Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Ось одберуть городи — будете городину восени тіки й нюхати. На трудодень по цибулині!

— Та хто у вас одрізатиме! Хтось ляпнув, а ви уже в крик. 1 ця розмова пригасла. Той, хто питав про солому, не

хотів далі й заводитись. Сидів насуплений, смалив люто циі*арку Накуриться, аж очі пожовкнуть. Прийде потім додому — хоч святих із хати винось.

— Та чи тебе, чоловіче, у пеклі смалили?.. Просмердівсь тютюнищем, що й дихати нічим!

Не скаже нічого. Мовчки посуне за стіл і вже звідти охриплим од курива голосом:

— Сип, що є їсти.

Возитиме ложкою, не помічаючи, що він і їсть. Бо думками — все довкола соломи. І корівчини, якій підстилку хоч із чуприни наскубуй. Й того он городу, що поза хатою, до левади спускається. Що його за останні роки навчився крізь пальці просіювати. Жодна бур'янина щоб не проклюнулась. Що його і гнійком, і збереженим попелом. Навіть курячим послідом, про який колись порядний хазяїн і слухати не став би. А воно виходить, що й надаремно. Бо там, де отим чортовинням посиплеш, пре, як із води. Гарбузи отакенні, хоч бери та коти!

А теперечки що воно буде? Якщо отой правду сказав та городи одріжуть?

Прикидатиме і так і сяк. Бо якщо колись до городу не навертався з весни аж до осені (весною зорав — та й сади собі, жінко, що тобі в голову збреде,— не город нас годує, а поле); якщо раніше хазяїна і навернути за хату протягом літа не можна було; якщо колись вважалося, що городина — справа суто жіноча,— то зараз дядько "повернувся лицем до городу", як написала одного разу районна газета. Маючи, ; звісно, на увазі не передового колгоспника, а відсталого, несвідомого, який не встиг позбутися дрібновласницьких нахилів. І як його, того несвідомого, як його не турили від отієї індивідуальної власності, як не обрізали її та не обкладали податками, він чіплявся за останній клаптик власної земельки з такою затятістю, що і в гонителів його часом опускалися руки. Вони просто іііе могли зрозуміти, що якомусь Петрові чи Свиридові важить (не тільки те, що він збере з городу, а насамперед те, що він хоч тут може відвести знудьговану за непідкомандним господарюванням душу: садити що хочеш, сіяти де хочеш, де тобі самому здається найкраще. І доки там десь кричали про остаточне відмирання дрібновласницьких нахилів, доки писали, що треба зовсім передати присадибні ділянки колгоспам, бо люди, мовляв, самі од них відмовляються, дядько недосипав, недоїдав, а, повернувшись із колгоспного поля, товкся та й товкся на своєму городі...

Докуривши цигарку, Іван брався нарешті за газети. Починав з міжнародних подій. Про те, що діялося під боком, і без газет можна довідатись. Л закордон є закордон, то тільки на карті поряд.

То ж читав спершу повідомлення з Берліна, із ставки фюрера. Потім, що пише про те ж саме Париж, а за Парижем і Лондон. Після кожного повідомлення дядьки обов'язково посперечаються: де правда, а де брехня. Одні ставали за німця, інші — за француза чи англійця. Врешті доходили згоди, що брешуть і ті, й ті.

— Ось послухайте, які німець на Англію бонби скидає,— гортав тим часом газету Йван.— Десять тонн одна бонба!

— Десять тонн! Скіки ж це, як на пуди перевести?

— Десять тонн!.. А-яй-яй!

Це — Курочка. Дрібненький, щупленький, гостроносий, ще й чубчик, як гребінь. Й одне око темніше, а друге — світліше. Тому, мабуть, і не дивиться обома відразу, а, голову набік схиливши, блим-блим то одним оком, то другим. І завжди всьому дивується. Що для іншого — річ найбуденніша, для Курочки — Америка. Зустріньте, для прикладу, привітайтесь та запитайте:

"А куди це ви під дощ ідете?"

