Святослав - Скляренко Семен
Та й ворогiв було тепер два — кесар i iмператор. Отже, i вiйська треба було мати вдвоє, втроє бiльше, нiж у колишнiх походах, — п'ятдесят, шiстдесят тисяч.
У першу чергу князь звелiв готувати де далекого походу лодiї. Вiн хотiв посадити на них тисяч двадцять воїв. На кожнiй лодiї могло їхати тридцять — сорок воїв, отже, треба було мати десь з пiвтисячi лодiй. I це мусили бути не однодеревки — довбанки, а високi набойнi лодiї, насади з настилом угорi.
Лодiї будували всi землi Русi — Чернiгiв i Любеч, Смоленськ i Новгород, верхнi землi. Першої ж весни з прибутною водою Днiпром, Десною, Прип'яттю попливли до Києва плоти й ключi однодеревок, видовбаних чи випалених з великих i довгих колод дуба, липи, верби.
Нижче вiд Києва, у Вiтичевi, плоти цi й однодеревки зустрiчали вправнi дереводiли. Вони витягали колоди й однодеревки з води, однодеревки просушували, колоди розколювали й тесали на дошки. Тут же, на березi, в кiлька рядiв ставили пiдпори для майбутнiх насадiв, випалювали на вогнищах, гнули для них мiцнi дубовi кокори, з кори дерев i лози готували гужбу.
В цей же час до Вiтичева через Перевесище й Берестове їхали i їхали вози — на них везли рiзну кузнь, яку майстри залiза готували в передграддi: сокири, тесла, долота, крученi цвяхи.
Працювали вдень i вночi. Далеко понад Днiпром чути було людськi голоси, цокотiння сокир, сухi удари тесел, скрiзь горiли вогнища, пахло смолою.
I вже у Вiтичевi понад берегом на пiдпорах вимальовувались обриси майбутнiх лодiй — днища в них довбанi, залiзними цвяхами прибитi кокори, а до них, все вище й вище, набивались або прив'язувались гужвою дошки — насади, поверх яких клали ще й настил. Це були справжнi кораблi, що могли рушати i в море!
Неспокiйно було в цей час i на передграддi, де в хижах i землянках жили кузнецi залiза, де поруч iз усмарями* (*Усмарi — чинбарi.) тулились сiдельники, а бiля розжарених печей порались скудельники* (*Скудельники — гончарi.).
З раннього ранку по кручах Днiпра повзли димки, сопiли мiхи кузнецiв, гупали на ковадлах молоти, бiля хиж усмарiв забивало дух шкiрою й квасом, скудельники цiлими родинами розминали в ямах зеленкувату й червону глину.
Найбiльше дiла було в кузнецiв залiза та мiдi. В корченицях їхнiх, що тулились скрiзь понад горою, цiлi днi й ночi не вгасали горни, свистiли мiхи, гупали по ковадлах молоти. Скiльки i якої кузнi треба було їм приготувати для дружини княжої й усiх воїв! Вони кували зброю iз залiза, мiдi, лiпшi дружинники замовляли їм зброю харалужну або ж iз залiза, загартованого в сечi рудого хлопця чи чорного цапа. Таке залiзо, говорили бувальцi, не щербилось, не тупилось. А рудих хлопцiв i чорних цапiв на передграддi вистачало.
I кузнецi кували гострi з обох бокiв полянськi мечi, кривi, схожi на перськi чи хозарськi, шаблi, довгi й гострi списи, широкi сокири, легкi топiрцi, ножi для сулиць i маленькi, але надзвичайно гострi вiстря для стрiл... Кузнецi ж лiпшi клепали з пластин або зварювали з кiлець бронi. З пластин зварювали шоломи, вибивали з мiдi кола для щитiв дружинникiв, золотi й срiбнi — для воєвод, клали по зброї чернь, приковували дорогоцiнне камiння.
Недалеко вiд кузнецiв, а часто й поруч iз ними у великих дiжках розводили квас усмарi. Вони мочили в ньому скори, тут же, на травi, виминали їх руками, стругом очищали вiд м'яса i жил. З-пiд спритних рук усмарiв виходила добряча усма, червоний i зелений хоз...
