачило на читання історії музики. Наближався кінець консерваторського курсу, а їй здавалося, що оволоділа вона тільки абеткою співу...
— Панно Соломіє, чи то правда, що вас цілий рік вчать дихати? А як дізнатися, чи дихаєте ви правильно?
— Правда, пане Теофіле, вчитися співу — то справжня каторга.— Вона заглядає йому в очі, а очі в нього синьо-чорні, як нічне небо.— Правда, вірте мені!
Окуневський зворушений, він раптом відчуває потребу захистити цю таку прекрасну і таку незвичайну дівчину, він хоче сказати їй про це, хоче запропонувати допомогу.
— Щоб перевірити, чи правильно учень дихає, професор Висоцький запалює свічку і підносить до рота співака...— Окуневський не може зрозуміти, кепкують над ним чи то все правда.— Якщо полум'я не коливається, значить повітря витрачається економно і не витікає дарма. Якщо дихання перевантажене, голосниці не справляються і пропускають "дике" повітря, полум'я свічки одразу ж дасть про це знати...
Вони простують далі, і Окуневський з задоволенням ловить захоплені погляди, якими проводжають перехожі його супутницю.
— Панно Соломіє,— каже він благально,— подаруйте мені сьогоднішній вечір!
— А що сьогодні за свято? — зупиняється Соломія біля свого дому.
— Мої друзі запросили нас, тобто мене і вас, на забаву.
— Вибачайте, мені завтра до Висоцького, мушу ще вчити.
— Але я обіцяв...
— Однак, пане Окуневський, ви мусили погодити зі мною!
— Я розумію, але я вже пообіцяв... Наступного разу не буду, а тепер... вибачте мені.
Соломія вагається, їй і справді ніколи, але ж так хочеться трішечки повеселитися. А як буде завтра?.. Вона дивиться на Окуневського, зустрічає його розумний, як їй здається, лагідний погляд і погоджується.
...Вечір видався на славу, Соломія аж ніяк не жалкувала, що пішла. Вона перебувала в центрі уваги. У світло-зеленій, світлішій від очей блузочці і довгій чорній спідниці — вирізнялася навіть кольорами вибраної одежі. Строгої і водночас незвичайної серед пишного вбрання панянок, що були присутні тут.
Окуневський освідчувався, був розгублений і покірний. Соломія не святкувала цієї перемоги... Щоправда, мала до нього небезпечний жаль.
— Мені прикро, пане Теофіле, але я маю інші плани.
— Соломіє, ви дуже молода, аби бути в чомусь упевненою далі завтрашнього дня, повірте мені, я старший за вас... ви ще не знаєте світу... ви недосвідчена...
— Можливо. Мої плани взагалі не пов'язані з заміжжям...
— Залишмо це на інший час, не відмовляйте...
