Роздуми про Шевченка - Михайловський Іван

Тут, крім загальних предметів, досконало вивчалися латинська, українська, російська, турецька, польська та окремі діалекти мов різних татарських племен. Школа готувала воїнів-характерників, чиновників для дипломатичної служби, перекладачів і діяла після 1754 року в оборонній фортеці Святої Єлизавети на західному кордоні Запорізької Січі. Пізніше фортеця дала назву місту, що виросло навкруги неї — Єлизаветград. З часом, коли в радянських керманичів шана до святих пропала, місто отримало назву Кіровоград. Визначний історик українського козацтва академік Дмитро Яворницький залишив усні спогади, що після завершення навчання в ко-шовій школі прадіда Великого Кобзаря було обрано кошовим писарем Запорізької Січі. За сучасним порівнянням, це — керівник головної військової канцелярії Міністерства оборони.

Своїми спогадами академік поділився з мандрівним письменником правнучатим племінником Шевченка по сестрі Катерині Дмитром Красицьким (вище про мою зустріч з ним на заводі "Катіон" я вже згадував). Сталося це у середині 30-х років. На той час Яворницький мав для доказу навіть якісь документи, але побоявся показувати їх письменнику. Стрімко наближались часи масових репресій, руйнації Дніпропетровського музею козацької слави та історії України. Красицький також усе життя мовчав про ту відверту розмову з Яворницьким і наважився розповісти про неї лише незадовго до своє смерті, тобто у 1989 році, уже в часи політичного піднесення перед розпадом радянської держави. Страх тридцятих років переслідував його все життя. Визнати безпросвітного кріпака-бідняка Тараса Шевченка шляхетною особою за радянського часу було злочином. Та й журнал "Слово і час", либонь, був такої ж думки, бо вийшла у ньому стаття Красицького під назвою "Родовід" після його смерті (в №5 за 1991 рік).

Страх, як бачимо, був всеосяжним. Можливо, знайдуться й такі, що не стануть вірити усним спогадам і вимагатимуть документальних свідчень. Відішлемо їх у 1937 рік, бо вже у 1940-му році Яворницький помер. Нехай вони витребують документи на користь історії України в ГПУ маршала Берії. Правнучатий небіж Шевченка протягом 60 років не наважувався цього зробити. Повіримо йому і академіку Яворницькому просто на слово. Четвертий том "История Новой Сечи" Яворницького вже не міг бути надрукованим, а роки патріотичної служби прадіда Шевченка належали якраз до того періоду. Повіримо і щиро подякуємо їм за усні свідчення для нащадків Великого Кобзаря. Була колись гетьманщина, Та вже не вернеться.

Т. Шевченко (Тарасова ніч)

Українські козаки тікали від поміщиків на Січ і тому не виголошували своїх прізвищ, записуючись під вигаданими прізвиськами. То й безрідного Андрія записали в Січі за його міцною статурою Товстиком. Служив Андрій на славу Січі чесно і віддано: вмів укладати різні державні справи і з польським урядом, і з турецьким халіфом, і з кримським ханом.

В "Історії українського козацтва" на с. 143 у другому томі знаходимо: 1763 року за отаманства Григорія Федорова (Лантуха) в Січі за образу генерала — межовщика представник полкової старшини Товстик був жорстоко "відчитаний" і за звичаєм утримувався цілий тиждень на гарматі. Що являло собою таке покарання — невідомо, а ось те, що його "відчитали", тобто публічно оголосили сувору догану перед козаками — зрозуміло.

Кошовий отаман боявся монаршого гніву цариці і тому сподівався, що своєю покірністю заслужить милосердя в імперського уряду. Але то були марні сподівання. Наступ імперського уряду на Запорізьку Січ під проводом цариці Катерини ІІ з кожним роком зростав. Наступ на землі Запорізької Січі настав набагато раніше від її зруйнування. Заснування імперських сербських та слобідських полків скорочувало її межі та силу. То була не перша відчайдушна боротьба з імперським урядом кошового писаря, а потім, чи може й раніше, полкового старшини, яку, як зуміли, так і засвідчили історики.

Та коли настали найважчі часи руйнування Січі царицею Катериною ІІ, став Товстик на захист козацтва, виступаючи проти інтересів Російської імперії. Як стверджує видатний історик Нової Січі Аполлон Скальковський, захищаючи земельні володіння Нової Січі від російських слобідських та сербських полків, що заселялись на землях Січі та діяли за вказівками російського уряду, кошового писаря Андрія Товстика заарештовують, але він рятується втечею. Десь тоді Андрій повернувся в чуже село Керелів-ку (тепер Шевченкове), в якому ще задовго до втечі за невідомих обставин одружився з кріпачкою Єфросинією Шевченківною і прийняв її прізвище Шевченко. Перед ним постала дилема: утаємничити і забути на новому місці проживання своє кошове прізвисько Товстик, або обживати яму на Соловецьких островах, у котру невдовзі на довгі роки потрапить його сучасник кошовий отаман Запорізької Січі Петро Калнишевський. Боротися в такій ситуації було безглуздо. Утаємничивши прізвисько третьої особи Запорізького Коша, Андрій безрідний, рятуючись від загибелі, залишається в селі Керелівка, приймає кріпацький стан і започатковує чумацький рід кріпаків Шевченків, у якому з часом народиться його геніальний правнук Тарас Шевченко і навіки збереже його славу та заповітні родинні секрети від нащадків.

