Святослав - Скляренко Семен
Гряди, Володимире!
КНИГА ДРУГА
НАД МОРЕМ РУСЬКИМ
Ой славен, ясен красний наш кязь,
Києва — города князь Святослав.
Вiн iзвечора в човен сiдав,
а вже над ранок пiд Царгород став.
Рушили вої на Царiв город,
цар ся дивує, хто то воює,
ромеї ходять, все раду радять!
що тому князю за дари дати?
Вийшли князю вони в наряді;
кони вiн взяв — не дякував,
не дякував, шапки не зняв,
шапки не зняв, не поклонився,
не поклонився i не скорився.
Рушили вої вдруге на город,
цар ся дивує, хто то воює,
ромеї ходять, все раду радять:
що тому князю за дари дати?
Винесли князю багато злата;
золото взмв він — не дякував,
не дякував, шапки не зняв,
шапки не зняв, не поклонився,
не поклонився i не скоривсм.
Рушили вої втретє на город,
цар ся дивує, хто то воює,
тремтять ромеї, все раду радять:
що тому князю за дари дати?
Вивели ж йому царiвну в коронi;
царівну взяв вiн та й подякував,
шапочку зняв, ще й поклонився,
князь поклонився, та не скорився.
РОЗДIЛ ПЕРШИЙ
1
Сонце ще високо стояло над Щекавицею, коли на пониззi Днiпра зарябiло, а згодом вималювалось кiлька лодiй. Розсiкаючи зустрiчну хвилю, йшли грецькi хеландiї — з гострими носами, високими щоглами, багатьма реями — справжнi морськi чудеса.
З Подолу й передграддя кинулись тодi до Почайни купцi, ремiсники, роб'ї люди. На таких коробах приїжджали звичайно падкi до торгу гостi з Константинополя; хто хотiв, мiг щось у них купити, щось продати. Проте поки хеландiї досягли Почайни, там, де вона допливала до Днiпра, й поклали укотi напроти Боричевого узвозу, рiчку й береги обкутали присмерки.
Не змогли кияни й поговорити з прибулими, бо тiльки но хеландiї стали бiля берега, одразу ж туди з Гори спустились княжi мужi з невеликою дружиною. Вони нагримали на подолян i велiли їм забиратись вiд Почайни. Самi ж, як водиться, зiйшли на хеландiї, привiтались з прибулими, запитали, що вони за люди й за чим припливли до Києва.
На хеландiях були гостi з Константинополя, що привезли з собою паволоки, узороччя, вина. Княжi мужi пообiцяли, що вранцi до них прийдуть тiуни, вiзьмуть належний устав, проведуть на торг. А там уже гостям буде вiльно чи продавати щось, чи купувати. На однiй же з хеландiй, як виявилось, прибув з численною, добре озброєною сторожею й кiлькома рабами не просто царгородський гiсть, а василiк iмператора ромеїв.
Почувши вiд своєї сторожi, що до хеландiї прийшли мужi київського князя, цей василiк з дуже недобрим — стомленим чи хворобливим — виглядом вилiз iз — пiд настилу, де лежав до цього. Випроставшись на весь зрiст, вiн через товмачiв сказав, що прибув до київського князя з грамотою вiд iмператора ромеїв Никифора, має до нього важливу справу й мусить говорити про неї самовидь, що i просить переказати київському князевi.
Княжi мужi вiдповiли на це, що вже пiзня година, в такий час київський князь, либонь, спочиває. Проте пообiцяли наступного ж дня вранцi передати все князевi Святославу.
Василiк повторив, що хотiв би, аби князь покликав його швидше, а потiм несмiливо поцiкавився, чи не могли б мужi залишити бiля хеландiй свою сторожу. Мужi сказали, що сторожу вони залишать i просять василiка не турбуватись, — Київ добрий город, тут радi кожному гостевi i нiкого не скривдять. З тим вони й пiшли, а сторожа лишилась бiля хеландiй.
