Біль і гнів - Дімаров Анатолій
Вимахав — вищий од тата. Минулої неділі збирався на ярмарок — купувати кабанчика, а Іван його й не пустив: ану ж, привезе не такого як слід. Загодованого або, не доведи Господи, кишкунця. Вирішив їхати сам...
Краще й не їздив би!
— Мамо, а чого тато не обідають?
Це найменший. Не розуміє нічого чи теж із батька кепкує?. В людей діти як діти, а ці так і зирять, як би рідного тата на кпити узяти..
— їжте, не зважайте на тата! — сердито Федора.— Тато за кишкунцем душу сушить.
Іван за картуз та із хати. І вже, вибігаючи в сіни, почув, як, найменший спитав:
— Тато до кишкунця побігли?
А горіли б ви із своїм кишкунцем!
І то ж кажіть після цього, що немає нечистої сили на світі! Він же, Іван, можна сказати, на свинях зуби проїв, вік звікував поміж ними. То щоб йому не розібратися, що і до чого. А от же підлізла нечиста сила під руку, ввела в оману! Вибирав кабанчика, з усіх боків обмацував, до реберця добирався до кожного, Христом-Богом міг би заприсягтися: обійдіть увесь ярмарок — не знайдете кращого, а приніс на підводу — сусід і очі витріщив:
— Здоров був, Іване; а нащо тобі кишкунець?
І тут наче полуда спала з Іванових очей: кишкунець! Та такий, що й додивлятись не треба!
Кинувся нещасний Іван шукати дядька, що йому нечисту силу підсунув, а того й слід прохолов. Так і поїхав додому з підкидьком. Вже перед Тарасівкою сусід, який всю дорогу мовчав, повернув до зажуреного Івана вусате обличчя:
— Ото, Іване, як зайдете у двір, то гукніть одразу Миколу: "Оце бачиш, сину, який кишкунець. Півярмарку оббігав, поки дістав..."
Іван мов води у рота набрав. Знав: сміятиметься із нього тепер уся Тарасівка. Помре, забудуть, де він і лежатиме, а кишкунця пам'ятатимуть.
І не витримав Іван: добравшись додому, пожбурив анахтемську тварюку в с аж, а сам зашився на город, поміж огудиння. Дістав пляшку "Московської", що віз обмити покупку, та й став запечалену душу кропити. Хилив із пляінки. заїдав огірками, слухав, як його на всі боки батькує Федора. Встигла, видать, заглянути до сажу, роздивитись, який подарунок привіз їй Іван. Слухав і скрушно хитав головою: "Ти, Федоро, хоч кричиш... тобі легше, Федоро... А я мовчу... Мовчу, Федоро, мовчу.."
— Тату, йдіть дообідувати!
Микола. Двоє найстарших уже в армії, тепер цього черга підходить: на весну лоба забриють. Стоїть, світить очима: ясними, веселими — вилитий тато. Ще й татів язик: ти йому слово, він тобі — десять.
— Кишкунця вже провідали?;
Е, ні, не діждешся, сину, осідлать татуся! Покаталися —
годі! ■
— Провідував, чом не провідати.
— То й що ви з ним робити збираєтесь?
— Як що? — вдає із себе здивованого Йван.— Ти ж у армію йдеш?
— Ну, йду,— не розумів, куди гне тато, син.
— У кавалерію?
— А куди ж!..
— От і вигодуєм тобі жеребця. Осідлаємо, загнуздаємо — прямо в армію на ньому й поскачеш!
— А як не приймуть? — сміється вже й син.
— Приймуть. Отакого рисака та не прийняти! А як ще розкажеш, як на бахчі воював, то й тобі одразу командирські лички нашиють.
Отут синкові й заціпило: одразу перестав скалити зуби. Скривився, мов кислицю розгриз. "Ото так, синку: знатимеш, як з рідного тата кепкувати!" І, зовсім уже розвеселившись, Іван йде дообідувати, а Микола все ще супиться: батькова ущиплива репліка таки допекла його до живого.
