Святослав - Скляренко Семен

Князь Святослав велiв сказати людiям своїм, — вiв далi Кожема, — що мусимо-сьми встати за честь i славу нашу, берегти покон батькiв, iти на ворогiв. За собою кличе вас князь на рать!

Микула уважно слухав волостелина й не пропускав жодного слова. Коли ж той промовив: — "Великий князь Святослав кличе всiх на рать", Микула оглянувся навкруг.

Вiн думав, що з гурту його односельцiв один за одним почнуть виходити поважнi люди, якi з давнiх-давен радо йшли на рать, бо вiйна ж їм приносила дань i славу, вийдуть Бразд i Сварг, вийдуть Гордин i Путша. Микула гадав, що їх буде так багато, що для нього в ратi не знайдеться мiсця. Та й не Микулi їхати на рать — у них конi, зброя, а в нього тiльки руки.

Але чому ж це Бразд не вшюдить наперед i не подає голосу? Сварг? Тiльки тепер Микула помiтив, що Сварга тут зовсiм немає, а здалеку долетiла луна молота, — клепле Сварг бронi. Не виходили наперед i Гордин та Путша, — вони стояли збоку, щось говорили мiж собою.

— Мужi! — трохи розгублено i з якоюсь тривогою крикнув Кожема. — Уся земля наша в небезпецi, смерть готується для нас i дiтей наших. Або ромеї, або ми... Князь Святослав кличе всiх своїх людей.

Серце нестямно забилось у грудях Микули. Отепер, вiн був певен, всi вийдуть наперед, їх кличе князь Святослав, у великiй небезпецi земля, смерть їм готують ромеї.

Але знову нiхто не вийшов. Стоячи бiля коня, щось говорив з волостелином Бразд, Сварг далеко клепав бронi, Гордин i Путша мовчали.

I чомусь саме в цю хвилину Микула пригадав батька свого Анта, згадав слова його про невiдомий скарб, який Микула мусить охороняти, пригадав, як батько говорив, що будуть рiзнi часи й рiзнi люди, але Микула мусить бути незмiнним, мусить пам'ятати й охороняти рiдну землю...

І коли досi Микула гаразд не розумiв, про який скарб говорив його батько, як не розумiв i того, де цей скарб шукати, то зараз йому здалося, що вiн усе зрозумiв.

Вiн зрозумiв, що любить над усе в свiтi Днiпро, синi гори над ним, зеленi луки й жовтi пiщанi коси, тепле небо над собою, жону й дiтей, людей, якi стоять тут, над кручею, i за все це готовий вiддати кров i життя.

Микула ступив вперед — раз, другий i третiй, зупинився протiї Кожеми й сказав:

— Я iду на рать!

Волостелин подивився на високого, кремезного, жилавого Микулу, що нiяково переступав з ноги на ногу, й вiдповiв:

— Добре, воїне!

А вже слiдом за Микулою виходили iншi люди їхнього селища — лiтнi, молодшi i зовсiм юнi... їх збиралося все бiльше й бiльше, i тiльки Бразд не виходив, про щось стиха говорив з волостелином.

Микула повiльним кроком повертався додому, довго стояв на валу городища й дивився, як в усi боки розтiкаються любечани. Поїхав i волостелин, поруч iз ним, тримаючись за стремено, iшов Бразд — вiн вiв Ксжему до нового свого терема. Коли вони зникли вдалинi, Микула спустився з валу, зайшов до хижi.

Сiв бiля вогнища й сказав Вiстi:

— Оце я буду їхати, Вiсто! Збери менi порти, двi сорочки й постоли, бо їду я далеко — на рать. Вiста сплеснула руками.

— Ти їдеш на рать? Але куди? Замислено дивлячись на вогонь, в якому перекочувались червонi й жовтi язики, Микула вiдповiв:

— На ромеїв iду... далеко-далеко! Їй важко було зрозумiти, проти кого й для чого йде Микула на рать, i вона запитала:

— Ти хочеш мати дань i стати таким, як Бразд?

— Нi, — вiдповiв Микула, — не по дань їду i не буду таким, як Бразд.

— То ти хочеш полагодити батькову землянку й усi клiтi, купити коней, засипати житом ями?