На Днiпрi покотив туман, вiтер, як здавалося, василiку, таємничо й погрозливо свистiв у лозах над Почайною, вздовж берега йому чулись голоси, на тлi багряного неба височiла оточена стiнами й вежами сувора фортеця, де й жив київський князь. Василiк, здригаючись вiд холоду, постояв на настилi лодiї й полiз у своє затишне кубло. Знаючи церемонiал вiзантiйського двору, за яким iмператори, ранiше нiж прийняти посла, неодмiнно його затримували, вiн мiркував: чи довго київський князь змусить його стояти на цiй холоднiй рiчцi?..
Проте київський князь не примусив василiка з Константинополя без дiла стояти на Почайнi. Наступного ранку, тiльки почало свiтати над Днiпром, до грецьких хеландiй прийшли тiуни. Вони одразу кiнчили справу з купцями, взяли устав i повели їх на торг. Разом з ними — i вже до василiка — прийшли й тi мужi, що були тут минулого вечора; вони сказали василiку, що князь Святослав знає вже про посла iмператора, прийме його цього ж ранку, запросили йти з ними.
Нашвидку прибравшись у найкращий свiй одяг — довге, чорного оксамиту платно, взувши зеленi черевики, почепивши на голову клобук, василiк iмператора звелiв рабам брати дари. Потiм слiдом за мужами, у пасмугах рожевого промiння, що котилось iз-за Днiпра, вiн пройшов глибоким Боричевим узвозом, через мiст i ворота потрапив на Гору, а там до княжого терема й Золотої палати.
Крокуючи цим шляхом i часто зупиняючись, щоб передихнути, василiк пильно примiчав усе, що бачив, i порiвнював з тим, до чого звик у Константинополi. Тут, у Києвi, не було, як там, високих стiн i кам'яних споруд, багатьох вулиць i площ, оздоб, колон, статуй. Проте все, що бачив василiк, — глибокий Боричiв узвiз, де проходив єдиний вiд Днiпра шлях на Гору, старi дерев'янi стiни, що стояли над глибокими урвищами, а мали ще й присипи з гострим околлям, перекинутий через глибокий рiв мiст, город на Горi з теремами й клiтями, гридницi, навкруги яких василiк побачив багато воїв, требище, де перед Перуном, що дивився золотими очима на Днiпро, палахкотiв вогонь i творилась вранiшня жертва, — все це примусило василiка здивуватись i здригнутись: високо сидять київськi князi, нелегко до них доступитись!
У Золотiй палатi, куди через сiни й Людну палату завели василiка, все також було суворим i таємничим. Тут горiло багато свiтильникiв, вiдблиски яких грали на позолоченiй i срiбнiй зброї, попiд стiнами на лавах сидiли поважнi, бородатi, одягненi в темнi вбрання люди, на помостi в кiнцi палати василiк побачив князя Святослава.
Василiк пiшов уперед, низько вклонився князевi й через товмачiв сказав:
— Вiрний у бозi iмператор Схiдної Римської iмперiї Никифор послав мене, патрикiя Калокiра, з дарами i грамотою своєю до тебе, княже Русi, щоб ствердити любов, сущу з тобою й людьми руськими, на всi лiта...
До палати зайшли раби, що крокували слiдом за василiком, i поклали перед київським князем дари — коштовнi наволоки, узороччя, позолочений щит i меч.
— Грамоту я приймаю, — з посмiшкою глянувши на добру зброю, сказав князь Святослав, — i за дари дякую... Передай, натрикiю Калекiре, iмператоровi ромеїв, що князi руськi, боярство i всi люди руські бережуть, любов, сущу межи нами, i да не розрушиться вона, дондеже сяє сонце.
Пiсля того, як водиться, князь Святослав запитав посла, як йому їхалось у далекій дорозi, як почуває вiн себе нині, запрошував бути в Києвi-городi скiльки охота, а тiунам своїм одразу ж велiв давати василiковi, сторожi його й рабам на хеландiї повний покорм i всiлякi меди з своїх клiтей.
Низько вклоняючись, патрикiй Калокiр щиро дякував київеьмому князевi, боярам i руським людям за добрi побажання, за покорм i меди, сам побажав йому, родинi i усім боярам, якi сидiли в Золотiй податi й були скрiзь по Русi, доброго здоров'я й щастя на многi лiта...