А все почалося із того, що якось у село прикотив представник тсоавіахіму. Хоч був іще молодий, та, видать, битий: не став тертись-м'ятись, а рішуче зайшов до сільради:
— Ви — голова?
Петро Нешерет за час свого головування надивився усяких: і привітних, і строгих. Більше строгих, бо на те воно і начальство, щоб страху наганять на підлеглих, і на першій порі одразу ж впадав у тихий мандраж. Хтось навіть чутку пустив: новий голова не встигає сушити підштаники. Та чутка — не правда, не кожній чутці можна і вірити, тим більше що й сам Нешерет, коли його якось за чаркою обережно запитали про це, образився і поліз із-за столу:
— Я, натурально, мокрим і в колисці не був! 1 хто такс вигадує, той підрива мій овторитет і супроти радянської влади!
І Твердохліб тоді Нешерета авторитетно підтримав:
— От розшукаємо, хто це воня, подивимось, у кого будуть мокрі підштаники!
Так що, мабуть, те все і неправда. Тільки факт лишається фактом: Нешерет спершу таки лякався, та згодом, охмо-лоставшись, розсудив, що не кожного начальства треба боятись. Бо од іншого тільки й страху, що крику. То ж стрічав тепер начальство залежно од того, на чому воно приїжджало.
Якщо райвиконкомівською бричкою чи, не доведи Господи, машиною, тоді не роздумуй: вилітай щодуху назустріч. Коли ж припиля пішака, то не треба і квапитись. Можна й взагалі не вийти з-за столу: показати, що й ми якась шишка на рівному МІСЦІ...
Цей же хоч і не прикотив на бричці, але й не прийшов пішака: Нешерет у вікно ще роздивився, як він педалі велосипеда накручував. Тому й звівся назустріч і, подавши долоню дощечкою, відповів, що голова — оце він і що товаришеві треба до нього.
Товариш дістав із нагрудної кишені книжечку в червоній оправі, помахав нею в повітрі:
— Я — представник теоавіахіму.
Що таке теоавіахім, Нешерет — убийте! — не знав. Слово це означало, певно, якусь із отих установ, які наче навмисне називалися так, що кат їх і вимовить. Виду, однак, не подав — дипломатично мовив:
— Так ви, натурально, звідти... То я вас, товаришу, слухаю.
— Як ви готуєтесь на випадок війни?
Питання застукало Нешерета зненацька. Доки він розгублено кліпав очима, молодик продовжував сипати запитаннями:
— Що ви робитимете в разі нальоту ворожої авіації?.. А хімічної атаки?..
Нешерет навіть гадки не мав, що його село може становити якийсь інтерес для ворожої авіації. Та молоденькому представникові з районної гірки видніше, і Нешерет, так і не знайшовшись, що відповісти, поліз п'ятірнею до потилиці.
Уповноважений теоавіахіму одразу ж помітив красномовний той жест:
— Отже, до майбутньої війни ваше село не готове?.. Так і запишемо...
Довелося спішно споряджати обід і вже .за обідом продовжувати розмову.
— Виправимо!.. Натурально!..
Отак у Тарасівці з'явилася первинна організація теоавіахіму. Записалася до неї майже вся парубота села, не лише допризовники: пообіцяв-бо той меткий представник і гранати, і гвинтівки, і навіть ручний кулемет з повним комплектом набоїв. Обіцянка, звісно, цяцянка, обіцяного три роки ждуть, то ж не дивно, що й тарасівські теоавіахімівці довгий час ходили з порожніми руками та вивчали з нудьги єдиний плакат, на якому була зображена трьохлінійка зразка 1898 року. Справа, може, так і захрясла б, але представник врешті згадав про обіцяне і прислав на випадок хімічної атаки два протигази.
