Святослав - Скляренко Семен

Тепер над всi гори стояв Київ — город з високими стiнами, вежами й дахами княжих теремiв, що золотом грали в промiннi згасаючого сонця, з схилами, що круто обривались над Днiпром, густими лiсами, що оточували город, глибокими ярами, в яких уже лежали пiзнi темнi тiнi. Це й була Гора, справжнє орлине гнiздо над Днiпром, з стiн якого на багато поприщ видно було все навкруг, але до якого жоден ворог не мiг доступитись.

Невпiзнанно змiнився Київ-город вiдтодi, коли було закладено першi його стiни. Вже не тiльки на Горi жили тепер люди. Одразу ж бiля стiн города на схилах виростав новий город, де жила княгиня Ольга й чимало бояр. Над Боричевим узвозом, над ярами, а часто i в них у цю годину видно було вогнi й димки — там жило й трудилось передграддя, за ним до Почайни тягнувся Подол, ще далi Оболонь — рольнi землi князiв, воєвод, бояр.

— Чуден Борисфен i город твiй, княже Святославе! — вигукнув, дивлячись на гори й плесо Днiпра, василiк Калокiр.

— Може б, ми стали до берега й подивились звiдти на Київ, — запропонував князь Святослав.

— О, я був би вельми радий! — захоплено вiдповiв Калокiр.

I саме тодi, коли нiс лодiї зарився у пiсок на Чорториї i коли князь Святослав, Калокiр, а за ними княжич Улiб, бояри й толковини сходили на берег, саме тодi василiк уповiльнив крок, пiшов поряд з князем i тихо промовив:

— Може б, ми пiшли далi самi, з тобою тiльки, княже?

Цi слова були сказанi не через толковинiв, а звичайною руською мовою, i тому князь Святослав зупинився, здивовано поглянув на посла iмператора.

— Я хотiв би поговорити тiльки з тобою, вiч-на— вiч, — ще раз сказав Калокiр.

— Добро! — так тихо, що нiхто з бояр його не почув, промовив князь Святослав.

I, коли всi зiйшли на берег, вiн звернувся до брата Улiба, бояр, толковинiв:

— Ми пiдемо з патрикiєм Калокiром удвох, хочу показати йому береги, а ви тут спочиньте...

Коси над Чорториєм сягали далеко в Днiпро жовтогарячими стрiлами, навкруг них перламутром мiнились води, у берегах ледь зiтхали заблуканi хвилi. Князь Святослав i патрикiй Калокiр довго йшли тугим, змоченим пiском, що рипiв пiд їхнiми ногами. Уже далеко позаду лишилась лодiя з людьми, велика тиша приймала й обгортала їх, тiльки сполошенi кряки й кулики тоскно кричали й били крилами. А вони йшли далi й далi — у роздумах i мовчаннi...

— Отже, ти знаєш нашу мову? — зупинився нарештi князь Святослав i подивився на василiка Вiзантiї.

Калокiр також зупинився. Вiн довго стояв — з темним, засмаглим обличчям i гострими вилицями, на якi лягав вiдсвiт червоного сонця, горбоносий, з примруженими очима, що дивились на Київ i Днiпро. Щось уперто думав, а потiм посмiхнувся до князя й вiдповiв:

— Так, княже Святославе... Я знаю твою мову i добре знаю руських людей.

— Хто ж ти єси?

Вiд правого берега Днiпра, з Оболонi, вiйнув вечiрнiй вiтер, i темне, пiдперезане шнуром платне обхопило кощавий стан патрикiя.

— Iмператор Никифор, — сказав Калокiр, — послав мене як василiка свого з Константинополя, але я живу в Клiматах, у Херсонесi, де батько мiй служить протевоном* (*Протевон — голова самоврядування, конвенту.). А херсонiти, як вiдомо князевi, i русiв, i мову їх добре знають...

— Честь i слава iмператору ромеїв, — сказав князь Святослав, — що посилає своїми василiками до нас людей, якi знають Русь. Але якщо iмператор посилає василiком до мене таку поважну людину, то, певне, не тiльки заради того, щоб передати своє вiтання?!

