Біль і гнів - Дімаров Анатолій
Чи, мо', несмачне?
— Смачне, чого ж...
А сам ледь щелепами ворушить — і їжа до рота не йде. їв не їв, тільки ложку намочив, та й скоріш у постіль. А дружина вже поруч: горнеться, ласки просить...
Ех, служба собача!..
Твердохліб же тим часом урядує в конторі.
Щовечора, в кінці робочого дня, збирав ланкових, бригадирів,— дати на завтра наряд. Ранок настане, тоді буде ніколи. Зараз же можна й посперечатися, порадитись, як його краще робити: так чи отак Поки Твердохліб до столу долоню притисне, коротко скаже: зробимо так!
Сідав за стіл, на шкірою оббитий стілець. Стілець той був один такий у конторі, з високою різьбленою спинкою, з тонкими фігурними ніжками, з якогось чорного дерева: ножем ріж — не візьме! Дістала його ще давно комсомолія як реквізит для вистав — приволікла аж із Хоролівки, стілець так і стояв би в сільбуді, аби одного разу не наткнувся на нього завгосп. Саме побудували нову контору, в кабінеті голови появився вже й стіл, і мармурова чорнильниця, а стільця підходящого і не було. То ж завгосп, не довго думаючи, стілець той на плечі та й у контору.
З того часу Твердохліб на ньому й сидить. Та інколи ще заступник, коли голова у районі, до стільця того приміряється. Сяде на краєчок, щоб швиденько і зіскочити, як голова раптом появиться. Ось він і зараз сидить за столом, праворуч од Твердохліба,— не так за столом, як при столі. Решта ж розсілася навпроти, на внесених лавках.
Перш ніж приступити до нарядів, Твердохліб кожного вислухав, вияснив, що зроблено за день. Як завжди почав бухгалтер. Розкрив папку, дістав накладні, став доповідати. По зернових з державою розрахувалися повністю, ще й перевиконали...
— На скільки? — поцікавився Твердохліб.
— На шістнадцять ^відсотків супроти контрольної цифри. Твердохліб задоволений. Ревниво стежив за тим, щоб його
колгосп першим у районі виконував план хлібоздачі.
Виручало завжди Івасютине поле. Чи тому, що лежало найвище, чи куркульня вже до того землю привчила, тільки довкола... та що там довкола: по всьому району лише половіє, а тут уже воском береться. І пускає Твердохліб жатку та косарів, і гуде зголодніло молотарка,— і засипається в мішки перше зерно. А Твердохліб уже накручує ручку "віялки", додзвонюється до директора заготпункту: приймай першу валку нового врожаю!
Споряджав не валку — весільну перезву. В гриви коням вплітали червоні стрічки, їздових наряджали у святковий одяг, на передньому возі — прапор, а попереду всіх — Твердохліб на своїй мальованій бричці. І по Хоролівці їдуть — не одразу до заготпункту, а через усе місто — мимо райради, райкому партії та інших керівних установ. Хай дивляться, хай бачать, хто такі тарасівці і хто такий Твердохліб.
Дивилися. Бачили. Хвалили на всіх нарадах, ставили в приклад, затикали роти:
— Хліба ще не дозріли? А в Твердохліба що — інше сонце світить?..
Обирали завжди до президії: сидів Твердохліб коло секретаря, на виду, і вже дехто про себе подумував: а чи не планують оцього раннього, та вже битого у якесь районне начальство?
І в газетах не жаліли місця для першої валки: од районної аж до обласної Раз навіть у республіканській було надруковано. Иутько спеціально заїхав:
— Читав?
Твердохліб, який встиг уже вивчити оту інформашку напам'ять, прикинувся, що нічого не знає.
— Що ж ти так?.. Про нього на всю республіку дзвонять, а він нічого не чує!.. На ось, читай!
