Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Бригадирові казали?

— Каже, що людей вільних немає.

— Ось я йому дам вільних людей! Сьогодні ж нового водовоза підкинем.— І вже до причіплювачів: — Ну, а ви, хлопці, як? Стараєтесь?

— Стараємось! — ті хором од миски: трактористів свіжиною годують, то і їм перепадає. Хоч комірник і скаржився: їдять, як за себе кидають! Чи не можна, мовляв, їм варити окремо?.. Не можна! Мине осінь, зима — своїх трактористів будемо мати.

— Глядіть мені! — посварився на них жартома Твердохліб.— Як Пилип Іванович поскаржиться — враз у свинопаси переведу!

— Хлопці хороші, справді стараються,— заступився бригадир за причіплювачів.— Так що ви їх не дуже і лайте.

— Нічого, вони в мене не горді. А за одного битого знаєте скільки тепер небитих дають?.. Спитайте в райкомі...

— Пожартувавши отак, Твердохліб прощається і сідає у бричку. Яким, що не злазив із передка, цмока на коней, і вони ідуть далі.

Одразу ж за могилою, що під нею дообідували трактористи, починаються стерні. Полукіпки уже звезені, стерні жовтіють, наче воском налиті. Тут ще просторіше, небо здається ще вищим, аніж над ріллею, а сонце мов аж ясніше. Пригріває по-літньому. Твердохліб скидає картуз, розстібає твердий комір.

— Ану, поворуши батогом!

Булані одразу ж пускаються риссю. Біжать весело, дружно, несуть бричку, наче пір'їнку, і тугий струмінь повітря обвіває обличчя, через розстебнутий комір обдуває розпарені груди, лоскоче аж попід пахвами.

Хороше!

Твердохліб мружить задоволено очі, ледь помітний усміх торкає завжди твердо складені губи. Він ворушить ними, мов пробує на смак м'яке осіннє повітря.

Та ось Твердохліб перестає усміхатись. Застібає комір, надіває картуз. Ліворуч, із степового облудного марева, вигулькнули постаті школярів, і Яким, уже не питаючи, повернув прямо на них.

Ого, скільки їх! Твердохліб навіть не підозрював, що у Тарасівці стільки дітлашні. Директор постарався — вивів усю школу. Учні сунули довжелезною звивистою лінією, видзьобуючи колоски. А поміж ними, кожен на чолі свого класу,— учителі, як лелеки. Теж нахиляються — даром не ходять.

Бричка ще й не підкотила, а від довжелезного цепу одірвалися дві постаті, заспішили назустріч. Твердохліб упізнав директора школи і бригадира рільничої. Того самого, що трактористів підвів з водою. Цибатий директор викидав довгі ноги, як журавель, опецькуватий же бригадир поспішав за ним підтюпцем — вибивав пилюку з стерні. "Біжи, біжи, я тобі чуба нагрію!.."

Підійшли, привіталися. Твердохліб, скочивши з брички, директорову руку потиснув, бригадирової мов і не помітив. Пішов одразу назустріч школярам.

— Ну, як у вас справи? 1

— Краще й не треба — п'яту підводу вантажимо,— похвастався директор.

— А я що казав! — І на бригадира не дивлячись, кудись мимо нього у простір: — Ану, махоніть на ферму! Передайте, що я наказав привезти п'ять бідонів молока школярам... Вистачить? — вже до директора.

— Вистачить, дякуєм!

Бригадир подався майже учвал: до конячини, що паслася ген при дорозі. І не встиг Твердохліб подумати, що разом не завадило б і за воду вибатькувати, як за ним і слід прохолов. Гаразд, потім шию намилю, ніде він не дінеться.

Тим часом підійшли до дітей. Діти всі, як одне, з торбинками: в кого через плече, а в кого на шиї, щоб зручніше набивать колосками. Торби теж різні: менші, більші, а в декого й такі, що об стерню ледь не чіпляються. І не розбереш одразу, що більше: дитина чи торба.

