Святослав - Скляренко Семен
— Син мiй, Добриня, дружинник княжий, дочку мою давно колись взяли до княжого двору.
— Про Добриню ми довiдаємось, — вiдповiв Мутор, — пiди на торг, там усiх дружинникiв знають...
— Чого ж ти замовк, Муторе? Хiба княжi дружинники лихi люди?
— Нi, Микуло, — промовив Мутор. — Я не сказав, що дружинники лихi люди. Тiльки бач, їх не дуже полюбляють у нас на передграддi. Княжа дружина що? Спить i їсть, та ще п'є меди з медуш княжих. Хоч, правда, — додав вiн, — тепер i ти нiбито дружинник...
Микулi стало навiть прикро, що Мутор так сказав про нього. Адже вiн iшов не їсти й пити.
— Це я пожартував, — сказав Мутор, помiтивши, як знiтився Микула. — Ти, брате мiй, не дружинник, а воїн. Я також, коли треба, стану воїном. А дружинником не хочу — негоже менi ходить по дань...
З Гори в цей час Боричевим узвозом їхали дружинники, i Микула з Мутором довго дивились, як вони спускаються до Днiпра, як там купають коней.
— Добриню ти знайдеш, — говорив Мутор, — пiди на торг, запитай. От дочку твою знайти важче — адже князiв багато, а в кожного по кiлька дворiв.
— Княгиня Ольга її взяла...
— А ти думаєш — у княгинi один двiр? Нi, брате мiй, двори княгиня має й на Горi, i тут, за городом, у Вишгородi, в Ольжичах, у Будутинi. Добра наша княгиня Ольга, тiльки багато дворiв має...
Про Добриню, як виявилось, довiдатись Микулi було зовсiм не важко. Вже перший дружинник, до якого несмiливо пiдiйшов Микула на торзi, вiдповiв, що знає Добриню-любечанина. Проте одразу ж додав, що недавно поїхав Добриня до Новгорода i навряд чи й повернеться цього лiта. Отже, Микулi нiчого було шукати Добриню.
Пробував Микула розпитати в декого на торзi й про дочку, але хто вона, куди попала в Києвi, де могла бути — цього розповiсти не мiг.
— Була в мене дочка, — говорив вiн, — молода, кароока, взяла її княгиня, а куди — не знаю...
Хто мiг вiдповiсти на це батьковi, у якого болiло серце за дитиною, який часом i увi снi бачив її такою, якою колись вийшла вона iз землянки над Днiпром?
I раптом, коли Микула отак марно намагався щось дiзнатись про Малушу на Подолi, хтось iз подолян — сiдельник — сказав:
— А чому б тобi, чоловiче, не пiти самому на Гору? Микула звiв очi.
— Та хiба ж туди пустять?
— Чому ж не пустять? Аби йшов з дiлом... Хочеш, ходiмо зi мною... Маю я нести сiдла воєводi. Допоможеш, то й пiдеш.
Микула радо погодився допомогти сiдельниковi, почепив одно сiдло на шию, ще по одному взяв у руки та й подався слiдом за чоловiком, що сам нiс кiлька сiдел на спинi.
Так вони й потрапили на Гору. Микула з острахом пройшов слiдом за сiдельником через ворота, потрапив на великий двiр, де стояли княжi тереми й боярськi та воєводськi хороми. Коли вiн пiзнiше намагався пригадати, що бачив на Горi, все перемiшувалось у його головi; обливаючись потом, вiн iшов за сiдельником, десь стояли тереми, десь хороми, ще в одному мiсцi Микула побачив Перуна iз золотими вусами, срiбними очима, перед ним горiв вогонь... Все це Микулi нагадувало дивний сон, i вiн не знав, де кiнчався сон, а де починалась правда.
Микула добре запам'ятав лише одне — коли вiн однiс сiдла на двiр якомусь воєводi, то залишився один i, щоб не потрапити у вир людей, одступив набiк, пройшов мiж деревами, опинився пiд стiною города.
В цьому куточку княжого двору було порожньо, тихо. Пiд самою стiною стояли старi грушi, а на гiллях їх — бортi для бджiл. Микула навiть злякався', на кожному з цих бортiв викарбуване було знамено — те саме, яке колись побачив Микула у лiсi...
