Соломія Крушельницька - Врублевська Валерія
Школу Соломія не відвідувала. У селі не було школи, а возити дітей до Тернополя чи тримати їх там родина не мала коштів. Отже, дітей учив батько — сам. Він мав лагідну вдачу, діти охоче вчилися і дивились на батька як на свого товариша, тільки старшого. З натхненням він передавав їм свої знання, а уроками історії часом ставала реальна дійсність.
Крушельницький мав звичай гуляти зі своїми дітьми недільним селом. Особливо коли був при ньому старший син Антін, якого всі дуже любили. Але, коли той поїхав учитися, найчастіше на такі прогулянки вирушала з батьком Солошка.
До всього цікава, із серденьком, готовим усе навколо любити і пізнавати, вона нагадувала спраглу землю, що чекала дощу — знань.
По обіді, святково прибравшись, вони удвох виходили на вулицю. Що з того, що дівчинка мала якихось вісім чи дев'ять років! Як поважно вона виступала, як люб'язно віталася, як ласкаво зичила людям здоров'я. Отак вони простували до сільської площі. На цій своєрідній арені, де завжди щось відбувалося, зупинялись. Часом говорили з людьми, і Солошка уважно слухала, намагаючись зрозуміти, що й до чого; а то мовчки спостерігала людське життя. То забреде якась мандрівна трупа, то співають сільські дівчата; іноді парубки влаштують бійку з паничами та підпанками. Причин на те вистачало, а приводом ставала велика кам'яна споруда, яку всі називали "Роїзкіе коїко". Вечорами там збиралися всі, хто вважав себе приналежним до польської шляхти, а парубки спересердя випихали їх звідти. Восени, коли наставала пора весіль, захоплені гості витанцьовували на площу, перетворюючи її на подобу театральної сцени.
А одного разу... одного разу вони з батьком почули, що на площі хтось грає на фортепіано. Солошка на той час сама вже грала, але щоб так досконало — годі було й думати.
— Швидше, татоньку, побігли!— просилася вона.
— Або що?
— Або все скінчиться і ми не побачимо, хто то був!
— Будь тихо!— заспокоював її тато.
Вони наблизилися і побачили натовп бідно вбраних, босих людей, але святкових — як на неділю. Юрба оточила впряжену фіру, на якій було пристосовано фортепіано. Грав молодий чоловік у селянському вбранні, з відсутнім виразом на обличчі.
— Бетховен!..— захоплено прошепотів батько. І люди навкруг стояли завмерлі і стривожені водночас. Жінки витирали безпричинні сльози, і гіркота тривка кривила їм уста.
Коли музикант скінчив, люди заговорили, захвилювалися... Хто кланявся, дякував, хто вкладав на воза скромні дари: купку яєць, склянку сметани, пляшку молока... А люди все прибували, понабігало дітей, за ними старі... А як слухала Солюня! Зелені очі-озера дивилися на цей чудовий райський світ, в якому було стільки музики. Вона раптом помітила, що звуки, які лунали, ніби робили значимим і прекрасним усе, що її оточувало. Змінюючи світ, вони надавали йому гармонійності, яку вона відчувала і якої насправді цей світ не мав... Дитинство цього не знає, і, може, тому воно таке близьке музиці.
По концерті батько заговорив із музикантом:
— А звідки ви, пане? І чому в такий спосіб?..
— Немає іншого, панотче,— чомусь засміявся музикант, іронічно поглядаючи на Крушельницького.
Солошці не сподобалася та іронія.
— А мене тато так само учить грати,— стала вона в обороні.
— Вас, паняночко, не диво, а я ось для кого граю.— І показав на дітвору.— Музика — дарунок богів, чи не так, панотче, але бог уміє дуже неласкаво розпоряджатися своїми дарами — одному все, а іншим нічого, еге ж, панотче?
