Біль і гнів - Дімаров Анатолій
До неї входив весь Марфин кут, де жили переважно багатодітні жінки. Чи то земля така там була, чи ще щось, тільки яка туди заміж не піде, так і починає сипати дітьми. Не зупиниться, поки з десяток не наплодить. І не боялися вже після того ні Бога, ні чорта. Стукає, було, бригадир у ворота, кличе на роботу Одарку, а та наче оглухла: возиться біля печі, у вікно і не гляне. І не витрима врешті бригадир зіскоче з коня, та й, кленучи весь білий світ, заскочить до хати:
— Чи тобі позакладало, що й не догавкаєшся? Кидай свої горшки та гайда на роботу!
— Аякже, так я тобі й кинула! — од печі Одарка. І посічене лихим довголіттям обличчя її враз наливається злістю.—
А дітей хто годуватиме? Мо', ти за мене довариш?.. Так ставай до печі, а я сяду на твого коня та й буду кататись селом!
І вже підступа з рогачем — от-от штрикне межи очі. Бригадир задком-задком та в сіни: "Одчепись, сатано!"
— Ось визвемо на правління та всипемо як слід! — гукне уже з двору.
Отоді й вискочить Одарка слідом. Розпалена, роз'юшена — так пеклом і дише:
— Я вашому правлінню і голови порозвалюю! Забирайся із двору, поки рогачем не охрестила!
Бригадира не треба й припрошувати: зв'язався із сатаною — сам уже не радий. Скочить на вороного та вже й не знає: їхати далі чи завертати назад В наступній-бо хаті теж чорт у спідниці: тільки й чекає, щоб хтось підвернувся під руку...
Твердохлібові теж колись дісталося. Молодий іще був та гарячий. А тут жнива: день проґавиш — рік чухмаритись будеш. А з третьої бригади дві з половиною жінки у полі.
— Де ваші люди? — до бригадира.
— Та не йдуть, хоч убийся! Од печей не одірвеш...
Од печей?.. Твердохліба аж затіпало: тут хліб осипається, а вони біля печей?..
— Поїхали!
Скочив на жеребця, погнав так, що бригадир одразу ж одстав. Влетів у двір крайній: так і є — топиться! Дим із бовдура мало не до самого неба.
— Чому не в полі?
— А їсти ви, може, наварите?
— Я питаю, чого на роботу не вийшли?!
Слово по слову — до крику дійшло. До ОТОГО: "Ідіть к лихій матері, чого ви присікались?!" Як почув оте Твердохліб, ухопив відро та плюх із нього у піч: на чавунки та горшки. Так парою й бухнуло!
— Щоб зараз же мені у полі були!
Два тижні по тому слід од нігтів носив. Як загородила, вража жінка, та й проорала од лоба аж до підборіддя. Твердохліб хотів був спершу до суду подати, та, схолонувши, передумав: дізнаються у районі — засміють.
То ж він не дуже і сердився, коли черговий бригадир третьої жбурляв • на землю батіг та кричав, що краще під шибеницю, ніж з отими чортяками справу мати...
Ламали-ламали голови, кого ще поставити, як бухгалтер візьми й підкажи:
— Давайте спробуємо Приходька.
— Якого? Івана?
— Та не Йвана — Миколу.
Члени правління одразу ж замовкли. То сміялися, почувши про Йвана, а це враз притихли. І всі подивились на голову: що він на те скаже? Знали ж бо, що Твердохліб Микслу І Іриходька тер>піти не міг. Після розкуркулення отого невдалого. Коли йому, Твердохлібові, на горіхи в районі дісталося.
Твердохліб і справді одразу насупився, на бухгалтера зиркнув сердито. Той, бідолаха, вже раком назад:
— Та воно можна й іншого...
Твердохліб же пригадав, як І Іриходько виступав на останніх зборах,— кивав на правління і голову. Мовби й не критикував — підказував, і виходило так, що й підказував правильно, та Твердохлібові було од того не легше. Тим більше що й представник із району поруч сидів, усе до блокнота записував. Поцікавився навіть, що то за один.