На торби ті дивлячись, одразу можна сказати, чиїх батьків дитина. Бо в кого майже повна, а в кого лише на денці. Твердохліб підізвав того, що з найповнішою торбою, запитав:

— Ти чий?

— Грицаїв.

— А як звати?

— Микитою.

— Молодець, Микито! Виростеш — стахановцем будеш.

— Діти, ви чули, що сказав голова? — підхопив ті слова директор.— Треба всім так старатися, як Микита Грицай.

Діти мовчки дивилися на директора й голову. Твердохліб пройшовсь по стерні, де вже було зібрано, підняв один колосок... другий...

— А збирать треба краще™ Не лишати й колоска на потраву..

— Діти, ви чули, що сказав голова? — вже строго директор. Твердохліб подумав-подумав, що б іще сказати, врешті

спитав:

— Чий клас?

Хоча б міг і не питати: одразу ж помітив у гурті школярів і свого. Ревниво придивився до торби — майже повна — і вже веселіше:

— То хто у вас учителем?

— Відповідайте, діти, коли вас запитує голова! — звернувся до 'учнів директор. І вже тихіше сказав Твердохлібові: — Світлична, он вона і стоїть.

І Світличну помітив одразу Твердохліб, ще тоді, як підходив. Стояла осторонь, не сміючи підійти до начальства — на вчительку мало й схожа. Напнула хустку майже на очі, благенька кофтина на ній, вилиняла спідниця, тільки й того, що не боса. "Світлична! — гмикнув про себе Твердохліб.— А давно була Івасютихою?.." Чомусь пригадав, як стояв колись на порозі багацької хати: холодний, голодний, ще і в постолах, а вона сиділа, багато вбрана, за весільним столом з такими напитками-наїдками, що йому і не снилися. "Отак, значиться: ти тепер он хто, а я ось хто!" І Твердохліб кивнув Світличній, вітаючись, кивнув і до картуза руку підніс, бо все ж таки учителька, та ще і його сина. І потім уже, сідаючи в бричку, самовдоволено думав: "Бач, як воно повернулося: ти он де, а я ось де. А хто все те повернув? Ми, своїми руками!.."

Іще ворухнувся поблажливий жаль до Світличної: жінка ж бо одинока, без чоловіка, та ще й при двох дітях, та ще й менший — байстрюк Воно хоч радянська влада і розкріпостила жінку: роди хоч і од негра, та село є село, в села свої закони, які не так легко зламати. То ж коли помітили, що учителька ходить вагітна, було балачок, а ще більше осуду. Знайшлися навіть такі, що хотіли писати куди слід, щоб прибрали із школи. Бо раніше б отакій — спідницю на голову та з села. А ця учить наших дітей.

Але Твердохліб не став прислухатися до тих балачок. І коли його якось запитав Нешерет: "Так що нам з учительшею робити?" — "З якою?" — "Та з Світличною, бо байстря привела",—відповів: "А нам яке діло до того?.. І зарубайте собі на носі: у радянської влади нема байстрюків! Ви це старорежимне слово з голови викиньте і каблуком розтопчіть!.." І потім, демонструючи свою незалежність од сільської, з дореволюційним душком, моралі, зупинив якось Світличну посеред вулиці, на очах у людей, поцікавився, як вона живе. Може, поміч яка потрібна од колгоспу: соломи на зиму піч топити чи ще що, хай прийде до правління — не соромиться. З чим і бувайте здорові.

Після цього, звісно, ніхто й заїкнуться не смів — Світличну з села щоб спровадити.' Плескати плескали, але всім язики не зав'яжеш, поплещуть та й набридне, учителька ж незабаром подала на розлучення і з Івасютихи знову стала Світличною. Що теж схвалив Твердохліб. Воно хоч і Світличні не з нашого, з попівського роду, та все ж хоч одділилася од гнилого куркульського кореня. Тим більше що за кілька років по тому Твердохлібів синок пішов до і першого класу і якраз до Світличної. Стрічаючись з учителькою, не забував цікавитись:

"Ну, як там мій учиться? — І| додавав неодмінно: — Ви не дуже з ним панькайтесь: як що не так, то моєю рукою".

