Роздуми про Шевченка - Михайловський Іван
Прикладом може бути історія з кількома тисячами примірників, що на них київський митрополит Арсеній не дав згоди поширювати по сільських школах. То ж нічого дивуватися, що пізніше "Буквар" Шевченка потрапив до списку заборонених книжок.
Селянський син, який опановував грамоту в дячка, Тарас Григорович мав власні уявлення щодо початкової освіти для дітей та дорослих. Виданий в Санкт-Петербурзі 16 січня 1861 року на сірому папері Шевченків "Буквар", на відміну від Кулішевої "Граматки", непоказний: в м'якій обкладинці, обсягом у 24 сторінки. Кожний примірник містить абетку друкованих і рукописних літер, тексти для читання по складах, поетові переспіви окремих псалмів Давидових, п'ять щоденних молитов, цифри й таблицю множення до 100. І ще — думи про Олексія Поповича, Марусю Богуславку й тринадцять народних прислів'їв, серед яких є й такі: "Брехнею увесь світ пройдеш, та назад не вернешся", "Або ти, тату, йди по дрова, а я буду дома, або ж я буду дома, а ти йди по дрова".
Ця скромна книжка дуже скоро стала найпопулярні-шою серед найбідніших прошарків українського населення. Там є справжні моральні перли, на які наш народ не міг не відгукнутися:
По-мо-лю-ся Гос-по-де-ві
Сер-цем о-ди-но-ким
І на злих мо-їх по-гля-ну
Не-злим мо-їм о-ком. Видання "Букваря" для сільських шкіл в кількості 10000 штук коштувало поету в той час 198 рублів 50 копійок і продавав його Шевченко по 3 копійки за книжечку. За зібрані гроші він планував видати в обсягу букваря і арифметику, а потім — географію нашого краю та коротку історію нашого сердешного народу. Якби все задумане виконав, то, як говорив Тарас Григорович, був би майже щасливим.
24 лютого відомий громадський діяч, історик і поет, один з керівників Кирило-Мефодіївського товариства Микола Костомаров відвідав хворого Шевченка і той похвалився йому золотим годинником — єдиною коштовною річчю, яку придбав. Тому годиннику судилося відлічувати лише два дні поетового життя. 26 лютого (10 березня) о 5 год. 30 хв. на сорок сьомому році Шевченко помер в майстерні Академії мистецтв від паралічу серця (тодішня офіційна версія та назва причини смерті — водянка). До передчасної його смерті привели важке десятирічне заслання та хвороба. Крім основних захворювань — ревматизму та цирозу печінки — могли ще негативно вплинути на організм поета шкідливі кислоти, з якими так довго працював він як гравер, а також нікотин та алкоголь, без яких не обійшлося в житті Т.Г.Шевченка.
Перед смертю поета відвідав і найнаціональніший із російських письменників Микола Семенович Лєсков. На столі, перед котрим сидів хворий поет, лежали дві стопки ним створеного букваря. Тарас Григорович, як пізніше згадував Лєсков, мріяв про весну і повернення на Україну. Там, як він надіявся, йому полегшає. "Я став прощатися", — споминав Лєсков. "Спасибі, що не забуваєте", — сказав Шевченко. Встав і подав Лєскову свій буквар. "Прогляньте його та скажіть мені, що ви про нього думаєте", — попросив поет. Після чого вони розлучилися. уже назавжди в цьому житті.
Отже, Тарас Григорович, як бачите, займався своїм букварем для недільних шкіл до останнього дня життя. Нині ця маленька книжечка зберігається тільки в Республіканському педагогічному музеї, і то у єдиному примірнику. А у мене є майже точна копія цієї оригінальної книжечки, вміщеної біля десяти років тому в одній із газет (здається, "Література та життя"), з якої я вирізав сторінки й відповідно склав та зшив їх.
Із здивуванням прочитав якось про випадок, коли хтось із знайомих Шевченка (одні пишуть, що гордовитий видавець, інші — що П.Куліш), дізнавшись про вихід з друку його посібника, сказав про поета "Почав "Кобзарем", а закінчив "Букварем". Спалахнув конфлікт між ним і Шевченком. Тож ці слова завдали Тарасу Григоровичу, важко хворому з осені 1860 року, великого болю.
А тепер хочу зачепити дещо несподівану і делікатну тему "Жінки в житті Тараса Григоровича Шевченка". І тут зненацька мені допомогла вельми цікава публікація С. Брижицької "Анна з Луги — таємна і остання наречена Тараса Шевченка, або Як Тарас Шевченко був заручений за десять днів до своєї смерті" ("Література та життя",
№ 11 —12, 2014). Тож схоплюємо кожне слово авторки про нещасливе особисте і у чомусь скритне життя поета, по вінця наповнене драмами, боячись пропустити хоча б якийсь на перший погляд незначний епізод. Адже на читача тут чекає і те, що півтораста літ назад старанно закривалося від жадібних до знань очей дослідників в Ленінградському архітектурному музеї і тихесенько припадало сірим пилом. Буває ж таке!
Як відомо, дослідження особистого життя видатних людей в радянський час владою не дуже віталося. Стосувалося це і Шевченка. Більшовики його спочатку денаціоналізували, а потім зробили своїм, "пролетарським", "робітничо-селянським", "інтернаціональним". Однак у 1990-ті роки дослідження вчених-шевченкознавців про жіноче оточення видатного поета досягли свого апогею. Тож здавалося, що давно все вивчено і написано, надруковано у статтях і видано книгами. В тому числі і в нашій обласній газеті "Подільські вісті". Про тимчасові захоплення поета розповість вам гід у будь-якому Шевченківському музеї України, а також про його серйозні наміри й гарячі почуття до представниць прекрасної половини людства.