— Так, із рільничої,— неохоче відповів Твердохліб. Ледь не додав, що із колишніх куркуликів, але вчасно стримався. Слухав Приходька, роздратовано думав: "Всі ви розумні — пальцями тикати! Спробували б самі потягти!.."
"А що, як і справді впрягти його в третю? Хай обпечеться — може, хоч трохи заціпить..." І для членів правління несподівано:
— Чого ж, можна й Приходька... Повчати уміє, подивимось, як цей розумник на ділі себе покаже...
Після того спершу чекав: от-от прибіжить Приходько та й кине традиційно батогом об землю. Отоді він йому й пригадає отой виступ на зборах.
Та Приходько до контори не прибігав. Схуд, почорнів, із жінотою воюючи, а не просився з бригади. Одну лиш умову висунув: щоб йому не заважали. Довірили бригаду, так до кінця, і під руку не лізьте. Прийде осінь — отоді за все і спитаєте.
Це коли Твердохліб поцікавився, хто йому дав.право орати колгоспними кіньми городи багатодітним жінкам. Та ще й орачів виділяти. Що, може, в бригаді вже й роботи немає?.. І зовсім уже чудернацькі історії переповідали про Приходька Твердохлібові. Буцім із першого ж разу став до печі їжу варити. Як зайшов до Одарки, як почув: "А хто за мене дітям їсти наварить? Може, ви?" —г— "А чого ж, можу і я". Картуз на лавку, піджак із плечей, щоб не так жарко було, та й до печі: "Поки я тобі їсти варитиму, ти на моєму коні покатайся — жінок на роботу поклич". Одарка, кажуть, з того дива ледь язика не ковтнула...
Далі — більше: організував Приходько чергування щоденне. Сьогодні Одарка, завтра Василина, післязавтра Ольга. "Зносьте до гурту усіх сопляків, і нехай; у вас голови не болять аж до вечора". А Одарці — Василині| — Ользі — по півтора за те трудодня. Бухгалтер був став цапа: незаконно! Але Твердохліб несподівано на нього визвірився:
— Самому закортіло на третю?!
Лаяв бухгалтера, аж той вкінець розгубився. Не знав, що Приходько голові — шпичкою в боці. Що йому легше було б бачити, як Приходько жбурляє додолу батіг, аніж переконуватись, що третя бригада поволі на ноги спинається...
Та годі про це!.. Тим більше що он уже й село показалось.
В'їхали з протилежного боку: од ставу.
Ставок зовсім іще молоденький: другий рік, як загатили, а вже де-не-де поріс осокою, взявся першим рястом. Для дітлашні — рай, цілісіньке літо бовтаються, стрибають із греблі вниз головою — чия скоріше знайде пеньок. Твердохлібові ж — докір німий. Планували рибу розводити, обіцяли виділити мальків, навіть у районній газеті про це написали, а поки що плодяться пуголовки. "Треба буде змотатися в район, хай дістають де хочуть... А ні, то аж у область..." 1 качву треба розвести, качка ряст любить, качку випустиш весною на воду, а восени — готовий прибуток.
Далі, за ставом, потяглися садиби. І то з одного двору, то з іншого — чорти з рогами. Кози, бодай вони повиздихали! Розплодилося їх в останній час до стобіса,— і в дворах, і на вулицях, і на хлівах — усюди побачиш. Общипують все, об'їдають — деревця не полишать.
Колись у Тарасівці про козу і чуть не чували. Як завів іще до революції корчмар із сусіднього села — майже все село бігало дивитись. Жінки, які постарші, тиждень по тому одхрещувались: нечиста сила!
Минули роки — прийшли кози і в Тарасівку. Козі ж ні сіна багато на зиму не треба, не те що корові, ні ганяти щоденно на пашу: сама собі їжу находить, та ще ж до того й не підлягає податкові.