Звичайно, це будо не все, що хотiв i мав сказати василiк. Прощаючись, вiн сам висловив надiю, що князь Святослав знайде час i нагоду ще раз з ним поговорити.
Князь Святослав розумiв посла Вiзантiї. Усi вони — оцi василiки — улесливi, хитрi люди. Що ж, вони ще зустрiнуться з василiком. Може, патрикiй Калокір пообiдає нинi разом з князями?
Але i пiд чає обiду василiк Калокiр не сказав князевi Святославу, що привело його до Києва. Може, сталось так тому, що на обiдi було багато людей — сам князь Святослав, брат його Улiб, мати Ольга, три сини — Володимир, Ярополк, Олег, — чимало воєвод, бояр, рiзних мужiв. Кожен iз них щось запитував у посла, кожному той мусив вiдповiдати, — так у бесiдi та мiж розмовами й минав обiд.
Василiк Калокiр, може, не змiг говорити ще й тому, бо цiкавився, що подають i як їдять тут, у стравницi князiв Русi. Адже в Константинополi в палатах Великого палацу подавали все й частували з розбором — кому грецькi горiхи, а кому щкаралупина...
Зовсiм не те побачив Калокiр у стравницi руських князiв. Подавала страви молода ще, вродлива жiнка, яку всi називали Пракседою. Їй допомагало кiлька дiвчат, що вражали своєю красою. Носили вони все з кухнi до стравницi притьмом, миттю.
А носити їм доводилось чимало: коли запрошенi на обiд тiльки зайшли до стравницi, там на столах була приготовлена й холодна веприна, й ведмежина, всiляка солона й копчена риба — осетри, пструги* (*Пструг — форель.), судаки, рiзнi овочi й зiлля; пiд час самого обiду на столи подавали варену й смажену баранину, гов'ядо, юшки з сочива й риби, меди, ол, брагу, кваси.
Їли тут i запивали без зайвих слiв, без перепрошень, — просто, як це буває вдома, в родинi. Один тiльки раз воєвода Свенелд, взявши чару, сказав, що хоче випити за князя. I всi з брязкотом пiдняли свої чари, келихи...
— П'ємо на тя, княже!
На кiнець обiду всi, а так само й василiк Калокiр, вiдчули, що поїли досита, а меди й ол з княжих медуш мiцнi, п'янкi.
Саме тодi князь Святослав i запропонував василiку проїхати з ним на лодiї, показати з Днiпра город Київ, його будiвлi, вали, стiни. Князь Святослав звелiв гридням приготувати лодiю, спустився з василiком до Почайни, з кiлькома боярами й толковинами вони проїхали Днiпром аж до Чортория.
Чудовий був Днiпро й Київ — город у цю передвечiрню годину. Ще була весна, вiд самого Верхнього Волока котив Днiпро могутнi води, й тут, бiля Чортория, де плесо його видно було вгору до Десни* (*Десна — лiвий доплив Днiпра.) й Вишнього города княгинi Ольги, а вниз — до Вiтичева й Лисої гори над ним, — тут здавалося, що немає йому кiнця й немає краю.
У лодiї, на якiй сидiли князь Святослав, брат його Улiб, василiк Калокiр i бояри з толковинами, було двадцять гребцiв — по десять з кожного боку. Пiд дужими ударами їхнiх весел лодiя швидко линула вперед, позад неї на блискучому лонi стелився, як бiла полотнина, запiнений слiд. Київ i гори тiкали й тiкали назад.
I тодi в усiй величi своїй постав перед ними древнiй город над Днiпром, город, стiни якого закладенi були князем Києм. Багато лiт минуло вiдтодi, а вони росли й змiцнювались, як i все за ними, як i все навкруг Києвого города над Днiпром.
Три гори височiли вдалинi i до них прикутi були очi всiх на лодiї: Києва гора, де й був тепер княжий город — Гора, гора Щекавиця, де поставив першi стiни Київ брат Щек, та ще гора Хоревиця — вотчина Хорива, другого брата Кия.
Колись це були три двори-городища на горах над Днiпром.