Сiвши пiд однiєю з груш, Микула пригадав ту нiч, коли гострим топором стесував знамена з дерев, аж трiски летiли на залиту мiсячним сяйвом траву.
А тепер вiн сидiв у Києвi, на Горi, i знамено знову висить перед ним, а швидко, можливо й завтра, пiде вiн з князем проти ромеїв, i знамено маятиме над ним...
"Що ж трапилось? — думав вiн. — Чий я тепер є i яке знамено є моїм?"
В цей час на стежцi пiд стiною почулися тихi кроки. Микула схопився з мiсця й побачив, що до нього наближається жiнка — молода ще, дуже красива, в свiтлому одязi, з низкою ключiв у руцi.
Жiнка раптом зупинилась, побачивши Микулу. Вона не ждала, що може тут когось зустрiти, i була дуже здивована, але очi в неї були теплi, на обличчi грала посмiшка.
Микула низько вклонився жiнцi, i та привiтно хитнула йому головою.
I тодi вiн, радий, що зустрiв тут цю жiнку, ступив ближче.
— Дозволь менi, жоно, запитати, — звернувся вiн до неї. — Дочку я мав... Малушу. Давно колись княгиня Ольга взяла її до себе. От я i зайшов сюди її пошукати.
Жiнка здригнулась, вона, мабуть, не сподiвалась, що якийсь собi чоловiк пiдiйде до неї, ще й заговорить, i низка ключiв у її руцi забряжчала.
"А може, — подумав Микула, — ця жона з князiв? Рятуй мене з списом своїм, Перуне, допоможи менi спуститись з Гори на землю?"
Жiнка дивилась на Микулу, i тепер вiн помiтив, що в неї не такi добрi, як здавалося спочатку, очi, не таке красиве сердите обличчя.
— А чому ж ти сам опинився тут, на Горi? — запитала жiнка.
— У Києвi опинився i тут, на Горi, бо iду на брань за Русь i землi, — безтямно говорив Микула.
Тодi жiнка зiтхнула — нiби вiд тягара звiльнилась, подивилась на подерту сорочку Микули, личаки на його ногах i чомусь посмiхнулась.
— Знала я Малушу, — сказала вона. — Колись бачила. Рабинею була вона, працювала на дворi в княгинi Ольги.
— А вже так, то так, — згодився, засмiявшись, Микула. — Холоп я, рабиня дочка, такi вже всi ми — роб'ї люди... А чи жива вона?
— Твоя дочка Малуша жива, — вiдповiла жiнка.
— Слава Перуновi, — вирвалось у Микули. — Де ж вона?
— Вона жива, — вела далi жiнка, — тiльки живе не в Києвi. Вона працювала на Горi, на дворi, але не впоралась, от княгиня й послала її в село княже...
— То й добре! — сказав Микула. — Малушi, либонь, краще буде в селi, анiж тут, на Горi. Тепер менi бiльш нiчого й не треба. Аби жива була Малуша, здорова. А коли повернусь з бранi, то вже знайду її, повезу в своє село, до Вiсти. Скажи ж менi, жоно, кому дякувати мушу, що взнав усю правду про Малушу, i як називати тебе?
— Пракседа я, ключниця теремiв княжих.
— Дяка Перуновi, що вiн звiв мене з такою високою жоною. Спасибi тобi, Пракседо, за все i за Малушу!
Микула хотiв, мабуть, ще щось сказати Пракседi, але не встиг, од ступив з стежки.
— Це наш княжич Володимир мене шукає, — промовила вона. — Княжичу, княжичу, я тут! — подала Пракседа голос.
По стежцi вiд терема швидко йшов уноша в бiлому платнi, пiдперезаний золотистим шнуром.
— Пракседо! — кричав хлопчик. — Я хочу пiти на городницi. На Днiпрi лодiї пливуть з Новгорода.
Вiн не кiнчив, бо побачив, що Пракседа стоїть не сама, i вже тихше пiдiйшов до них.
Микула стояв i дивився на княжича. Так от який Володимир, син князя Святослава! Здоровий уноша, з добрим обличчям, теплими очима...
— Кланяюсь тобi, княжичу! — тихо промовив Микула.
Тiльки чомусь Микула, поглянувши в очi княжича Володимира, здригнувся. Здалося йому, що вiн давним — давно бачив цi очi, дивився в них, знає їх...
