Святослав - Скляренко Семен
Батько мiй був другом болгар. Але пiсля Романа i Костянтина прийшов Никифор Фока, який ненавидить болгар i всiх тих, що допомагали миру з ними. I тому вiн хотiв люто покарати мого батька. Його пси вже напали на слiд, i батька ждав монастир, а може, й галери. Але батько мiй, як я тобi вже говорив, князю, був дуже розумною людиною i тому через землю тиверцiв i уличiв утiк до Херсонеса.
Ця довга i до того ж виголошена одним духом промова, мабуть, стомила василiка Калокiра, i вiн якийсь час спочивав, дивлячись на небо над Києвом, що стало темно-вишневим, тривожним, i на плесо, що швидко синiло...
— Там, у Херсонесi, i в усiх Клiматах, — повiв далi вiн, — як ти, мабуть, княже, добре знаєш, є дуже багато людей, якi ненавидять iмперiю. Туди з Константинополя виганяють усiх, ким невдоволенi iмператори, туди ж тiкають i тi, хто невдоволений iмператорами. I хоч Клiмати — це фема iмперiї, i хоч там є їхнiй стратиг, але херсонiти мають свiй конвент, на чолi якого стоїть протевон. Минув короткий час, i мiй батько був обраний протевоном, а зараз, коли в iмператора Никифора виникла потреба послати василiка до тебе, вiн зупинився на менi, синовi протевона...
— Але ж, — запитав князь Святослав, — iмператор Никифор знає те, що ти менi розповiв, — хто твiй батько i хто сам ти? Як же вiн посилає тебе до мене?
Василiк Калокiр задоволене потер руки, а може, йому стало просто холодно, бо з Днiпра починав повiвати вiтер.
— Iмператор Никифор, — вiдповiв вiн, — звичайно, знає, хто мiй батько i хто я, але знає й те, що коли ми беремось, то доводимо справу до кiнця. До того ж вiн дещо й зробив для мене: дав високе звання патрикiя. Це звання, — щиро признався Калокiр, — було дуже менi потрiбне, — князю. Я маю багато друзiв i прихильникiв у Константинополi, i якщо Никифору не одрубають голови в Сiрiї, то вiн незабаром втратить її у Великому палацi, а тодi...
Калокiр на мить обiрвав потiк своїх слiв, хижими очима подивився на Днiпро й небо.
— ...тодi, — зашепотiв вiн, — для iмперiї почнеться новий час. Навiщо їй сваритись з Болгарiєю й Руссю, навiщо їй простягати пазури до далекої Вiрменiї, навiщо їй Клiмати й сам Херсонес?
— Ти — добра людина i щедра, — сказав на це Святослав. — Дуже добре й те, що ти, як син протевона, розумiєш, що Клiмати — це не римська, а руська земля. Якщо говорити правду, то i я думаю, що iмператор Никифор робить помилку, починаючи вiйну з болгарами. Нам, князям Русi, не варто йому в цьому допомагати, не слiд iти супроти болгар.
— Нi, княже Святославе, — раптом скрикнув Калокiр, — я не говорив, що тобi не слiд iти супроти болгар...
— Почекай, Калокiре, — перебив його Святослав. — А що ж, по — твоєму, iти нам на болгар?
— Iти, iти, княже!
— Як же я можу iти супроти Болгарiї? За що, для чого? — вже роздратовано промовив князь Святослав.
— Iти для того, щоб Вiзантiя i Болгарiя сукупно не пiшли проти Русi.
— Болгарiя не пiде супроти Русi, — впевнено сказав Святослав.