"Під дощ? Та невже?"

Наче на нього й не капа. Дивиться на вас такими очима, що вже і ви починаєте задирати до неба обличчя: чи й справді йде дощ, чи то вам тільки здалося...

— І то скажіть: десять тонн! — продовжує дивуватися Курочка.

— Це якби на наше село — була б яма під рибу!

— І не кажіть!

— А люди все гинуть... Німці, французи — всі чиєїсь матері діти...

— То вже так...

Замовкнуть. Потягнуться за цигарками, бо не один на війні побував, смерті понюхав. Той на імперіалістичній, той на громадянській, а той на обох, так що знають по чому фунт лиха. Це молодим воно забавка: як побачать гвинтівку, аж трусяться, а старшим — вік би її, зброї тієї, не було!

Іван знову узявся за газету, щоб пошукати, що іще є цікавого, та не встиг:

— А погляньте, хто ото йде!

Всі враз повернули в той бік, голови.

Серединою вулиці повагом простувало сільське начальство. Твердохліб — голова правління артілі, Нешерет — голова сільради, директор школи — Колядко. Ішли не в один ряд, хоч вулиця була не вузенька, а журавлиним ключем: Твердохліб — попереду, а обіруч, на корпус позаду,— Нешерет і Колядко. На всіх — хромові чоботи і сині штани-галіфе. Так що, якби присісти та подивитись із низу до пояса, то й не розібрав би, де Твердохліб, де — Нешерет, а де Колядко: три пари блискучих чобіт, три галіфе — мельк-мельк перед очима. Твердохліб ще й у напіввійськовій захисного кольору "сталінці" з твердим, як обруч, коміром, і такого ж кольору картузові, посадженому міцно на голову. Привіз ту обнову минулого року з Києва, з наради колгоспного активу, і тепер зодягає, як їде в район, та хіба що в неділю. Йде попереду,— строгий, прямий, задарма ні на кого й не гляне,— слухає мовчки, що говорять до нього оті, які трохи позаду.

— Куди б це вони?

— А Бог їх знає! Хіба ж вони скажуть!

— Мо', у сільраду?

— Дак сьогодні ж неділя!

Начальство ж тим часом підходить все ближче. Ось воно зупинилося, привіталося, торкнувшись кашкетів, і дядьки давай піднімати свої: хто понижче, а хто і повище. Кому пекло з чимось до Твердохліба, той рвав так, що й голову заледве не одривав. Курочка ж аж на ноги зірвався. Сяє, мов рідного тата зустрів: сто років не бачились!

— З неділею вас! Посидьте з нами!

Однак Куроччину радість можна було до уваги й не брати: він усім отак замало на шию не вішався. То ж Твердохліб у його бік навіть не глянув, а звернувсь до Івана:

— Газети читаємо?

— А що, мо', заборонено? — удав, що злякався, Іван Приходько: один тільки він і наважувався отак жартувати з Твердохлібом, називати його вперто Володькою.

— Хто б це вам забороняв! — Твердохліб невдоволено.— Ви завжди щось як ляпнете, то й на голову не налізе.

— Це, Володю, дивлячись на чию,— не поліз за словом у кишеню Іван.— Як на таку розумну, як у тебе, то й справді не налізе, а на мою — в самісінький раз.

Твердохліб лише плечима стенув: що з таким і заводитись! Хотів уже далі рушати, та не такий Приходько, щоб за будь здоров одчепитись!

— Володю, гов, Володю, постій, не тікай!.. То правду люди брешуть, що весь гній з-під корів забиратимуть?

— А ви на тих зборах за що голосували? Руки за що піднімали?

— Та чи я знаю? — набрав зовсім уже дурнуватого виду Іван.— Ти ото як скомандував: підніміть руки угору — я і задер...

— Ви, дядьку, демагогію тут не розводьте! — спалахнув Твердохліб.— Мелете кат його зна що! Раді, що довгог^язика маєте?