— Звичайно, нi, — посмiхнувся Калокiр. — Iмператор Никифор велiв дякувати за любов, сущу мiж iмперiєю i Руссю, i за те, що князi руськi вже не раз допомагали їм могутньою збройною силою, а тепер iмператор Никифор просив, щоб ти ще раз допомiг йому, княже Святославе.

— Проти кого ж думає iти на брань iмператор Никифор?

— Iмперiя не може починати зараз бранi сама, — вiдповiв Калокiр, — бо неспокiйно в Азiї i Єгиптi... Але iмператор Никифор посварився з болгарами i мусить негайно покарати їх, а тому просить князя Святослава пiти з воями на Болгарiю й скорити її.

Калокiр замовк, але одразу додав:

— За це iмператор Никифор щедро подякує князевi Святославу i його воям... На хеландiях у мене лежить для тебе, княже, п'ятнадцять кентинарiїв* (*Кентинарiй — мiра золота; 15 кентинарiїв — приблизно 100000 древнiх золотникiв — червiнцiв.) золота.

Князь Святослав не затримався з вiдповiддю, але це була, здається, не та вiдповiдь, на яку мiг розраховувати василiк Калокiр.

— Дивно менi це чути, — одверто сказав князь. — Ти говорив правду, за рядом, який давнi князi нашi уклали з Вiзантiєю, Русь не раз давала їм помiч збройною силою...

— О, вої русiв — добрi вої. Це знає весь свiт! — захоплено вигукнув Калокiр i облизав пересохлi уста. Князь Святослав нiби не почув його слiв i вiв далi:

— Але як може iмператор Никифор просити в мене помочi проти болгар? Адже, наскiльки я знаю, мiж iмператорами ромеїв i Болгарiєю iснує мир. Кесар одружений з дочкою римського iмператора, Вiзантiя навiть дає дань болгарам...

— Який мир i що за дань? — голосно засмiявся василiк. — Усi кагани болгарськi, а найпаче гордий каган Симеон, люто ворогували з ромеями, завдавали їм великої шкоди. За Петра, сина Симеона, мiж Вiзантiєю і болгарами був нiбито мир. Кесар Петро — це правда — взяв собi в жони дочку iмператора Христофора. Але болгари однаково носили й носять у своїх серцях люту ненависть до ромеїв, вже давно пiв-Болгарiї iде проти Константинополя i одмовилось вiд Петра й Преслави. А тепер, коли дочка iмператора Христофора й дружина кесаря Петра Iрина померла, iмператор Никифор вiдмовився платити дань болгарам, послiв кесаря, що з'явились по неї до Константинополя, велiв бити по обличчю й вигнати за город.

— Жорстоко карає iмператор, — глузливо процiдив князь Святослав, — кесаря свого Петра, що так довго й вiрно служив йому i дослужився до того, що й Болгарiя розпалась. Отже, тепер, пiсля довгого миру з Петром, iмператор хоче добити, знищити Болгарiю?

— Так, княже, — вiдповiв Калокiр, прикипiвши темними своїми очима до обличчя Святослава. — Iмператор Никифор, як i завжди, дiє рiшуче, i вiн, звичайно, рушив би супроти Петра сам, але зараз у iмперiї неспокiйно, почався новий заколот у Сiрiї й Антiохiї, iмператор мусить вирушити туди, в Азiю, а тобi посилає золото... Вiн думає, що ти згодишся, пiдеш на болгар, i доки з воями своїми вийдеш на Дунай i скориш кесаря Петра, вiн сам повернеться iз земель азiатських, вийде в Македонiю. Так, з допомогою бога, буде покарана Болгарiя.

Князь Святослав якусь хвилину помовчав.

— Люту кару вигадав iмператор ромеїв для болгар, — далi сказав вiн. — І коли б справдi я з воями своїми пiшов за Дунай, а вiн рушив би назустрiч менi з Македонiї, з Болгарiєю було б покiнчено довiку, назавжди! Тiльки ж я, василiку Калокiре, на Болгарiю не пiду. Ні, нi!