Так, усе своє життя Шевченко з великим трепетом беріг спогади про дитячу дружбу з кирилівською дівчинкою з кріпацької сім'ї Оксаною Коваленко. Потім, будучи вже у Вільно (тепер Вільнюс), 16-літнім юнаком закохався у вільну швачку польського походження Ядвігу Гусиковсь-ку. (До речі, Шевченко, як відомо, володів і польською мовою). З часом у Петербурзі захопився сиротою німочкою Машою (Амалією Клоберг). Теплі стосунки зберігалися на багато років із племінницею чернігівського дідича, а у подальшому "любою кумасею", Надією Тарковською. Надзвичайно сильне почуття пережив Тарас до дружини поміщика Платона Закревського Ганни. Присвятив їй, вже перебуваючи на засланні, вірш "Г.З.", називав її "Ганною вродливою". У свою чергу гаряче і щиро покохала Шевченка дочка князя Миколи Рєпніна — письменниця Варвара. Але Тарас ставився до неї лише по-дружньому і вважав своєю духовною сестрою. Вірогідно, єдина взаємна любов була у поета з Феодосією Кошиць, дочкою священика. Саме батько Феодосії не дозволив їм одружитися. В солдатчині в Казахських степах Шевченко спілкувався з татаркою Забаржадою.
Опоетизував Тарас Григорович дружину коменданта Новопетровського укріплення Агату Ускову. Зрозуміло, що це почуття залишилося нерозділеним. По закінченні заслання, у Нижньому Новгороді Шевченко сватався до юної актриси Каті Піунової і отримав відмову. Коли Тарас Григорович приїхав в Україну і відвідав у с. Прохорівка, що неподалік Канева, свого друга Михайла Максимовича, то його просто зачарувала Марія Василівна, дружина видатного вченого. Потім Шевченку впала в око гувернантка в родині свояка і троюрідного брата Варфоломія Шевченка Наталка Шуляченко, а з часом і кріпачка корсунського князя Лопухіна Харита Довгополенко.
Утім, фатальною для поета стала зустріч і сватання до двадцятилітньої служниці в родині поміщиків Макарових Ликери Полусмак (1840-1917). Ликера — українка, кріпачка, сирота, така ж батрачка, як і Харита, — тільки розумніша в одному — грамотна, уродженка села Липовий Ріг Ніжинського повіту Чернігівської губернії. Тарасу здавалося, що саме її соціальний стан ("із простих"), весела вдача і молодість допоможуть заспокоїти серце і вилікувати душу від нескінченної самотності. Він щиро запропонував їй одружитися. Вона погодилася. Були серйозні й витратні фінансово приготування до весілля. Призначили дату: на Покрову Пресвятої Богородиці 1(14) жовтня 1860 року. Як пише петербурзький дослідник Олег Вареник, "все было готово, Шевченко сшил себе фрак (например, Пушкину пришлось на свою свадьбу брать фрак взаймы), невесте сшито все свадебные наряды, приобретено приданое. Для молодой семьи была снята квартира с дровами на всю зиму". Утім, весілля не відбулося через скандальне розірвання стосунків, в яке було втягнуто багато друзів і знайомих поета. В першу чергу Куліш, Білозерські, Карташевські, які криком кричали: "Не пара і не пара!". "Хай їм здається, що не пара, а я добре знаю, що пара", — міркував Тарас. А дружина Куліша прямо заявляла Ликері про Шевченка: "Ти його не знаєш. Він на каторзі був і п'яниця". "А я його ніколи не бачила п'яним. Брешуть, що він пив багато горілки.", — мовила про себе Ликера. "Коли мене питали: "Чи любите ви Шевченка?" — я відповідала, що не знаю".
І закінчилось воно, оте розірвання, поверненням Лике-рою нареченому усього посагу і нарядів. Через це навіть дехто закидав Тарасові жадібність і скупість.
Поет неодмінно хотів покинути Петербург і повернутися на батьківщину, але не один. "Нет, надобно жениться, хотя б на чертовой сестре!" — написав він 4 листопада 1860 року в одному з листів. Та зимою повернутися в Україну не вдалося: з осені тяжко хворів і потрібно було заробляти гроші. Здавалося, усі зусилля створити сім'ю були марними. Життя закінчувалося.
Після трагедії з Полусмак Шевченко від усіх своїх приятелів душевно затаївся і навіть дозволяв собі, як згадує М.Микешин, негативні висловлювання про жіноцтво. Він вже не посвячував більше нікого у свої сердечні справи і переживання. Зайнявся мистецтвом гравірування на мідній дошці.
Після смерті Тараса Шевченка багато років усі вважали, що саме Ликера Полусмак була його останньою любов'ю й нареченою. Між іншим, про неї, як про останню любов поета, дуже цікаво розповідав на зустрічі з колективом Хмельницького заводу "Катіон" у 70-х роках минулого століття і правнук Катерини, сестри Т.Г.Шевченка, Дмитро Філімонович Красицький — радянський шевченкознавець, письменник, автор трьох книг про Шевченка: "Дитинство Тараса", "Юність Тараса" і "Тарас-художник" (К. , "Веселка", 1973). Похилого віку Красицький приїхав тоді із Старокостянтинова і на "Катіоні" я зустрічався з ним особисто. На жаль, записи, зроблені мною під час того випадкового побачення з далеким родичем Шевченка, загубилися назавжди. А Дмитро Красицький невдовзі, у 1980 році, подався в інші світи. Наскільки пам'ятаю, про свій родовід він говорив мало, лише окремими уривками.
Скажу ще стосовно Ликери Полусмак, що вона своє особисте життя влаштувала доволі благополучно: через два роки після смерті Шевченка вийшла заміж за перукаря Яковлева.