Дуже обережно у тих складних умовах доводилось поводити себе кошовому писарю, прадіду Т.Г. Шевченка. На Січі він не розголошував, що одружився з кріпачкою і взяв її прізвище Шевченко, тому що шлюби запорізьке козацтво засуджувало, а в селі Керелівка йому доводилося свідомо відмовитися від кошового прізвиська Товстик та старшинського статусу Кошового писаря, оскільки виступив проти політики імперського уряду Росії. Та якраз такі дії зберегли йому життя. Скупі історичні відомості не залишили нащадкам, в якому році відбувалася та чи інша подія. Але відомо, що 1746 року в його сім'ї народився син Іван —рідний дід Тараса Шевченка, який відіграв чи не визначальну роль у долі поета.

"...Сидить ворон на могилі

Та з голоду кряче...

Згада козак гетьманщину,

Згада та заплаче.."

Т. Шевченко (Тарасова ніч) А. Скальковський не сподівався, звичайно, що в наступних поколіннях кошового писаря Андрія Товстика народиться видатний поет. Як же міг прийти до такого висновку академік Яворницький і чи могли в нього бути якісь письмові докази? З'ясувати досить важко. Але ж!..

По-перше. Скальковський знав про безрідний соціальний стан кошового писаря Андрія Товстика. Знали про це й близькі родичі, називаючи його безрідним, а згодом помилково перетворили той стан на прізвище вже з великої літери: Безрідний. Але не було воно для нього законним. Прізвища того часу в наступних поколіннях надавали по чоловічій лінії, а його син і дід Тараса Шевченка Іван Андрійович мав прізвище Шевченко. Це ще раз доводить те, що, утаємничуючи своє кошове прізвисько Товстик, він прийняв прізвище своєї дружини Шевченко. Прізвища Безрідний як такого не було взагалі.

По-друге. академік Яворницький за спогадами Кра-сицького мав нібито документи, які не збереглися. Він був досить наполегливим дослідником. За своє життя встиг кілька разів відвідати всі куточки запорізьких кошів, які періодично змінювали своє місце розташування, і записати сотні спогадів від різних людей про перших осіб Запорізького Коша. Не виключено, що серед інших були в нього спогади і про кошового писаря Андрія Товстика. Про них можна лише здогадуватися. Якщо мав Яворницький спогади про напрямок утечі Андрія до Керелівки, то йому досить легко було встановити його генеалогічний зв'язок із Тарасом Шевченком за його ім'ям, соціальним сирітським та чумацьким станом, незважаючи на те, що шлях утечі до Керелівки Андрій все життя зберігав у таємниці. Про нього все-таки могли знати окремі старшини Запорізького Коша і передати своїм нащадкам. З часом, коли Андрія Товстика не стало, свідки охоче могли розповісти Яворницькому про втечу його до Керелівки.

По-третє. В 40-х роках минулого сторіччя (1935 рік), коли Яворницький згадував про те, що має письмові докази про прадіда Тараса Шевченка, радянська влада вже не цікавилася окремими керівними особами Запорізької Січі в далекому минулому, але виникли інші проблеми. Тамтешні керманичі нищили все, що проливало бодай найменше світло на побудову державності України. Історія Запорізької Січі виявилася в цьому плані найнебезпечнішою. Нищились усі документи, експонати і навіть люди, в чиїх руках вони опинились. Либонь тому академік Яворницький не надав їх письменнику Красицькому, і правда про шляхетні корені Шевченкового роду ще довго залишалася таємницею.

Дніпропетровський історичний музей, засновником якого був академік Яворницький, завжди не влаштовував радянську владу, бо в ньому знайшла глибоке висвітлення історія України.

Горпина Ватченко, тодішній директор музею, рідна сестра колишнього Голови Президії Верховної Ради УРСР Олексія Ватченка (між іншим, він в свій час, у 1959-63 роках, працював першим секретарем Хмельницького обкому партії), намагалася за таємним наполяганням Дніпропетровського обласного комітету закрити музей. В архівах того ж таки обкому партії знайшли її лист, в якому вона зробила висновок про роль та значення музею, яким керувала: "Нікакой ценності в музєї не представляєцца"... (орфографія і стиль повідомлення зберігаються).

Отак за радянського часу малописемні "горпини" разом з "кухарками" керували закладами культури в Україні.

І, нарешті, останнє, що я хотів би особо виділити і підкреслити — це родинне дерево Кобзаря. На ньому, до речі, якраз і акцентує увагу читача Інна Кучер в своїй незвичайній публікації "Ви чиї будете? Шевченкові!" ("Експрес", 8-15.03.2018). Ось її захоплюючий опис цієї дослідженої проблеми — родоводу генія.

Багато Шевченкових родичів по материнській лінії нині можуть проживати на території Львівської та Івано-Франківської областей, і гадки не маючи про кровні зв'язки із славетним українським поетом.

"Мати Тараса Шевченка походить із Прикарпаття, —розповідає Іван Ціхоцький, доцент кафедри української мови імені професора Івана Ковалика. — Її дівоче прізвище було Бойко.

Крім майбутньої матері Кобзаря, Катерини, Яким та Параска Бойки мали ще доньку Ганну та сина Павла. Із Прикарпаття родина переселилася в Моринці та, за переказами, була досить заможною: мала просторий будинок, ниву, віз, волів та сад".

Батько Тараса походив із села Кирилівка.