Роздуми про Шевченка - Михайловський Іван
І я радий, що вони увінчалися успіхом. Таки знайшов коротке повідомлення про неї. І лише в книзі "Спогади про Тараса Шевченка". Причому знайшов не тільки згадки про зняту землянку, а й про дещо інше. Тож спішно вирішив доповнити готову до друку свою книгу. Думаю, що шанувальники видатного українського поета відшукають у знайдених мною фактах з життя Шевченка щось нове й не позбавлене певного інтересу.
1. Останні у вигнанні роки поета
Як відомо, Тарас Григорович Шевченко був засланий на десять років рядовим солдатом до Оренбурського корпусу (в Орську фортецю). На вироку, засуджуючім його, цар Микола власноручно написав, що Шевченку забороняється "писати і рисувати" — от тим-то й пильнували його зразу, щоби собі цього всього не позволяв. Але військові керівники, яким доручалась організація різних експедицій, відчували раз по раз негайну потребу в маляреві і з дозволу корпусного начальника часто брали Шевченка з собою, який користувався значною свободою і до служби його не залучали. Тож якийсь злий чоловік подав на Тараса Григоровича донос до Петербургу. Було призначено слідство і Шевченко просидів цілий рік у тюрмі разом з розбійниками. Після чого, внаслідок наказу зі столиці, його було заслано як солдата до форту Олександровський (Новопет-ровська фортеця на східнім березі Каспійського моря). Тож служив Шевченко в Уральському лінійному батальйоні, що стояв у Новопетровському укріпленні для захисту російських кордонів від нападів диких киргизів, під начальством коменданта, підполковника Антона Маєвського, який дуже любив поета і навіть приймав його у себе дома, коли був сам. Під час перебування Шевченка у кріпості він іноді малював. Жив у казармі, але завдяки турботі лікаря, який високо цінував талант Тараса Григоровича, мав окрему койку і на гірничі роботи його не посилали; в строю він завжди стояв у задніх рядах першим з лівого флангу. Більшість служивих любили поета, але унтер-офіцери недолюблювали привілейованого солдата, вважали його поганим рядовим і не цінували, певна річ, як поета і художника.
І ось у 1853 році комендантом Новопетровського укріплення призначили майора Іраклія Ускова. Як згадує в своїх споминах дочка Ускова Наталія, з прибуттям до Но-вопетровського укріплення батька суворе поводження з Шевченком припинилось (ще в Оренбурзі, коли стало відомо про нове призначення батька, його просили добрі люди зробити все можливе для полегшення долі Тараса Григоровича). Перша зустріч Ускова з Шевченком відбулася на плацу, коли чини укріплення представлялись новому комендантові. Усков знайшов Т.Г. Шевченка у жалюгідному стані: надто суворо поводилися з ним безпосередні начальники. Не минуло й кілька днів після цього, як Тарас Григорович знайшов тепле співчуття і найщиріший прийом в Ускових.
Новопетровське укріплення (форт Олександровський), де Шевченко провів останні сім років свого вигнанського життя (1850-1857), являло тоді собою невеликий укріплений пункт з дев'ятьма чи десятьма гарматами і був розташований на стрімкій вапняковій скелі, що височіла на крайньому заході півострова Мангишлак, за три версти від берега Каспійського моря. Невеличка мурована церква, комендантський будинок, шпиталь і кілька цегляних флігелів, пофарбованих у жовтий казенний колір, для нижніх чинів та офіцерів — оце і вся Новопетровська фортеця. Біля неї, під горою, кілька вірменських крамниць, а навколо голий степ і жодних ознак рослинності.
Мертва, похмура, безрадісна природа! Постійний вітер та грізний шум морського прибою тільки й нагадували про життя природи. У рік прибуття коменданта Ускова, саме восени 1853 року, були посаджені перші верби на відстані близько версти від укріплення, в місцевості більш-менш для цього придатній; а після багатьох і довгих зусиль, з допомогою чорнозему і дерев, привезених з Астрахані, вдалося закласти з участю Шевченка сад, окремі верби якого на час від'їзду Тараса Григоровича давали вже чималий затінок. У саду було зведено невеликий одноповерховий на дві кімнати будинок з пласкою покрівлею, де в літній час мешкала сім'я коменданта, і дві дерев'яні альтанки, з яких одна шестигранної форми, з трьома невеличкими вікнами й конічним дахом, а друга ажурна, з пласким дахом. Перша була відведена для нічлігу, а друга — для денного відпочинку Тараса Григоровича в ті дні, які він працював у саду. Комендант Усков зробив в саду для себе ще й землянку, де відпочивав по обіді у літню спеку, от саме в ній Шевченко й ховав свої малюнки. Перед землянкою стояли дві верби. Дуже вірогідно, що одну з них посадив Тарас Григорович.
Перше полегшення засланського життя Шевченка виявилося у тому, що комендант Усков, вступивши на свою посаду, не вимагав уже від нього відбувати службу з усією суворістю, яку накладала на рядового військова дисципліна, і просив його з'являтися в строю лише в найнеобхідні-ших випадках, коли нехтування службою могло спричинитись до неприємностей. Тепер Тарас Григорович уже не жив у казармах, як це вимагалось, а з ким-небудь із офіцерів у зимовий час, а влітку — в комендантському саду. Обов'язкових чергувань не ніс, наймаючи за себе, коли приходила його черга, якого-небудь рядового. Обідав щодня (взимку і влітку) у родині Ускова.