— А чого ти не пiдеш, княже Святославе? — хижо запитав Калокiр. — Може, ти вважаєш, що я привiз мало золота? Так це ж не все. Коли закiнчиться вiйна, ти матимеш ще багато золота i дань.

— Нi, — ще раз сказав Святослав. — Не про золото i не про дань я думаю.

— Тодi чому?

Князь Святослав вiдповiв:

— Коли iмператори ромеїв просили нас, київських князiв, дати їм помiч i воювати — з ворогами своїми в iмперiї, ми, пам'ятаючи про ряд мiж нами, цю помiч давали. Зараз iмператор Никифор посилає золото, щоб скорити болгар. Але ж iмператор знає, що у нас з болгарами вiд вiку iснує мир, ми з ними одноязичнi люди. Болгари — то сусiди нашi, i ми мали вiд них тiльки добро. Нi, василiку Калокiре, руськi люди — не якiсь печенiги чи хозари, за золото ми не воюємо. I коли б iмператор Никифор прислав менi не п'ятнадцять кентинарiїв, а п'ятнадцять хеландiй iз золотом, то й тодi я сказав би — не згоден.

— Що ж, — задоволено сказав Калокiр. — Це дуже добре, i коли я їхав сюди, то був певен, що ти, княже, у вiдповiдь на прохання iмператора скажеш — нi, не згоден!

Князь Святослав здивованими очима подивився на василiка, не розумiючи, як може вiн радiти, що київський князь не хоче допомогти iмператору.

— Я бачу, що ти не розумiєш мене, княже, — нiби вгадав його думки Калокiр. — Тодi дозволь менi сказати те, чого не говорив i не доручав менi iмператор Никифор?

— Дивний ти василiк, Калокiре, — сказав князь Святослав. — Що ж, говори, я слухаю.

— Скажу все, все, княже, — здригнувся Калокiр. — Але перед тим дай князiвське слово, що те, що почуєш, знатимеш тiльки ти, я та ще Борисфен.

— Ти хочеш клятьби, я ж звик клястись тiльки на зброї. Проте слово даю — все буде мiж нами.

— Iмператор Никифор, — почав Калокiр, — вчинив безумство, коли розiрвав мир i хоче почати вiйну з болгарами.

Князь Святослав засмiявся, але посмiшка враз зникла з його обличчя.

— Почекай, Калокiре, — суворо сказав вiн. — Ти посланець iмператора ромеїв i просиш мене йти на болгар. А тепер ти говориш, що iмператор чинить безумство, починаючи вiйну з болгарами. Чи можу я вiрити своїм вухам?

— Я говорю, княже, те, що думаю, — вiдповiв суворо Калокiр. — Iмператор Никифор уже давно втратив розум, бо довiв iмперiю до голоду й злиднiв. Вiн безумний, бо пiдозрою, чварами й лютими розправами обурив проти себе тисячi достойних людей в Константинополi i фемах. Вiн втратив останнiй глузд i зробив непоправну похибку, зламавши мир з болгарами...

— Василiк iмператора! — крикнув князь Святослав. — Для чого, скажи, говориш ти все це менi, київському князевi?

— Зараз ти мене зрозумiєш, княже Святославе, — так само суворо вiв Калокiр. — Мiй батько був звичайним вiрменським ченцем, але змушений був виїхати до Константинополя, бо дома його ждала смерть вiд iмперiї. Тодi з Вiрменiї до Константинополя виїхало дуже багато наших людей, бо вже, гадали вони, краще бути в багатому Константинополi, анiж помирати дома... Але батько мiй був дуже розумною людиною, i там, у Константинополi, це швидко помiтили. Його допустили до двору, про нього взнали iмператори Роман i Костянтин, вони послали його василiком до печенiгiв, ще раз — до угрiв. А коли помер кесар Симеон i Вiзантiя хотiла укласти мир з болгарами, батька мого послали василiком до кесаря Петра, вiн повiз йому дари, умовив Петра, i той приїхав у Константинополь укласти мир i взяти в жони дочку iмператора...

— Отже, твiй батько був другом болгар i допомiг укласти мир мiж iмператорами i кесарями?

— Ти мене зрозумiв.