Протигази одразу ж вдихнули життя в діяльність гуртка: тарасівська парубота дістала дві білі ряднини та й заходилася полохати по темному дівчат. Як виросте з-за тину біла мана, як наставить гумову личину з довгим хоботом, як завиє моторошно — то й душа геть із тіла. І верескне якась Валя чи Галя, так верескне, що й куток весь розбудить, та й дремене світ за очі. А потім її й калачем не заманиш на вулицю.
Однак дівочий той вереск до уваги не брали: дівчат з роду-віку годилося лякати,— підвело тсоавіахімівців інше. Якось підкралися до комірникової хати, прилипли гумовими мордяками до вікна та й постукали в шибку. Комірник, який саме вечеряв, як глянув, так одразу й посинів: удавивсь картоплиною. І його щастя, що вечеряв не сам, а з крамарем: крамар спершу вгатив кулаком по комірниковій дугою випнутій спині, а тоді вже закричав: "Каравул!"
Після цього випадку Нешерет покликав тсоавіахімівців до сільради, добре їх випуштрив, ще й одібрав протигази.
І знову стала дихати на ладан первинна організація. Але цього разу врятував її уже Микола Приходьченко, якому й було доручено очолювати гурток: з'їздив у район і виплакав "тозівку", ще й десять пачок набоїв до неї. І наступного дня, якраз у неділю, здивовані тарасівці проводжали поглядами парубків, які йшли не абияк, а в строю і співали нову, нечувану досі пісню:
Возьмем винтовки новые, На них — флажки, И с песнею в стрелковые Пойдем кружки.
І хоч Микола запам'ятав лишень перший куплет, а решту забув по дорозі з району, тарасівська парубота не дуже тим журилася. Вдаривши раз-два ногою, починала спочатку:
Возьмем винтовки новые, На них — флажки, И с песнею в стрелковые Пойдем кружки.
Стріляли за селом, у байраці, щоб часом когось не підранити. Коли ж пристрілялись як слід, рушили до могили, що недалеко й була,— палицею докинути. Могила висока, розложиста, зверху до низу поросла шовковистою тирсою, в яку як ляжеш — що у воду пірнеш. Парубки й залягли, як годилось військовому людові, та й давай розстрілювати кавуни на колгоспному баштані. Вибирали, який побільший та доспіліший. Як ужарять, то він вибуха, наче бомба: так шмаття червоне й летить! Сторож як вискочив із куреня, то й очі на лоба полізли: лежав же щойно перед очима кавун, цілий-цілісінький, і раптом — гах! — на всі боки...
Довелося Нешеретові одбирати й гвинтівку. Ще й за хуліганство, за попсовані кавуни, за те, що ледь не підстрелили сторожа, налигати тсоавіахімівців до примусових робіт: одним городити паркан довкола сільради, іншим — лагодити місток за селом, що геть прогнив, от-от провалиться.
Попогрівши чуби, тсоавіахімівці вже про дрібнокаліберку й не заїкалися. І згодом Нешерет озброїв нею сторожа біля крамниці, а на поодинокі нагадування з району,— як там у вас оборонна робота? — справно відповідав, що робота "йде натурально" і Тарасівка до бомб та газів готова.
Та незабаром майбутня війна ще раз постукала у вікна Тарасівки.
Цього разу приїхав міліціонер та й вручив Нешеретові пакет із п'ятьма сургучевими печатками. Дістав при цьому прошнурованого зошита, розгорнув, де положено, ткнув залізним нігтем: розпишіться!
Нешерет як розписувався, то й пальці тремтіли. Бо міліціонерові що: міліціонер сів та й поїхав, а Нешеретові лишатися при пакеті. Носити його при собі, як болячку, мацати повсякчасно,— не витрусив? не загубив? — бо, не доведи Господи, посієш — суши тоді сухарі та збирайся до "казьонного дому"!
Обережно зламав сургучеві печатки, дістав цупкий білий папір. Вгорі було надруковано: "Цілком таємно!" — то ж Нешерет спершу замкнув ключем двері, а тоді вже взявся читати.
Вимагалося негайно, під особисту відповідальність голови сільради, забезпечити п'ять парокінних підвід.