Суворий, непривітний Шевченко при першому знайомстві справляв непривабливе враження, але згодом непомітно привертав до себе кожного; і в Новопетровському укріпленні в той час було уже мало людей, які ставилися до Тараса Григоровича неприхильно.
Шевченко був, як згадує дружина коменданта Агата Ускова, середнього зросту, кремезний, трохи вайлуватий, навіть незграбний. Обличчя відкрите, добродушне, високе чоло з великою лисиною, що надавало йому солідного вигляду; рухи неквапливі, голос приємний, говорив він чудово, плавно, особливо добре читав уголос. Щодо його одягу, то взимку він ходив у солдатській шинелі, а влітку — в білому кітелі, таких самих шароварах, у солдатських чоботях; взагалі щодо свого одягу був швидше нечепурним. І ще — Тарас Григорович був надзвичайно розвиненою людиною, з чудовою пам'яттю.
У товаристві він тримався скромно, великого товариства уникав. Жіночого товариства також не шукав. Карт не любив. Курив. А ось офіцерське товариство у форті його не любило, бо сам він вважав більшість із них дурнями. Хтось навіть написав доноси на Шевченка, а також на Ускова, який старався не забороняти поетові читати, писати й малювати. Особливою любов'ю у Тараса Григоровича користувались два солдати — одного він наймав ходити за себе в караул, а другий, молодий солдат, служив йому натурщиком.
Коли яка-небудь дама, жартуючи з незграбності Шевченка, його вайлуватості, казала, що в нього нелегко закохатись, Тарас Григорович у відповідь наспівував, усміхаючись, російську пісню "Ходит ветер у ворот", особливо акцентуючи на її останньому куплеті: Дунул ветер, и Андрей Полюбился снова ей, Дунет ветер еще раз —И полюбится Тарас. Коли у Шевченка не було грошей, він позичав їх в Ускова. З ним удвох вони займалися фотографією. Книжки і все, що потрібне для малювання, присилали Шевченкові його далекі друзі на ім'я Ускова, і через нього ж він листувався.
Офіційне повідомлення про звільнення Шевченка надійшло до коменданта 21 липня 1857 року, і Усков, не чекаючи з Оренбурга указу про відставку Шевченка, видав йому на свій страх і ризик пропуск аж до Петербургу.
Ввечері 2 серпня Тарас Григорович виїхав із форту Олександровський, напучуваний найкращими побажаннями людей, які щиро його любили. А невдовзі після цього землянку в саду вони дружно і не без гордості стали називати Шевченковою.
2. Кохання і розпач поета
Повернувшись у Петербург із заслання, Тарас Григорович, як згадує Наталка Полтавка (псевдонім письменниці Надії Забіли), частенько бував у їхньому домі. У 1860 році пані Карташевська, виїжджаючи за кордон і не бувши особисто знайома з їхньою сімєю, дуже просила через свого брата пана Макарова матір письменниці Надію Михайлівну прийняти до себе на час її відсутності дівчину, кріпачку Ликеру, котру вона привезла з України і тепер боялась саму покинути у Петербурзі. Надія Михайлівна довго вагалась, побоюючись брати на себе таку велику відповідальність і не бажаючи мати в своєму домі чужої слуги, а потім таки згодилась прийняти сироту до себе.
Ликера з першої ж пори показалась Надії Михайлівні дівчиною лінивою, нечепурною і дуже легковажною. Вставала вона вранці пізніше всіх, нічого у кімнатах не робила, і тільки одно — усе вишивала якісь лиштви, що немовби їй загадала її пані. Ходила вона завжди невмита, з чорною шиєю і нечесаними косима; проте була украй кокетливою і любила красуватись своїм тонким, гнучким станом, задля чого надівала шнурівку під вишитою сорочкою, і заводила любовні інтрижки з сусідськими лакеями, що таскали у кишенях їй на гостинець жарену дичину.
Ликері було тоді років з двадцять, але красивою у повному розумінні цього слова її не можна було назвати — так собі приємна, українського типу дівчина: середнього зросту, кругловида, трохи веснянкувата, кароока, рот маленький, уста пишні, вишневі; волосся густе, темно-русе, — і Ликера те добре знала. Одягалась вона завжди по-українському. Як на просту дівчину, вона була сильно хитра і розумна.
Через деякий час після знайомства з Ликерою Шевченко зізнався Надії Михайлівні, що любить цю дівчину і має з нею одружитися. Ця звістка неабияк вразила матір і вона скрикнула, не тямлячись від горя і здивування:
— Боже мій, Тарасе Григоровичу! Хіба ви не знаєте, що таке Ликера?!
І тут відразу, не роздумуючи, розповіла йому про Ликеру, що знала недоброго, і стала вмовляти Тараса покинути свій чудний намір. Проте Шевченко сильно розгнівався на Надію Михайлівну і палко відповів їй:
— Хоч би й батько мій рідний устав з домовини та сказав мені, то й його я б не послухав!
З тим він і поїхав, дуже лютий на Надію Михайлівну. Потім Наталка Полтавка в своїх спогадах писала таке:
— А моя матір, як би там Тарас не гнівався на неї за її поради, все-таки вважала своїм обов'язком постійно відраджувати йому. Але Шевченко слухався тільки свого серця, а на мою матір ще більше гнівався за її, як він думав, панський гонор. І довго носив у своєму болючому серці завітну, милу думку викупити з кріпацької неволі хоч одну людську душу — Ликеру, ту ясну зірочку, яка зійшла для нього і ясно освітила його темну, нерадісну дорогу.
Постійне супротивство моєї матері за Ликеру зовсім знеохотило проти неї Шевченка.
