Соломія Крушельницька - Врублевська Валерія
Моя смерть уже б нікого не перестрашила...
— Що ви говорите, Паляничко, смерть завжди страшна!
— Не треба від життя багато загадувати... особливо молодим!
І найстрашнішим для Солошки було те, що сонце так само гріло, вітерець тріпотів листячком дерев. Мукала корова на панському подвір'ї... І ніщо не змінилося навкруги від того, що там, під старою вербою, в напіврозва-леній хатинці, на довгій низькій лавці, лежала така гарна, довгокоса дівчина. Від того, що вона вже ніколи не підведе своєї тонкої руки з дитячими пучечками...
Змінилося щось із того часу в душі у Соломії. Думки про смерть переслідували її, а вона, не сміючи і не вміючи розказати нікому про страх, намагалася вистояти в тій боротьбі. Щоправда, вона тоді не знала, що то за боротьба, тільки чомусь почала грати і співати лише тривожні, сумні мелодії. Вночі її мордували страшні видіння. Вона бачила себе мертвою на такій самій низенькій лаві, бачила заплакане материне обличчя і батька на колінах перед іконою... Бог всемогутній і добрий. Чому ж він не врятував Гандзюню?..
Виснажена безсонними ночами, страхом власної смерті, Солошка вирішила знати напевне, чого сподіватися і в що перетворюється людина після смерті.
Якось випадково, коли до батька прийшов дяк, Солошка почула їхню розмову. Той дяк приходив на парафію щодня. Розказував, що нового чувати в селі, і питався, яка робота буде на завтра. Солошка ніколи не дослухалася до подібних надокучливих розмов. Але цього разу сталося так, ніби шукала її душа тих слів.
— ...Панську економку будуть відспівувати... Труна з тілом уже є в церкві...
Накинула шалінову хустку на плечі й вискочила на подвір'я. Ще не знала, що діятиме, а ноги несли до церкви. Вона не думала про те, що робить, наче якась вища за неї сила вже раніш домовилася з її серцем і мозком і несла вперед до розгадки таємниці.
Церква була невеличка, але мала кілька дверей. Солошка увійшла бічним ходом. Усередині нікого не було. По кутках ворушились напружені тіні, через віконце зверху зазирало насторожене темне небо. В центрі біля аналоя, на узвишші, стояла труна, облямована тихими свічками. Солошка підійшла ближче. Вона добре знала економку. Часом у село до них та приводила панського синка Геника, який нудився в самоті, і Соломія призначалась як одноліток йому в товаришки. Він був собі хлопець нічого, сумирний, але такий нудний і млявий, що Солошка, довго не витримавши, тікала від нього на леваду, де на неї завжди чекав Влодко.
І тому вона не боялася, сподіваючись побачити знайоме обличчя. Вона підійшла ближче і піднялася сходинками до труни.
Обличчя економки було наче підтале, і тому видалося чужим. Солошка взяла мертву за руку. Рука як камінь. Тоді... тоді вона вирішила вщипнути мертву,— може, та від болю прокинеться. І тут побачила страшне: шкіра на руці після її щипка не розправлялася, а стояла сторчма. В цю мить рипнули двері центрального входу, і, здригнувшись від жаху всім тілом, Солошка впала біля труни, втративши свідомість.
І, може, сталося так їй на щастя, бо якби була при пам'яті, невідомо, чим би то все скінчилося, коли б почула вона той страшенний крик, який вирвався у служителя: саме нагодився до церкви з новими свічками. Зойк вихопився йому з грудей, коли біля труни побачив дівчинку. Служитель нісся із тим жахливим зойком аж до хати Крушельницького. Пізніше він стверджував, що бачив душу старої економки.
Солошку лихоманило два тижні. А коли одужала, батько їй сказав:
— Не треба, дитино, так боятися смерті, вона страшна тільки поки ти живий. І потім, вона приходить так пізно, що людина встигає нажитися...
Таткові слова заспокоїли дівчатко, хоч пізніше втратили переконливість. Людина не може нажитися, старість хоче жити так само, і найгірше в старості не вік, а те, що й вона проходить.
Відтоді Соломія наче забула про все це, але на все життя зберегла повагу до цвинтарів. Щоправда, уникала зайвих відвідин, бо не мала охоти до марних переживань.
Розділ III
ПЕРШІ ВИСТУПИ.— Ото, пані Теодоро, не маєте ви твердості з дітьми. Та ваша Солошка стала неможливо брутальною...— з якимось внутрішнім задоволенням дорікала Теодорі Крушельницькій дружина місцевого дідича пані Голембовська. Вони сиділи за чаєм в обважнілому садку Крушельницьких, і пані Голембовська на правах дідички повчала Теодору. Крушельницька пригощала гостю стримано, здебільшого відмовчуючись. Але білотілій пані було замало тієї мовчанки, і вона, кривлячи свої тонкі вуста, наполягала:
— Але ж мусите визнати, що таки задуже смілива для дівчинки ваша Соломія...
— Чому?— не то спитала, не то здивувалася Теодора.
— Гм! — сьорбнула пані чаю.— Весь день гасає по селу з цим хлопським сином Влодком, а прецінь то не випадає...
— Не маю підстав боронити... Пані Голембовська обурилася:
— То дуже зле, що пані Теодора не бачить причин для заборони... Для дочки руського священика то не є добре виховання! Ні під яким оглядом. Для дівчинки таке спілкування не випадає! Пані мусить мені вірити. І потім, ці безконечні співи... На все село! Кільки то вона може співати? Мусить вже вивчитися на порядну господиню!