Секретар навіть дзвонив:
— Твердохліб?.. Молодець!.. Правильним курсом ідеш! Сам знав, що правильним. Твердо тримався цього курсу
з року в рік, знав: багато що можуть простити — не простять одного. Не виконаєш першої заповіді перед державою — тоді начувайся! То ж коли б уродила єдина зернина, він і ту поспішив би одвезти. Та не в кипені, в хустині загорнену,— ні! — на парокінній підводі одвіз би, ще й сам їхав би попереду, у своїй мальованій бричці. То вже потім, як не вистачить зерна на посів, можна податися в район, поплакать, де треба, та позичити тихенько до нового врожаю,— із тієї'ж комори державної, до якої недавно й одвозив.
Після бухгалтера мали доповідати бригадири рільничних. Але Твердохліб цього разу порушив порядок:
— Комірник тут?
Комірник, який сидів на ослоні попереду, в Твердохліба під самісіньким носом, притьмом схопився на ноги:
— Осьдечки я!
Твердохліб очима недобрими комірника з ніг до голови зміряв — зім'яв.
— Ану розказуйте,— почав грізно він, і всі враз відчули, яка хмара нависла над комірником,— розказуйте при всьому народі, для чого мишву взялися розводити!.. Шкідництвом займаєтесь?
Всі так і обмерли, як про шкідництво почули: вимовить Твердохліб іще два слова — "ворог народу" — чи не вимовить? Скаже — каюк комірникові! Не врятує його вже ніщо, навіть сам Твердохліб, хоч би й захотів. І вже ті, що сиділи поруч з комірником, вгощалися щойно його ж тютюнцем,— совком, совком — та подалі од нього.
Не сказав. Аж зітхнули полегшено, аж світліше мов стало. Комірник, ледь на ногах уже тримаючись, щось белькотів, але Твердохліб його вже не слухав:
— Обмежимось цього разу попередженням... Глядіть же мені: ще раз про миші почую — сушіть сухарі!
Сів комірник. Втира рукавом мокрого лоба, .а ті, що одсувалися, знову поближче присунулись. І вже потім, розходячись, гомонітимуть поміж собою:
— Ну, начувайтеся, миші! Комірник у кожну нірку полізе, за хвоста кожну мишу цупити буде. І кота не треба заводити!
— Поліз би на його місці і ти!
Після комірника пішло веселіше. Твердохліб чи то весь свій заряд на нього витратив, чи не було уже сил лаятись, тільки бригадира першої рільничої майже й не пуштрив. Наказав:
— Щоб я більше од трактористів жодної скарги не чув! Поскаржаться ще раз — перекину в другу бригаду, а ви тоді хоч пальцями оріть.— Та ще пастуха пригадав: — Гасюка — на правління. Виганятимем к бісовій матері!
— Давно б пора,— притакнув бригадир, радий, що так обійшлося.— Я, Володимире Васильовичу, з ним уже замучився: не знаю вже, куди його і приткнути...
— Ладно, з цим вирішено,— припечатав долонею Твердохліб.— Тепер давайте про буряки...
Поговорили й про буряки: копати чи ще хай трохи постоять. Буряки ж цього року — ще таких мов і не було. Та й не диво: стільки гною убухали, що й камінь коріння пустив би! Та ще й од довгоносика вдалося врятувати. У сусідів всі плантації переполовинив, Твердохліб же кинув на довгоносика мало не всю Тарасівку. Обмережили поле канавами, заливали їх гасом, а учні збирали жучків у пляшки, в баночки. А тоді ще й курей пустили: колгоспних і людських. В якої баби одна несушка була — мобілізували і ту. Як рушило куряче військо поміж буряками — держись, довгоносику!
Зате ж і буряки! Твердохліб щодня навідується, милується.
— То як, Наталко?
