Соломія Крушельницька - Врублевська Валерія
Діти самі пильнують городець. Особливо Солошка. Вона в цьому роздоллі — королева.
Стара Паляничка, що знається на травах та на різних ліках, має найкращу розсаду квітів. Вона часом приносить її Солошці. Віддасть і не йде, а довго спостерігає, як дитя з радістю порпається в землі. Паляничка завжди приходить по заході сонця, щоб не пересохло коріння квітів і щоб їх зразу ж можна було висаджувати.
Коли робота вже скінчена, Солошка чисто вимиває руки, йде до кухні, бере великий глечик молока, свіжу та пухку булку і виносить у сад. Там, під крислатою старою яблунею,— низенький столик і лавка з гладенької жовтої дошки.
— Оце наш підвечірок, бабунцю,— всміхається Солошка.
— Солодкий підвечірок, солодка твоя доброта...— жебонить Паляничка і сама припрошує: — Пий, дитино, пий.
Солошка смакує молоко, вдивляється в зелену опону дерев, показує Паляничці, як багряно паленіє небо над левадою, і радість вливається їй до серця. Вона вже передчуває ті незабутні хвилини, коли почне говорити Паляничка.
Загадкова то бабуся, недарма називають її на селі чарівницею. Діти її бояться, а Солошка любить. Навіть ма-мунця не дуже задоволена з тієї дивної дружби, але Солошка нічого з собою вдіяти не може.
Та й чи потрібно? Тато ж так не вважає. Навпаки, він зичить цих зустрічей Солошці...
— У вихованні почуттів,— говорив батько,— Паляничку сам пан бог не замінить.— По цих словах Теодора Крушельницька неодмінно виходила з кімнати.— Невдячність — то найбільший гріх!
— А я, бабунцю,— починала Солошка,— занесла до хати Влодка хліб та яблука з нашого саду.
— Гарно, дитино, гарно, але надалі пам'ятай: якщо хочеш допомогти людині, навчи її сіяти хліб, а хочеш зла, тоді дай їй хліба.
Солошка розгублено дивилася на стару, але не перебивала. Вона знала, що зараз почнеться казка.
"Нерозгаданими стежками ходить Істина, важко часом зрозуміти, де вона криється... Вона, як чарівниця, прибирає різні личини..."
Солошка вже давно випила молоко і, обнявши голову руками, широко розплющеними очима дивиться на Паляничку. Тато приїхав із поля, зазирнув до саду, побачив доньку й Паляничку і швидко повернув назад.
Від дому не долинало ні звуку! Тільки від жолоба, що був прикутий до штахетин саду, чується солодке хрупання коней.
—...Отак, дитино, в одному селі жив собі, був собі пан. Любив він перед богом у церкві хизуватися добром, що ніби робив для людей. А звісно, те панське добро — покидьки... Комусь сорочечку, комусь хліба... от і все добродійство. І був у тому селі найбідніший чоловік, який не мав і чверті морга землі. Щоб називатися гарним і добрим, почав пан видавати тому чоловікові кожен день по скибці хліба. Спершу той брав і думав, що десь заробить і віддасть панові, а потім призвичаївся і вже навіть не шукав роботи... Минув рік чи два. Сусіда його, роботящий чоловік, усе бачив і не раз казав: "Кинь цей даремний хліб, пропадеш!"— але той бідак уже нікого не слухав, лежав собі й чекав, коли хтось принесе йому поїсти. А потім сталося так, що щось там господь не потрафив тому панові і пан розсердився: "Отакий ти, господи, я твоїх злиднів годую, ти їх понаплоджував... А мені таку дрібничку не маєш охоти подарувати. Отож знай, віднині і кроку не зроблю ради твоїх старців..."