— Ти багато хочеш, — сказав Микула. — Я все це мушу зробити, але пiсля ратi.

— А Бразд i Сварг iдуть на рать? — запитала Вiста.

— Нi, не йдуть...

— Боги! — скрикнула Вiста. — Багатий брат не йде, хоч йому є що захищати, а ти — вотоляк, латана свита, i йдеш. Чого ж ти пiдеш?

Микула довго затримався з вiдповiддю, а далi почухав всiєю правицею голову й повiльно сказав:

— Бразд не йде, бо що йому захищати? Своє багатство? Та коли б i гречин прийшов — вони не посваряться. Ворон ворону брат, гречин i Бразд один одному гнесi* (*Гнесь — кривда, зло.) не зроблять... А мене вони вже обавили — закуп я у Бразда, скоро — скоро обельним холопом його буду. Прийде гречин — стенить моє серце, жажелi* (*Жажелi — ярма.) вони готують на виї нашi, пропали всi ми i наша земля, Русь...

Микула довго дивився на вогонь. Що в ньому є, що дає тепло, жар? А чи немає такого вогню в людях?

— I ще я згадую батька Анта, — уперто щось думаючи, тихо говорив Микула. — Вiн говорив про скарб, закопаний за городищем над Днiпром. Що ж це за скарб? Це земля, на якiй жили батько Ант, дiди Улiб, Воїк, давнi предки... I я хочу жити, хочу, щоб жила ти, Добриня, Малуша. Але жити нам не дають ромеї, вони iдуть на нас. I батьки нашi, i дiди ходили на ромеїв, били їх. А тепер я чую їх голос, вони кажуть менi: "Iди, Микуло!" От я й мушу йти. Збери менi порти, двi сорочки, постоли, а бiльше нiчого менi й не треба.

Вiста глибоко зiтхнула. Якщо говорити по правдi, вона не зрозумiла всього, що сказав Микула, але зрозумiла головне — Микула мусить iти бити невiдомого їй ворога, бо iнакше загине земля, лiси, Днiпро, всi вони. I Вiста сказала:

— То й я пiду з тобою, Микуло! Колись жони iшли з чоловiками на рать. I моя рука там знадобиться.

— Нi, Вiсто! — вiдповiв Микула. — Колись були ратi однi, зараз вони важкi й жорстокi. Тобi йти зi мною не годиться!

I тодi вони разом вийшли з хижi, стали за порогом.

Сонце зайшло. Фарби неба вгорi мерхли, нiби квiти, яких торкнувся мороз. Над Днiпром, над луками й селищами стояла тиша. В цiй тишi на селищi почулись звуки — там раз за разом гупав молот, бряжчало залiзо.

То Сварг кував ратним людям зброю — мечi, списи, вiстря для стрiл. Мав би Микула достаток, пiшов би до Сварга, замовив i собi меч iз срiбним крижем, золотим яблуком, i не з простого залiза, а харалужний, гострий на обидва боки, щоб не щербився на ромейських черепах. Але немає в Микули достаткiв, а Сварг, хоч i брат, задарма нiчого не зробить...

"Але, — пригадав Микула, — є в мене iнша i, може, не гiрша зброя".

— Зажди, — сказав вiн Вiстi i зник у хижi. Коли через короткий час Микула повернувся, Вiста його навiть не пiзнала: вiн стояв на порозi з шоломом на головi, з щитом у руцi, довгим мечем на поясi.

— Ти як батько Ант! — вирвалось у Вiсти. Микула постояв бiля порога, ступив крок вперед, вийняв iз пiхов меч, що аж заскреготав вiд iржi, й махнув ним.

— Проти такої зброї ромей не встоїть, — сказав вiн. Аж тодi вони повернулись до хижi, сiли бiля вогнища поїсти. I побачив ще Микула за вогнищем, на приступцi серед богiв, оберегу батька Анта, яку той завжди брав на брань. Микула взяв її в руки. Це була вилита з срiбла, досить потерта, вкрита прозеленню подоба жiнки з витягнутими вподовж гнучкого стану руками, маленькими грудьми й крихiтними нiжками. Голова жiнки закiнчувалась кiлечком, у нього просунутий був ланцюжок, на якому оберегу носили на шиї.