Збігли й думки про Світличну — за новою оказією. Голові, куди оком не кинь, скрізь морока. Така вже посада. Досить тільки де недоглянути, так шкода і вигулькне.

Ще здалеку помітив Твердохліб худобу під скиртою. Збилася докупи, прямо із скирти хліб травить. А пастуха мов корова язиком злизала. Не інакше, десь на сонці пригрівся. Заснуло, стерво, а' худобу голова хай пасе?

— Ану, завертай!

Так і є: висмикує худоба хліб прямо із скирти, толочить, товче. Твердохліб її батогом, батогом! Обійшов потім скирту довкола — ледь об пастуха не спіткнувся. Лежить, черево вивернув, сон солодкий дожовує — слину ротом пуска. Ледве утримався Твердохліб, щоб не уперіщити батогом. Ткнув пужалном у пузо, гримнув:

— Ану, просніться!

Пастух охнув, схопився за живіт — зі сну нічого не тямить.

— Де ваша худоба?

— Десь тутечки...

— Тутечки! — передражнив його Твердохліб.— Ви нащо до худоби приставлені?.. Боки пролежувати?.. Явитесь у четвер на правління — там поговоримо.

Повернувся — не хотів більш на нього й дивитись. Так його зараз ненавидів — у землю втоптав би! "Витурити к бісовій матері з колгоспу!.. І з села за одним махом!.." І де воно, таке ледащо, і вродиться! Сорок років уже розміняло, пора б уже й розуму хоч крихту мати, а в голові аж гуде. Скільки вб'єш, стільки й уїдеш. "У того Оверка й навильники од вил найкоротші",— казали про нього в селі. Пригледівсь якось Твердохліб — таки найкоротші! Беруть скиртоправи солому із волока — він тут як тут. Метушиться, виделкою своєю розмахує — його тільки й видно. А коли скирту вершити та солому нагору підважувать, то він і в кущі:

— Вершіть, хлопці, без мене, бо мій навильник закороткий. Навильник короткий, зате ложка — найдовша: з-за чужої

спини дістане.

Та зась! Погодували — скільки можна терпіти?..

Десь аж до обіду мотався Твердохліб у степу — наводив порядок. Встиг заскочити ще до орачів. Збились у гурт, забалакались, тютюнцем бавлячись, не встерегли, як і голова підкотив.

— Отак, значить, оремо?.. Ну й ну!

— Та ми тільки од плуга! — виправдовувались орачі.— Ось помацайте, ще й чепіги не охололи.

— І без мацання бачу, що спини давно вже просохли. Чи, може, так і орали: з холодком та з оглядочкою?

Підійшов до коней, провів по шерсті долонею:

— Добре ж орали: хоч пилюгу вибивай!

Дядьки уже мовчки за батоги та до плугів: од гріха подалі. Твердохліб же то за одним, то за другим пройшовся, перевіряючи оранку, аж тоді зібрався на бричку. Від'їжджав, роздратовано думав: "Роблять, мов на дядю чужого!.. Ні, доведеться-таки мінять бригадира: з цим тюхтієм ні вкуєш, а ні вмелеш!.."

— В третю завернемо? — запитав тим часом Яким.— Зупинив коней на роздоріжжі: праворуч — у третю бригаду, прямо — в село.

— Прямо паняй! — Твердохліб невдоволено: бракувало йому ще третьої! Хоч знав напевно, що нічого там не знайде такого, до чого можна придратися, однак при одній думці, що доведеться розмовляти з Миколою Приходьком, виникало глухе роздратування.

Приходько став бригадиром три роки тому, після того, як перебрали усіх придатних до керівництва людей. Кого не поставлять — за місяць, за другий прибігав у контору, кидав на підлогу батіг.

"Знімайте із третьої, бо або я когось порішу, або мене розтерзають на шмаття!"

На нього не дуже й сердились: всі ж бо знали, що то за штучка — третя бригада.