Так сказав і так зробив. Чекав на панський шмат той чоловік, чекав день, чекав два, аж не втримався — пішов проситися до пана... Пан, не довго думаючи, велів узяти його в канчуки. Побитий, ледь дихаючи, голодний прийшов той чоловік до хати... Переночував, а ранком голод знов дихати не дає... Знову йде до панського двору, але вже обережніше. Покрутився біля кухні, а потім украв кусень хліба... На другий день знов пішов красти, тільки вже зловили його. Збили так, аж на ньому світлого місця не було... Лежить той чоловік, стогне, вмирає... Почув стогін сусіда, прийшов і хліба приніс.
"А що? — запитав.— Солодкий тобі панський хліб? Я тебе не прогодую, але хліб сіяти навчу,— сказав згодом.— То вже не будеш потребувати нічиєї ласки..."
От і кінець моїй казці...
Лячно було Солошці. Жаль було побитого чоловіка... Але слова ті відкладались назавжди, викарбовувались: "Не потребувати нічиєї ласки, бо ненадійно!" За хвилю Солошка справлялася з переживаннями і вже слізно просила:
— Тепер поспівайте, бабунцю!
Паляничка не довго комизилась.
— А що ж, можна і поспівати! Ти, мабуть, знаєш, що пісня — то казчина сестра. Все на цьому світі гине, все пропадає, навіть могили наші не вічні, бо в землю западають і не видно їх на землі, а пісня залишається, пісня живе з нами і після нас!
І вона починала співати. Не дуже гарним був її голос, але так щемно проймав він дівча.
Амвросій Крушельницький мав пасіку в кільканадцять пнів, і клопотався біля неї з великим задоволенням. Вона стояла в глибині саду серед яблунь, вишень, сливок, а часом серед кущів порічок та аґрусу так, що годі було й відшукати. До помочі Крушельницькому був старий пасічник Микита. Високий, років під шістдесят, ходив він завжди у білій одежі, казав: "Бджоли не люблять бруду",— підперезаний широким ременем, до якого був підвішений ніж, кресало і протичка. Любили вони з Кру-шельницьким поратися біля тих бджіл і вести спокійну бесіду.
— А що, Микито, чи позакладав ти в цьому році нові рої?
— Та де там позакладав! Повигибали мені з мору... І що то за бджолина пошесть?
Чистять вулики, оглядають, знімають дашок. А потім знов:
— Дядьки питалися, чи віддасте ви цим роком поле своє на спілку?
— Віддавав і віддаватиму!
— Кажуть, що дуже сердиті на вас сусідні попи, що мають вам заборонити се!
— Хто мені має заборонити?— Від гніву Крушельницький кидає роботу.— Це моя справа, як хазяйнувати на своїй землі!
— Та ще, кажуть, гудять вас вони за те, що приїздив до вас той безбожник Франко...
У садок входить Теодора Крушельницька.
— Що це ти, Амвросію,— починає ще стиха,— возишся на цій пасіці що божий день? Хіба Микита сам не впорається?
Чоловіки мовчать.
— А чи ви, Микито, не чуєте, що до вас звертаються?
— Але ж чую, хіба мені позакладало, що не маю чути?
— То невже і самі не дасте ради тій пасіці?
— Та чом не дати — звісно, дам!
— А ти, Амвросію, пішов би до тих молотників та глянув би, чим то ся вони займають. Бо порозкрадають тобі хліб...
— Та йду вже, іду,— всміхається Крушельницький.
— Та глянь на тих будівників, бо не скінчать будувати хлів до перших снігів...
Теодора ще хвильку постояла, потім, угледівши, що Амвросій і справді почав збиратися, звертає до хати.
— Ну, прощавай, Микито!— говорить Крушельницький.
— А йдіть здоровенькі,— лукаво дивиться на нього Микита: він добре знає, що буде далі.
А далі буде от що. Тихенько, як тінь, Крушельницький пробереться до стайні, запряже білі коні в бричку і гайда на гостинець, котрий веде до Тернополя...
Женці на полі важко розгинають спини, прикладають долоні до очей, дивляться йому вслід.
— О, вже знов утік Крушельницький від своєї господині.
— Бо є писката! Усі жінки такі!