Як сміє цей музикант, хоча він і справді гарно грає, кривдити її тата? І чому татуньо мовчать? Усе в хвилечку пронеслося в Солощиній голівці, але відповіді не дістала, бо тут звідкись узялися сільські підпанки з шляхетськими синами. Побачили фортепіано на возі, сміються, аж за черева хапаються... А люди поволі втрачали урочистість... Молодші з гурту слухачів, у яких було досить особистих рахунків, щоб тільки дочекатися нагоди, почали засукувати рукави. Ось-ось мала грянути буря...
Крушельницький побілів від гніву. І тут раптом Влодко, сільський приятель Солошки, врятував ситуацію. Підхопивши тверду грудку з-під ніг, пожбурив її в котрогось із паничів. "Інтелігенція", забувши про гонор, погналася за дітлахами.
...Батько й дочка простують полем. Перед ними широкі подільські лани, багряними маками окроплені, синьо-теплим небом від разючого всесвіту обведені. Гарно тут їм: і дочці, і батькові. Ідуть потихеньку, виспівують: "Чи ти бачив, чи не бачив, як ся збіжжє сіє..."
Аж раптом вмовкає Солошка.
— Татунцю, нащо той пан возить фортепіано на возі? Батько мовчить, а потім зітхає:
— Хоче грати для людей.
— Але ж інструмент псується?!!
— Це байдуже... Музика возвеличує людські душі. Вона зароджує в них прагнення... От що ти відчуваєш, як тобі добре грається?
— Я? — зупиняється Солошка і ніби заглядає в себе.— Я відчуваю різне.
— Дуже добре, а ти, донечко, постарайся... намалюй мені словами, що ти відчуваєш.
Дитя зосереджено мовчить, а потім каже:
— Часом я чую ніби пошум пшеничного лану і пташку... як ото тепер, чуєш? А часом, особливо коли граю Моцарта, то так, ніби живе срібло розливається...
Крушельницький залюблено дивиться на дитину. А Солошка ще не задовольнилася розмовою з батьком, вона любить завершеність в усьому. Незабаром вона дізнається про недосяжність її, але й потім, коли зрозуміє все, збереже свій вічний потяг до неї.
— А фортепіану на возі, певне, незручно?
— І це байдуже. Людина має талант і хоче його віддати людям.
— Чи то так необхідно?— розмірковує дівчинка.— Чом ти не музикант?
— Я хотів утішати людей.
— Чи вони потребують утіхи?
— Ні, але я того не знав... Бачиш, дитино, якщо іде чоловік по дорозі і їсть хліб, а хтось його доганяє і забирає той кавалок, то тому, в кого забрали, не треба стати посеред дороги і плакати, а мені, йдучому позаду, не треба його втішати... Треба разом наздогнати кривдника й забрати той хліб...
— Правда,— каже Солошка і замовкає. Ненадовго.
— Тату, чого це кожному народу, ти говорив, бог дав свою землю, а нам разом із шляхтою?
— То не бог дав, то люди самі зробили... От слухай. Колись, давним-давно, була собі древньоруська держава і головним містом був у ній Київ. Ця держава складалася з декількох князівств, і одним із найбагатших було наше.— Батько зупинився і обвів навкруги себе руками.— Називалося воно Галицьким, і сидів у ньому князем Данило Галицький, потім його син, а потім син його сина.
Сусідами Галичини були польські феодали, яким уже давно смакувала наша земля... І, вибравши зручний момент, Казимир III захопив Галичину і уярмив її народ... Солошка зупинилася і, прижмуривши очі, суворо запитала:
— То це ми з тобою в ярмі? Тому шляхтичі бешкетують?
— О господи!— перебив батько.— Мовчи, а то перестану розказувати...
І знов широке поле перед ними, високе небо угорі, і сонце, що кидає криваве полум'я на землю і розбивається на тисячі скалок у теплій річці. І серед усього безмежжя йде польовою дорогою сивий чоловік у чорному і його зеленоока дитина.