Скiльки рiзних рук тримали цю оберегу? Її одягав i з нею ходив на брань батько Ант, носили її дiд Улiб, прадiд Воїк, а може, й давнiшi пращури. Це робилось недаремно: подоба зображувала Мокошу — богиню, що давала людям рiд, житу — рiст, землi — плiд, всьому сущому — життя. У далеких походах, як говорив Микулi ще Ант, Мокоша нагадувала про рiдну землю i, як богиня цiєї землi, оберiгала того, хто її носив.

Тепер Микула взяв оберегу, старанно обтер, довго дивився на неї, вгадуючи риси Мокошi, а потiм почепив на шию пiд сорочкою. Нехай Мокоша оберiгає i його!

I вийшли з селища над Днiпром мужi й уношi одного з древнiх полянських родiв. У декого з них були мечi й щити, iншi йшли з списами й луками, у декого були топори, а в Микули, сина старiйшини Анта, був i шолом, i меч, i щит.

Перед ними стелився далекий i важкий шлях, спочатку до Києва, далi — на ромеїв. Вони знали, що не всi повернуться з ратi, але, як це було до них i пiсля них, не сумували, iшли на рать, як на труд...

В одному мiсцi за селищем, коли за шоломами* (*Шелом — вершина) круч сховались рiднi землянки й хижi, хтось iз них почав, а iншi пiдхопили:

Днiпро широкий, Дунай далеко,

перетнем мости через все море,

зрубаєм главу царю ромеїв,

принесем додому i честь, i славу...

I в цей час всiма шляхами Руської землi, а часто i без шляхiв, всiма рiками, що линуть з пiвнiчного краю до полудня, а часто i волоком мiж рiками поспiшали пiшки, комонно, на човнах багато таких мужiв i юнакiв.

Русь вставала проти ромеїв!

4

У Києвi вої земель руських стояли у передграддi, на Подолi, скрiзь по Оболонi, а ще багато, — добре, що була година, — днювали й ночували над Почайною i Днiпром.

Микулi щастило. Вiн прийшов до Києва разом з любецькими воями Чернiгiвської землi ранiше, нiж вої iнших, далеких, земель, через що знайшов притулок на передграддi у кузнеця Мутора.

Багато див набачився Микула в корченицi Мутора, бо був той найспритнiшим iз кузнецiв передграддя, варив залiзо, мiдь, срiбло, вмiв робити всяку кузнь — мечi й шоломи, миски й братини, гривни й перснi, через що всi вважали його кудесником, вiщуном.

Та який справдi кудесник був з Мутора? Мав вiн численну родину — жону Талку, двох синiв, двох дочок, тiсно було в його хижi, де всi покотом спали на землi. Сам Мутор спав там, де й працював, — бiля мiха в корченицi, а все ж дав мiсце Микулi поруч iз собою, говорив з ним щиро, тепло.

У корченицi Микула пильно придивлявся, а часом i допомагав Мутору. Було щось таємниче, незрозумiле в блискучих iскорках, якi виривались з-пiд мiха i розтоплювали крицю, срiбло, мiдь. Широко розплющивши очi, дивився Микула на Мутора, коли той цiдив iз ллячки в колиб* (*Колиб — форма.) розтоплений метал, а згодом виймав звiдти гривни, перснi, лунницi.

I все, все навкруг було дивним i незрозумiлим для Микули, що жив досi далеко вiд Києва, у весi над Днiпром: передграддя, Подол, Гора. Вийшовши з корченицi, щоб перепочити, вiн часто стояв i довго дивився на Гору, бачив крутi схили, вал, стiну з вежами...

З корченицi виходив Мутор.

— Що, Микуло, дивишся на Гору?

— А так, дивлюсь, думаю: що там? Мутор посмiхався.

— Отам, на Горi за околлям, валом, стiною, живе князь з дружиною, боярами i воєводами. Туди, Микуло, попасти важко — є земля, є Гора, а ми живемо у передграддi, мiж небом i землею...

— А як би менi попасти туди, на Гору? — запитував Микула.