— Він на співку поїхав. Вельми співати любить.
— Так-то воно так, але співами не наїсися!
— Білий піп з Білої на білих конях,— жартує хтось.
Знов згинаються їм спини, знов беруться до роботи.
Біля плоту в садку четверо обірваних, замурзаних діток. Над ними старший Влодко. Солошка зриває яблука і передає дітям. Потім робить знак Влодку, щоб чекав на неї біля річки. Сама біжить на кухню, набирає у фартушок пиріжків. Щоб не бачила матір, бо то непорядок — брати самій, вискакує на обійстя і попід хлівом біжить на леваду, а там уздовж річки до скошеного в цю пору лугу, де на неї чекає Влодко з цілим виводком маленьких сестер і братиків.
Перевівши дух, Солошка поважно роздає гостинці дітям.
Хлопець допомагає ділити, а сам не бере.
— Влодку, чи тобі не смакують наші пиріжки?
— Смакують... але то для менших!..
— Ти так само можеш узяти собі...
— Можу, але не хочу! Давай читати!
Солошка в очах Влодка має надзвичайну вагу. Оте чародійство, яке вона творить на очах, оте її читання вражає і надає його подрузі виключної ціни.
— Сьогодні ми розпочнемо читати "Кобзаря". Його написав Шевченко. І за це його любить увесь народ, зрозумів?
— Я його так само любитиму.
— Авжеж!— поважно мовить Солошка і починає читати.
Менші порозлазилися густою травою по лугу, а котресь заснуло тут, біля двох натхненних читачів. А цим двом серця стукали в грудях, очі застив туман від незрозумілих часом, але таких близьких слів.
"Брате-ляше!"— вичитує Солошка і дивиться на Влод-ка. Бо Влодко поляк, але зовсім не такий, як пан Остро-жинський, на якого так тяжко працює батько Влодка. Солошка вже добре розуміється на тих стосунках. Влодко їй брат... "Брате-ляше!"
Над їхніми голівками пливе легка прозора хмаринка, пливе собі небом, наче під парусами, напливає на сонце, і воно вибухає з-під неї золотим дощем. Цей дощ кропить зелені крони дерев, мерехтить золотом на траві. Чистим сріблом сиплеться на розкішні поля, на згорблених женців.
І раптом все збилося, перемішалося, перевернулося. Той світ, у якому вони жили, який знали, розбився на тисячі скалок.
— Ді-і-і-ти, ді-і-і-ти,— почулося здалека, як стогін. Чи то їм видалося? Може, вітер, пролітаючи, так тривожно заволав в очереті?
Прислухалися... Наче все стихло. Тільки тепер вони помітили, що сонце вже ялинковою іграшкою висить над самим ланом, от-от упаде на небокрай.
— Треба вертати додому,— піднялася Солошка.
— Гайда,— й собі скочив Влодко. Аж раптом — знов:
— Ді-і-і-ти, ді-і-іточки!
У траві прокинулася малеча. Побачили нажахані, перестрашені обличчя старших і собі покривилися.
— Не плач, Ясю, на тобі пиріжечок,— знайшлася Солошка. Дитина взяла і заспокоїлася.
— Збирай дітей, Влодку, бо час!
І тут із трави, ще не кошеної, наче випурхнув величезний білий птах. Просто на них бігла перестраха всього села — божевільна Гандзюня...
Дітей здмухнуло, наче пух. Бігли так, що серця товклися їм у грудях, як крем'яхи. Зупинилися на городній межі, попадали на м'яку, теплу землю...
І на все життя закарбується в душі Солошки висока струнка дівчина з розпатланими косами, з блідим, наче місячним обличчям, довгий пружок запеченої крові через усю щоку,— у хвилястій білій сорочці. Дівчина, що випурхнула з трави, як скалічений птах, із своїм дивним, пташино високим криком: "Ді-і-ти, ді-і-іточки!" І м'яка, тепла земля, що першою торкнулася зраненого серця, яке і час не згоїть...