Поруч iз усмарями жили чоботарi, сiдельники. Вони шили чоботи iз хза з високими халявами й закаблуками, прошивали їх золотом i пiдбивали срiбними цвяхами — для воєвод i тисяцьких. Шили й тупоносi поршнi без пiдошов, з довгими зав'язками — для княжих дружинникiв. Тут сiдельники обтягали товстою усмою з веприни дерев'янi колодки, оздоблювали сiдла золотими й срiбними цвяхами, шили узди, поводи.
А хiба мало було дiла в скудельникiв? У далекiй дорозi дружина мусила їсти, пити. I вони робили з глини горнцi, корчаги, плоскви, обпалювали череп'яне добро в печах, обливали його гарячим мiцним квасом з капусти, щоб посуд був як кремiнь!
I вночi не засипало передграддя. У пiтьму поринала Гора, гасли вогники над Почайною i на Подолi, а в передграддi то тут, то там темряву прорiзувало багряне промiння, — кузнецi варили в череп'яних домницях крицю, скудельники випалювали у великих печах рiзноликий посуд.
2
А в цей же час через поля й лiси, через рiки й болотну ткань мчали на конях, їхали човнами, крокували з дружинами своїми воєводи й мужi нарочитi: князь Святослав кликав людей усiх земель Русi збиратись на рать, iти проти ромеїв.
Серед, цих людей був i Добриня. З дружиною воєводи Гудима їхав вiн до Новгорода. Шлях був далекий i важкий. Пливти лодiями до Верхнього Волока, перетягати їх там до Ловатi i далi до самого Новгорода треба було мiсяцiв зо три. Воєвода Гудим мав там ждати, поки збереться вiйсько. Тiльки наступної весни з повною водою мiг Добриня повернутись до Києва.
З важким серцем їхав вiн у далеку дорогу. Лiпше було б йому побувати в цей час у Любечi, побачити батька й матiр, порадитись з ними. Але туди поїхала iнша дружина. Серце болiло у Добривi за Малушею, зле не знав, чим їй зарадити. Найбiльше ж непокоївся Добриня за небожем своїм Володимиром — живе княжич в теремi у княгинi Ольги в достатках i багатствi, а все ж важко йому, немає у Володимира любозi з братами Ярополком i Олегом. Дворяни, а особливо ключниця Пракседа, всiляко уношу зневажають. Звичайно, нiхто вголос про це не говорить, але й так вiдомо: робочич* (*Робочич — син рабинi.) Володимир, простого роду, не горянський, а подолянський, може, — думав хтось, але не говорив уголос, — вiн i любечанський.
Добре, що Добриня був увесь час бiля нього. Мудро зробив князь Святослав, давши Добриню у вуйки Володимиру. Вiк його ростив просто, так, як ростили його самого батьки, — будив до схiд сонця, купав улiтку й зимою в холоднiй водi, вчив стрiляти з лука, рубатись мечем, мчати на конi, ходити на лови.
I виростав княжич Володимир смiливим, мужнiм, зовсiм не схожим на Ярополка й Олега, яких пестила й доглядала княгиня Ольга. Та вiн i зовнi не нагадував їх, тi — тендiтнi, нiжнi, а Володимир — мiцний, як дубок, малоговiркий, але замислений, пристрасний, але стриманий, як вогонь, що тлiє пiд тонким шаром попелу, як свiжий вiтер на Горi.
Опрiч того, був вiн ще й темноволосий, мав карi очi. Добриня день за днем i лiто за лiтом придивлявся до нього, i здавалось йому, що бачить вiн Любеч, рiдне городище, батька, а найбiльше Малушу. Такою, саме такою була колись i його сестра!
Не такою, правда, стала Малуша пiзнiше, вiдтодi, коли княгиня Ольга прогнала її з Гори. Добриня був добрим братом, i якщо не змiг врятувати її честi, то хотiв допомогти їй у горi. Вiн часто бував у Будутинi, допомагав сестрi, пробував давати трохи золота й срiбла.
Тiльки Малуша не приймала помочi брата, не брала його золота й срiбла. "Це княже, — говорила вона, — а я нiчого княжого не хочу... Не треба, нiчого менi не треба, брате!"