Темне було обличчя в патрикiя Калокiра i страшнi, темнi його слова:
— Болгарiя не пiде, але кесар її Петро сукупно з iмператорм Никифором поведуть своє вiйсько супроти Русi. Слухай, княже Святославе, iмператор Никифор вигнав послiв Болгарiї, але може кожного дня помiритись з кесарем Петром. I коли б вiн послав п'ятнадцять кентинарiїв нинi не тобi, а Петровi, той не вагався б, взяв би їх, бо йому нiчого втрачати — вiн усе вже втратив. Тодi Никифор i Петро вийдуть на Дунай, уже в Руському морi повно грецьких кораблiв, вже тьма легiонерiв стоїть у Клiматах, вони пливуть вгору по Танаїсу, стоять у Саркелi, збирають хозарiв, шлють василiкiв в печенiзькi улуси. Чи бачиш ти тепер, княже, як вони обступають зi всiх бокiв Русь, як уже iдуть на неї, як навкруг пахне кровлю?! Коли ж ти пiдеш на болгар, то зруйнуєш їхнi диявольськi намiри, ти пройдеш за Дунай i розiб'єш Петра, ти зупинишся тiльки пiд стiнами Константинополя.
Темна хмара встала тим часом на заходi, вiд Днiпра зривався й усе дужчав вiтер, бiля самих нiг Святослава й василiка завирувала, вдарила хвилею вода.
— Я розумiю тебе, — перемагаючи шум вiтру й хвилi, голосно говорив князь Святослав, — бачу, що замислили iмператори ромеїв.
— Золото iмператорiв лежить на хеландiях, — так само голосно промовив василiк. — Бери його, княже, i йди на Петра. Я сказав тобi правду, iди й перемагай. А менi, княже Святославе, допоможеш, коли я буду в Константинополi.
Це вже був не той василiк Калокiр, який недавно вклонявся князю Святославу, боярам його i всiм людям Русi в Золотiй палатi, а хижий, неситий син протевона, що розповiв про страшнi намiри iмператорiв ромеїв, але жадав власної користi, власної слави в iмперiї.
— Я розумiю тебе, — збагнувши всю суть Калокiра, вiдповiв князь Святослав. — Та зараз нiчого не можу сказати. Не сам мушу думати про це, мусить думати вся Русь. Уже пiзно. Починається буря. Ходiмо до лодiї. Згодом я тобi скажу моє слово.
Перемагаючи грудьми дужий холодний вiтер, вони швидко пiшли до лодiї, назустрiч ночi, що насувала зi сходу.
2
Буря вщухла тiльки вночi, й тодi, як це звичайно буває пiсля шуму, реву й свисту, над Днiпром i берегами настала велика, урочиста тиша. У бездонному небi засвiтились великi теплi зорi, а мiж ними послався мерехтливий Перунiв Шлях. Зорi й Шлях вiдбились, потоеули й засвiтились у бездонних глибинах рiвного, спокiйного Днiпра, що котив i котив води свої на пониззя, до Руського моря. По — весняному терпко й солодко пахла земля, скрiзь на Горi й на схилах до Почайни у лiсах i затьохкали еоловЧ, — чудова нiч пливла над широким свiтом. Все навкруг, здавалося, спало, спочивало.
Не спав тiльки i не мiг спати князь Святослав. Вiн повернувся з Днiпра, коди добре стемнiло. Василiк Калокiр залишився бiля свого золота на хеландiях, але просив у князя збiльшити сторожу.
Князь Святослав вийшов з терема, опинився в саду, де нестерпно пахло квiтами i з гiлля сипалась роса, побачив у темрявi чорну стiну, вийшов сходами на городницi. Там бiля своїх бил стояли мовчазнi сторожi. Пiзнавши князя, вони розступились перед ним.
Сiвши бiля заборола на лавi, князь Святослав довго дивився перед собою. Перед ним лежали крутi схили Гори, що обривались над Днiпром, нiде не свiтився жоден вогник, тiльки над Почайною видно було полум'я багаття — це гриднi вартували й грiлись бiля грецьких хеландiй... Спали Гора, передграддя, Подол, городи й весi над Днiпром, велика тиша стояла над землею. У цiй тишi й безмовнi князь Святослав сидiв на лавi, спершись рукою на забороло, й думав свою думу.
I раптом вiн пригадав, як колись давно над Почайною в таку ж теплу, тиху нiч горiв не один, а багато вогнiв, i заболiло серце князя, неспокiйно йому стало, невесело, смутно.