Розмова неприємна пані Теодорі. Вона вважає, що пані Голембовська не має рації. їй хочеться заперечити, але обережність перемагає. Це місцеве панство найбільш небезпечне. Щось не по них — і вже анонімний лист до єпископату... А можуть і підписатися. Вони так вірують у свою вірність, що переконають у ній навіть і розумного чоловіка. А дурний — то взагалі забавка в їхніх руках.
Людина без сумнівів! Врешті-решт і без знань, і без вибору! Бо що має вибирати? Власне, між чим? А життя пані Голембовської аж надто обмежене майном, щоб там залишилося місце для тями. І Теодора боялася. Що-що, а неприємності Амвросій умів собі настарчу-вати сам.
— Прошу пані, доки не вистигнув чай, прошу ще малин або вишень,— запрошує Теодора, намагаючися припинити неприємну розмову. Та пані не вщухає, а тільки набирає сил.
— Тота ваша дівчина зваріювала* з тим співом! Мусить уже врешті застановитися над своїм життям. Така неґречна з моїм Геником... Кидає його заради того хлопського шмаркача!
— Але ж, пані Голембовська, не переймайтеся!
— Як то "не переймайтеся"?— Сталеві очі Голем-бовської перетворюються на два гострих цвяшки.— Мій Геник слізьми сходить кожного разу по одвідинах...
Теодора вже не відповідає. Мовчки розливає чай. Потім п'є маленькими ковточками, щоразу ставлячи кухлика на стіл. Пані Голембовська не стомлюється викладати свої погляди на сучасне виховання дітей.
За вечерею Теодора не втримується:
— Солошко, дай спокій з тим Геником! Не наражай мене на неприємності з панею Голембовською. Перепроси Геника...
Солошка перестала їсти. Подивилася на тата. Він удавав, ніби то його не обходить; перевела очі на Осипу, та відвела погляд.
— Ні!— сказала, як відрізала.
— Що "ні"? — перепитала мати.
— Ні! — ще твердіше відповіла їй Солошка. Теодора перевела розмову на інше. Збагнула, що не
переломить, як буде наполягати. Почала ніби здаля:
— Чи то така велика прикрість довірятися дорослим, які бажають тобі тільки добра!
— Ні,— вже ні до кого майже прошепотіла Солошка.
— В усякому разі, біганини по селу досить! — сказала мати і вийшла з-за столу.
* Збожеволіла (пол.).
Біганина по селу припинилася, але вперта Соломія разом із вірним Влодком організували нову забаву. З непохитною послідовністю Соломія крок за кроком відвойовувала у матері вільний для себе час і незалежність вчинків. У свою таємницю вона посвятила тільки Оленку, а пізніше — батька. На "генеральній раді" вирішили ставити "Наталку Полтавку". Розробили план дій і розподілили обов'язки. Десь у серпні до Тернополя мав навідатися Франко, вирішили запросити його в Білу і на його честь дати виставу.
"Представлятися" для Соломії було найбільшою втіхою. Коли всі сестри збиралися разом, вона показувала їм, як п'є чай у них на гостині пані Голембовська, як балакає і наставляє людей Паляничка. Тонка підліткова фігура Соломії раптом ставала обважнілою, рухи робилися неквапними і обережними, голос в'янув.
— Щоб дитя спало,— повчала Паляниччиним голосом Соломія,— дайте йому відвар із маку... хорих дітей купайте у відварі з ліщини...
Сестри аж захлиналися од сміху, а Емілія намагалася копіювати сестру.
Але то було раніш. То були іграшки. Тепер мали дати цілу виставу.
Батько допомагав чим тільки міг: роздобував реквізит, клопотався про вбрання. Осипа пообіцяла закінчити нову блузку для Соломії. З Влодком було важче: батьки не відпускали сина на репетиції, бо він працював нарівні з дорослими. Крушельницький ходив випрошувати головного героя щовечора. Влодко грав Петра, матір Наталки погодилася зіграти Паляничка, на інші ролі запросили Олену і Марію.
І ось він настав — день першої вистави! Соломія, ще не розплющивши очі, вже тішилася тією радістю, яка на неї чекала сьогодні. Вона наче вхлюпнулася до кімнати разом із вранішнім сонцем, освітила все, і промінчик того теплого живого світла пройняв усе її єство. Вона випорснула з ліжка, кинулася до люстра, вимогливо придивилася і прошепотіла:
— Файна! Файна! — І далі вже співала ці слова. Взяла руки в боки, походила, знов глянула в люстро, всміхнулася. Постояла спокійно, пригадуючи, як ходять, стоять, співають, сумують сільські дівчата на виданні. Підійшла до вікна. На подвір'ї упорядковували бричку, тато з її вчителем Миколою Морозом стояли обік. Молодий учитель сільської школи жив і харчувався у Крушельницьких. Багато років пізніше він навіть підписуватися буде: "Микола Мороз — учитель Соломії Крушельницької".
Соломія знала, що батько вибирається до Тернополя зустрічати гостей. З хати вибігла Осипа, щось наказуючи батькові, за нею мати з татовим капелюхом у руках.
— Татуньо знов забув капелюха,— розсміялася Соломія, всі повернули до неї голови: батько посварився пальцем, Осипа й собі залилася сміхом, Мороз відвернувся, а мати сухо кинула:
— Прошу одягтися! — і пішла до кухні.
Але Соломія ще трохи постояла біля вікна, бо якраз бричка мала виїжджати. Бричка — тільки до воріт, а від воріт — батько Влодка. Тато зупинив коней. Постояли, погомоніли про те про се... Наче ненароком про гостей згадали, а потім прибулий на дітей поскаржився, не працюють, мовляв, а тільки біля Соломії крутяться...
— Та дайте спокій,— розсердився Мороз,— вам би радіти, грамоти ваших дітей навчила.