Перший завів дві кози Іван Приходько. Вирихтувався на ярмарок по телицю, а привіз ротатих прояв.
Поплакала, покричала бідолашна Федора, та куди було діватись? А згодом і сама переконалася, що можна жити і : козами. Молоко густе та солодке, аж канудить од незвички, та малі Приходьченки й смолу будуть пити, аби лише ішолю| Як висушать вранці по чашці — до обіду їсти не просять.
З легкої Іванової руки кози потроху-потроху та й розбрелися селом. Заводили їх здебільшого вдови та одинокі, старі вже жінки. Що з коровою вже й не справляться, та й нащо вона, корова, одинокій людині, а коза в самісінький раз.
Твердохліб їх терпіти не міг. Докоряв не раз Нешеретові:
— Ви хоча б хазяїнів приструнили! Розпустили нечисть по всьому селу, скоро вже й вуха нам пооб'їдають!
Нешерет завжди виправдовувався тим, що він, натурально, воює із козами, тільки од тої війни толку.мало. Самі ж бо знаєте, який тепер народ: ти йому слово, він тобі десять...
— Мо', пообідаєте?
Яким уперше за всю дорогу озвавсь — пересердився. Притишив коней якраз перед завулком, що вів до хати голови.
Твердохліб уже хотів був погодитись, та враз згадав, що не дав розпорядження лаштувати підводи в район, і наказав їхати прямо до контори.
— Будем уже обідати, як із голови знімуть.
— Хто вас зніматиме! — Входжені коні легко перейшли на рись, і за кілька хвилин розмальована бричка підкотила під саму контору.
— То мені розпрягати? — Яким усе ще надіявся, що голова передумає — накаже завертати обідать. Вечір же скоро, он і сонце на прузі, а вони з самісінького ранку зернини макової в роті не мали. Про те ж, щоб самому підскочити додому, Яким і думать не смів. Поки голова в конторі, доти й він має бути при конях. Щоб як команда — одразу ж і їхати. Хоч і до світанку. *
Бувало частенько й таке. Особливо влітку. Вивалиться опівночі з контори голова, скаже запрягати. Та й покотить полохати сторожів і об'їзників: чи не дрімають? Так привчив, що тільки шелесне, а сторож уже в крик, як гусак
"Служба собача!" — зітхає Яким. Ішов — радів: робота чиста, при бричці та конях, запріг — та й катайся паном. Добрий пан: і поїсти як слід не дадуть!
От і сьогодні: стирчав у конюшні голодний, до пізнього вечора. Уже й зорі загорілися в небі, коли врешті стали розходитись. А завтра ж, ще й день не проклюнеться, знову біжи на роботу. Зривайся з постелі гарячої, од молоденької жіночки, та, похапцем щось до рота укинувши,— із темної хати в ніч ще темнішу. В оту передсвітанкову пору, коли все довкола мов дьогтем залите: по звуку тільки й здогадаєшся, що хтось суне назустріч. То це така робота легка? Та не потрібні йому й оті півтора трудодня, що кожного дня набігають,— дайте у волю хоч виспатись! Та' пообідати по-людському.
— Взимку будемо одсипатиф,— каже Твердохліб.— Як ведмеді. Ти бачив, Якиме, як ведмідь взимку спить?
— Де б я їх бачив!
— Заб'ється до ями та й сосе лапу. Цілісіньку зиму...
— Дак то ж ведмідь...— бере сумнів Якима.— А тут поки тої зими діждешся, то й спати розучишся.
Розпрягає коней Яким, пригадує всі ті розмови. І дружину свою молоденьку, яка жде Якима — не* діждеться. Не спатиме, коли б не вернувся. Яким тільки рипне, а вона вже й з постелі. Хуткіше до печі: щось розігріть поїсти чоловікові.
Сяде потім навпроти, кулачком підборіддя підіпре — очей із нього не зводить.
— Ти чого? — запитає Яким.
— Так...— усміхнеться зніяковіло.— А ти їж...