Голос у Твердохліба аж потеплішав, коли до Наталки звернувся. Ланкової комсомольсько-молодіжної. І очі приязним поблиском узялися. Всім добре відомо, чому голова так злагіднів. Плекав Твердохліб надію виростити у своєму колгоспі ланкову-орденоноску. Першу в районі. Вже і в райцентрі кому треба про це натякнув. Не з трибуни, звичайно, а так, у приватній розмові. Порадився: як ви на це дивитесь? Там дивилися прихильно: вирощуй давай! Тільки ж гляди: якщо вже на таке замахнешся, то рачкувати буде пізно!.. Твердохліб і сам це добре розумів. Не відмовляв тому ланковій ні в чому. Так їй з самого початку і сказав:
— Не пожалієм нічого. І якщо з чим непереливки — звертайся особисто до мене.
Наталку теж вибрав не випадково: роботяща, здорова, красива. А що вже весела, що співає: як заллється, то її тільки й чутно. Орден на груди повісить — на неї тільки й дивитимуться. Вже й кореспондент один приїжджав, то мало всього заряду фотоапарата об неї не змилив. Наставляв і так, і сяк, все допитувався, де вона, така красуня, і вродилась.
— Вам артисткою треба бути... На сцені... У мене є друг, режисер,— хочете, познайомлю?
Твердохліб про те як почув, кореспондента миттю спровадив з Тарасівки. Клацати — клацай, а до іншого — зась! Дівчина самим нам потрібна. А. настане пора, ми їй такого режисера підшукаємо, що й про,сцену забуде. Он хлопці які, як орли. Наталці тільки моргнути — будь-кого рушниками пов'яжемо!..
— То будемо копати, Наталко, чи почекаємо трохи? Наталка звелася недбало: знала, бісова дівка, що Твердохліба
боятись їй нічого! Відповіла, що можна й копати, а можна кілька днів і переждати. Буряк ще росте, як день — так і прибавка. І хоч Твердохлібові дуже кортіло першому в районі почать копати буряки, однак орден переважив.
— Вирішили: почекаємо до наступного тижня... Здається, все... Чи ще хто що має?
Ніхто нічого не мав. І тільки Твердохліб сказав:
— Тоді все, можна й розходитись,— лампочка блим-блим — і погасла. Локомобіль зіпсувався, напевно. Старенький уже, чахкав, гляди, літ з півсотні, не менше. Ще пан як привіз, як пустив у економії, то трудиться й досі. Од молотарки його одлучили,— трактором веселіше, тоді Матвій Переярок придумав йому службу нову: змотався до району, дістав генератор, приладнав — і зачахкотів знову локомобіль на всю Тарасівку.
Електрики, щоправда, на все село не вистачало: повісили лампочки лише в корівнику, та в стайнях, та посеред колгоспного двору, та в конторі, та в школі, та в клубові, та ще у сільраді — оце, здається, і все. Завгосп ще хотів підкинути дві лампочки й голові, тим більше що й/Дроти тягнули мимо його хати, але Твердохліб не дозволйвг^Краще зайву лампочку у свинарник, а він почекає разом з І усіма, поки прилаштують динамомашину до греблі — вода вже хай крутить.
— Дайте час — заллємо світлом всю Тарасівку. А поки що потерпимо.
Тарасівці, правду казати, не дуже за тим світлом і побивалися: локомобіль старенький, спрацьований, коли розкрутиться, як молодий, а коли і задихатися починає. То й світло таке: лампочки або розгораються, або ледь жевріють, і школярі тоді, які в другу зміну навчаються, носами в книжки:
"Тетяно Олексіївно, нічого не видно!.."
Ось і зараз — погасло зовсім. Ну, це вже надовго. Щось зламалося або десь обірвалось. Добре, що хоч місяць присвічує: повис угорі повний та круглий — ну видно, як удень! Ніч іще тепла, тиха — ніде й не шелесне. І стоять садки та хати, мов зачаровані. А там, де густіші тіні, то цигарка жариною зблимне, то долине приглушений сміх: молодь тирлуеться.