Хата Крушельницьких була типова старосвітська плеба-нія, або, як тоді казали, резиденція. Вона стояла лицем до вулиці, і між брамою та хатою був великий квітник, далі дві високі смерічки, нарешті ґанок, увитий диким виноградом. Це парадний вхід. З другого боку будинку, там, де розпочиналися городи, були двері до кухні.
Кімнати всередині невисокі й прості. Велика зала, в ній — круглий стіл, шість м'яких фотелів, дві квітчасті канапки, на яких діти дуже любили сидіти довгими зимовими вечорами. Під вікнами східці з квітами: мирти, фуксії, пеларгонії, окремо стояла велика пальма. В кутку — комод, на ньому нафтова лампа з матовим склом. Над столом — друга лампа, котру можна було підтягати вище або опускати нижче. В стелі за фантазією батька зробили дірку на той випадок, коли гості густо накурять.
Тут, у цій найбільшій кімнаті, стояло фортепіано. Усі діти любили грати... Але найчастіше, щоденно, тішилася грою Солошка. І це була добровільна, внутрішньо спонукана необхідність. Інші діти воліли допомагати в хазяйстві, ніж сидіти над нотами. А Солошка тільки вскочила у кімнату, раз — і вже сидить на своєму дзиґликові біля фортепіано. Ніщо не могло її відволікти, примусити зайнятися чимось іншим.
Ось у м'якому фотелі сидить Оленка і вчить загаданого татком вірша.
— Солошко,— благає сестра,— ти мені заважаєш! Солошка квапливо зупиняється й водить пучками по
клавіатурі. Чекає. Але тут входить найстарша, Осипа, і, поливаючи мирти, приспівує:
— З цього цвіточка буде мені шлюбний віночок.
— Ти що,— питається серйозно Солошка,— хочеш одружитися?
— Овва! Ще мій жених не виріс.
— Тобі самій тільки чотирнадцять,— зауважує Оленка. Незчулися, як увійшла мати. Хвильку дивилася на дітей
з усмішкою, а потім набрала серйозного вигляду.
— Чого це ви, дітоньки, байдикуєте, чи роботи вже вам немає?
— Я вчу вірша, а мені всі заважають. Юзя поливає квіти, а Солошка весь час грає...
— Це вірш вашого дідуня, і прошу знати його — учіть, будь ласка, разом.
— А я, мамунцю, його вже давно знаю.
— Гаразд,— спокійно відказує мати Солошці,— прошу декламувати.
Солошка з почуттям, чітко вимовляючи слова, читає:
Ненька Оленці кісоньки чесала, Доня до неї любо щебетала: "Чому-то, нене, так гарні цвіточки Рожа й гвоздика, сиві фіалочки?" "Тому, дитино,— неня відказала,— Що рано-раненько квіти не дрімають, Личко росою ранньою вмивають".
Мати розуміє, що Солошка хизується перед сестрами, але справедливість вимагає похвали для доньки.
— Гарну, гарну голівку маєш, донечко!
— А я, мамунцю?— кривиться маленька Мільця.
— І ти, донечко. Тільки Солошка могла б не заважать Оленці,— вичитує мати.— Ґречні діти дбають про людей, які їх оточують.
— Вона без того фортепіано день не проживе,— провокує й собі Юзя.
— У цьому нема нічого кепського, врешті, Оленка могла б піти в садок.
— Як мамунця собі того бажають, то прошу.— Оленка встає і сердито йде до дверей.
Солошка не витримує, зривається з ослінчика і біжить до Оленки. Мати задоволено дивиться їм услід: добре, коли діти вміють самі між собою порозумітися.
Під вікнами дитячої кімнати — городець із квітами. І чого там не насіється за літо! Напровесні, як тільки розтане сніг, пробиваються салатові півники, потім нарциси, а потім барвінок, пахучий канупер, ружі, м'ята, черевички, боже деревце, мальви, римщина, айстри, бальзаміни, гвоздики чотирьох гатунків...