— От-от! — аж зрадів нібито Приходько.— Про це мені й братуньо ве£ь час нагадує. Укороти, каже, язика, бо він у тебе за всі тини чіпляється. Гляди, щоб хто на нього не наступив та не оддавив...

— Розумну пораду давав,— усміхнувсь Твердохліб.

— Розумну то розумну, тіки й без'язикому жаба цицю дає,— не погодився Приходько.— З довгим хоч одбрешешся, а з коротким і кури загребуть...

— Ну, кого-кого, а вас не загребуть,— пожартував Твердохліб. Іще на прощання сказав, що краще газети читати, ніж вигадувати казна-що, на що Курочка радісно вигукнув: аякже, читаємо, вигукнув, щоправда, уже в спини, які віддалялися.

Деякий час дядьки сиділи мовчки: хто цигарку нову лаштував, а хто поліз до кишені за насінням, насмаженим заради неділі. А потім знову загомоніли: про се та про те. Розмовлятимуть отак аж до обіду, поки якесь із дітей, послане матір'ю, підійде бічком та й замре, роздивляючись свої "курчатами" всіяні ноги.

— Тобі, Грицю, чого? — запита його батько.

— Мати казали, щоб ви обідать ішли,— скаже соромлячись Гриць.

Отоді й стануть розходитись потихеньку дядьки. Поволеньки, аж неохоче: не встигли посидіти, а півдня уже й збігло. Отак і життя. Крутишся, вертишся, та й не зчуєшся, як і до могили підеш. І куди воно отой час летить? Котиться, мов із гірки...

Дехто попрямує додому, а дехто й на крамницю оком накине. Та й скаже до кума здивовано:

— Ти диви, одчинена! — мов би вона у неділю мала бути зачиненою.

— А таки й справді одчинена! — в свою чергу здивується кум.— Мо', що привезли?.. Крамнину, альбо й на чоботи...

— А у вас хіба немає чобіт? ;

— Та катма ж... На халяви доп'яв, а на передки і немає. Хоч розіпнись — не дістанеш!

— І куди воно шкіра дівається?.. То, мо', куме, заглянемо?

— Та мона й заглянути... Чого ж не заглянути, як одчинено. Зайдуть. Постоять, роздивляючись вивчені на пам'ять полиці.

Запитають у крамаря, чи не привіз на передки. Не дуже й засмутяться, коли той відповість/ що раз на полицях немає, то не привіз, нащо його і питати! "Ото, вже й спитати не можна!"

— "А не можна! Думаєте, не знаю, чого питаєте?" — "А чого?"

— "Кожне про те тільки й дума, що крамар щось під прилавок приховує, своїм з-під поли роздає. Подивилися б краще, що крамареві на базі дають!" — "Та ми хіба що... Ми просто так... От кум без чобіт, то ми й поцікавились".— "Ото ж то й воно, що просто так... Один просто так, другий просто так — до вечора й дихати не захочеш!"

Куми вже й замовкнуть. Помнуться, потруться та й куплять півлітру. Бо раз уже зайшли та людині голову морочили, то воно якось і незручно з порожніми руками покидати крамницю. Невдобно.

І вже по дорозі додому запитає кум кума:

— І чого б ото крамареві казитися?

— Не було б чого, то й не казився б.

— І то правда.

Отак по одному, по двоє та й розійдуться по хатах. Та й сядуть до столу. Хто із чаркою, а хто і без чарки. Як сів Іван Приходько. Що іншого разу й хильнув би, а сьогодні про чарку і заїкатись боїться: прошпетився перед Федорою. А вона, бісова жінка, ще й доливає за шкіру окропом:

— Кишкунця вже провідував?

І анахтемські діти, що обліпили стіл, хто в кулак, хто в рукав: чмих-чмих із тата дурного. Не витримав — поліз із-за столу.

— Тату, куди ж ви?

Це — старший, Микола.