Та це була одна тiльки мить, бо Микула нiколи й нiде не мiг бачити княжича Володимира.
"Бач, якi добрi очi в князiв", — подумав Микула.
Пракседi ж здалося, що й княжич Володимир дуже пильно, не по — дитячому подивився на холопа Микулу й чомусь трохи ступив вперед. Але ж це була якась одна мить, бо княжич знову повернувся до Пракседи.
— Я пiду на стiну, — сказав Володимир.
— Iди, княжичу, iди, — вiдповiла Пракседа. Вiн пiшов до стiни, тихо став пiдiйматись на городницю. Микула довго дивився йому вслiд, а навкруг нього лiтали й гули бджоли.
Увечерi Микула хваливсь Мутору:
— Отепер я про все дiзнався, Муторе. Добриня поїхав за княжим загадом воїв збирати, дочка моя Малуша була на Горi, а зараз працює в княжому селi... Про все дiзнався, дяка Перуновi... А що не побачились, так iншим разом, пiсля бранi. Вiк довгий...
— А це, мабуть, скоро i вирушати будете? Ждали, чув я, новгородцiв i воїв з верхнiх земель. А сьогоднi посунули Днiпром i новгородцi, i чудь, i весь, рiзнi землi. Ти поглянь тiльки, Микуло, що робиться на Почайнi й Днiпрi.
— То так, — згодився Микула, поглядаючи на Почайну й Днiпро, де стояли сотнi дивних лодiй з оздобами, барвистими вiтрилами. — Сила, бачу я, велика Русь! Тепер справдi швидко рушимо. Спасибi тобi, брате мiй, що пригрiв у своїй корченицi. Колись ще побачимось, поговоримо...
— Чому ж колись?
— А як же iнакше? Адже брань починається, брате мiй, i я йду.
— Я йду! — сердився чомусь Мутор. — Думаєш, менi легко, що ти йдеш, а я нi. I не тiльки ти, вся земля iде, вся Русь...
— Кого князь кличе, той i йде...
— Хiба треба кликати? — крикнув Мутор. — Слухай, Микуло! Сам бачиш, жити менi важко. Хто я? Кузнець, кудесник. А що маю? Навкруг дивлюсь — серце умлiває... Гори кругом, Днiпро як море. Але ж любо все це менi — i город Київ, i Днiпро, i оцi луки...
— Дуже любо, — задихаючись, промовив i Микула.
— То як же я можу сидiти тут, коли ви йдете туди?
— То й ти пiдеш iз нами?
— А так, пiду!
5
Разом з воєводою Гудимом з далекого Новгорода прибув i Добриня. Добром зустрiли їх новгородцi i вся словенська земля, побували Гудим iз Добринею i в кривичiв, полочан, мерi, слово київського князя долетiло й до Кемi, Корели, Чудi, — тьму людей привiв iз собою воєвода Гудим до Києва-города. Бiльшiсть їх пливло лодiями, везучи з собою все по надобi, багато поспiшало за ними борзно й пiшо.
Тодi князь Святослав ще раз радився з матiр'ю, запросивши до розмови воєводу Свенелда й брата Улiба.
— Вже повно води в Днiпрi, — говорив князь Святослав, — i лодiї нашi, як птахи, пролетять через пороги. Але, думаю я, не токмо Днiпром рушимо ми до Дунаю. Частина вiйська нашого нехай iде борзно й пiшо через поле, Тиверську й Улицьку землi, а там з'єднаємось i перейдемо Дунай.
— То добре, княже, — згодився Свенелд, — i так бiльше поставимо над Дунаєм сил. А пiшо пройдемо безпечно, в полi тихо, тиверцi й уличi ще дадуть нам пiдмогу, — вели рушати, не гай часу, княже!
— Об однiм я тiльки мислю, — вiв далi князь, дивлячись на вiкно терема, де видно було безлiч воїв на березi Почайни i де на плесi стояли сотнi лодiй iз земель. — Сам я поведу нашi лодiї Днiпром, через пороги. Пiше й комонне ж вiйсько нехай веде князь Улiб з воєводою Свенелдом...
— Добре розсудив, княже, — згодився Свенелд.
— А може, лiпше-бо було князевi Улiбу лишитись у Києвi? — втрутилась у розмову княгиня Ольга.