У ту нiч вiн зустрiв над Почайною, саме там, де зараз горiв вогник, ключницю з княжого терема Малушу i полюбив її так, як люблять раз у життi, полюбив, здавалося, довiку.
I пригадав князь Святослав її голос i її красу, її ласку, кожен рух, кожне слово...
Сторожi на городницях заворушились, ступили до своїх бил, раптом вдарили, i мiдянi скорботнi звуки лунко полинули до Почайни, на Днiпро i в далеке, безмежне поле.
Глибоке зiтхання вирвалось з грудей князя Святослава, нiби вiдкрилась у нього, занила давня болюча рана... У цю годину вiн пригадав ще одну далеку нiч, розмову з матiр'ю, яка заборонила йому — княжичу — любити ключницю Малушу, одiрвала її вiд серця. Пригадав вiн i останню зустрiч з Малушею, кожне сказане нею слово, кожну, здавалося, снiжинку в полi, бiль, що пройшов тодi, мабуть, по самому серцю й що, як i тодi, пiк, мучив його сьогоднi.
Вiн скорився матерi, Малуша поїхала в далеке княже село Будутин, народила там сина Володимира, який живе й росте на Горi разом iз своїми братами — дiтьми вiд князiвни Предслави — Ярополком i Олегом. Отже, всi його дiти живуть тут, у Києвi.
Чи зустрiчав вiн колись пiсля того Малушу? Нi, не зустрiчав. Не мiг зустрiти, бо знав: вона нiколи не пробачить, що вiн у годину, коли треба було вибирати мiж любов'ю й обов'язком, обрав останнє. I він взяв у руку меч — виконувати обов'язок, якщо не лишилось любовi, рушив з дружиною проти ворогiв Русi.
Святослав знав, що серед усiх ворогiв найстрашнiшим для Русi й найнебезпечнiшим є Вiзантiя. Але вiн не мiг одразу стати супроти неї, бо найближчим ворогом Русi були хозари, яким Русь мусила платити дань, вони сидiли на Iтилi-рiцi i одразу напали б на Київ, тiльки б вiн вирушив на захiд.
Примучивши в'ятичiв i розгромивши чорних булгар, що жили у верхiв'ях Iтиля i платили дань хозарам, князь Святослав з великою дружиною налiтає на злодійське гнiздо — Саркел, iде походом на Iтиль розгромлює вiйсько кагана, не залишає слiду вiд усього хозарського каганату, вiдкриває ворота на схiд, у поле за Iтилем-рiкою, до Джурджанського моря.
Але й на цьому не зупиняється князь Святослав, а проходить з дружиною своєю до Аських гiр, зупиняєється аж у Тмутараканi, стоїть на березi Руського моря, думає й дивується, яка велика рiдна його земля, яка неосяжна Русь, i повертається до Києва з глибоким переконанням, що все ближче й ближче час остаточної сутички з Вiзантiєю, з iмператорами ромеїв.
У лютiй своїй ненавистi до iмператорiв i жадобi слави василiк Калокiр розповiв князю Святославу багато такого, про що вiн не знав i гадки не мав. Отже, ромеї не вiдмовились вiд Саркела, вони думають вiдродити каганат, посилають туди на помiч хозарам своїх воїв, збирають вiйсько в Клiматах, прагнуть руками руських людей поневолити Болгарiю, щоб потiм поневолити й Русь...
I жаль за Руською землею, за людьми, якi вже загинули й гинуть у тяжкiй борнi, краяв серце князя Святослава. Ворог притаївся за Дунаєм, ворог цей гострив зброю. Вже посилає вiн своїх василiкiв, щоб обдурити його — князя Святослава, обдурити Русь. Так що ж робити київському князю серед чорної ночi, що стелиться навкруг?
3
Через ворота й мостом, що тепер, коли на Днiпрi й скрiзь у полi було тихо, не пiднiмався й на нiч, але обабiч якого стояла невсипуща сторожа, князь Святослав вийшов з Гори й попрямував до нового города, де жила княгиня Ольга.
Колись тут стояв один тiльки її терем, але за десять лiт близько княгинi оселилось i поставило хороми чимало бояр.