I їй справдi нiчого не було треба: вона разом з Желанню заробляла хлiб на княжому дворi. Коли Желань померла, заробляла одна, у неї в землянцi нiчого не було, але вона, здавалося, нiчого й не хотiла.
Тiльки жадiбно розпитувала, коли Добриня приїжджав до Будутина, як живе i чи здоровий князь Святослав, як росте й мужнiє син її Володимир. "А якi в нього очi? А якi в нього руки? А який у нього голос?"
Але як би не хотiла Малуша, щоб брат побув у Будутинi довше, проте раптом вона обривала розмову, схоплювалась, говорила: "То ти й їдь, їдь уже, Добрине, адже Володимир там сам..."
I вiн мусив сiдати на коня, рушав вiд землянки, а Малуша довго стояла на скелi над Россю, дивилась услiд брату. Тонка й ставна ще, але дуже худа, з такими ж великими карими очима, але з багатьма зморшками навколо них, з тими ж устами, тiльки стиснутими вiд болю, та ще з сльозою на щоцi. Нi, нi, не та вже була Малуша!
Коли ж пiсля цього в Києвi князь Святослав кликав його до себе в свiтлицю й розпитував про Малушу, то Добриня помiчав, що й вiн став не такий, як ранiше: у князя Святослава були тi ж яснi сiрi очi, тi ж тугi уста, пасмо волосся, довгi вуси, але на чолi в нього вирiзьблялись все глибше зморшки, а на головi й у вусах ткалась срiбна волосiнь. Князь Святослав також змiнювався, як i все на свiтi.
Проте однiєї змiни Добриня зрозумiти не мiг. Раз i вдруге, а пiзнiше й завжди, як тiльки — но повертався з Будутина, його кликала до себе княгиня Ольга. Вона звичайно розпитувала його про княжича Володимира, але поза цим цiкавилась, чи не був часом Добриня в Будутинi. Коли ж був, то чи бачив Малушу, коли говорив, то про що, i ще — чи здорова вона, чи не бiдує...
Добриня розповiдав княгинi про Малушу, що знав. Але чому це могло цiкавити княгиню Ольгу, чому вона про все допитувалась, а коли чула вiдповiдi, замислювалась, зiтхала — цього вуйко княжича Володимира не розумiв.
Не розумiв Добриня й того, чому княгиня Ольга так часто приходила з свого терема за городом на Гору, до онука Володимира. А коли поїхав князь на брань з хозарами, то взяла до себе Володимира, пестила й любила його.
Тiльки уноша княжич не приймав i не любив бабиної ласки. Втiм, вiн не терпiв будь-чиєї ласки, вiн любив тiльки батька-князя та ще Добриню.
Це, звичайно, розумiв i князь Святослав. Тому нiколи не брав Добринi з собою в походи, не вiдпустив би його й тепер. Але знав, мабуть, князь Святослав про Новгород бiльше, нiж iншi, а тому й сказав Добринi:
— Їдеш ти, Добрине, з воєводою Гудимом до Новгорода збирати вiйсько. Але не токмо про це думай. Велика земля Новгородська, добрi люди там живуть, тiльки далеко до них. Верхнiй Волок мiж нами, як стiна, стоїть. Зiйдись з людьми, поговори з ними, про Київ скажи, сам про Новгород послухай...
Так i поїхав Добриня за Верхнiй Волок, у верхнi землi Русi.
З
До Любеча волостелин Кожема з невеликою дружиною примчав надвечiр. Конi їхнi були в милi, самi вони хиталися, як п'янi. Але не можна було надовго зупинятись, путь їх лежав у iншi села над Днiпром, i вони одразу ж велiли любечанам збиратись.
Разом з усiма пiшов i Микула. Збирались вони за городищем над Днiпром — там споконвiку вiдбувався торг, iгрища й свята, за городищем у полi спочивали вiчним сном також старiйшини й усi простi люди їхнього роду.
Усi стали на кручi, щоб чути волостелина Кожему, що, сидячи на конi, поблискуючи золотою гривною на шиї, говорив:
— Великий князь київський Святослав велiв сказати людiям своїм, що одвiку гречини робили велике лихо Русi, а зараз ще бiльшу роблять лжу, хочуть поневолити сусiд наших болгар, а вiдтак i нас...
