Святослав - Скляренко Семен

Повечерявши разом iз всiма, вiн лiг пiд кущем на скелi над Россю, помостив собi в голови шолом та свиту, заплющив очi й у тишi, яку порушували далекi голоси бiля вогнищ та ще пересвист солов'їв у гущавинi за скелями, заснув.

Але спав Микула недовго, коротку годину. Раптом прокинувся, сiв, протер очi.

Нiчого, здавалося б, незвичайного, що могло б розбудити Микулу, не було. Угорi, високо в небi, пас отари великих i малих зiрок мiсяць. На ньому викарбуваний був Перунiв знак — воїн з списом-тризубцем. До мiсяця пiдкрадались i вже закривали його хмари — злi сили. Але вiн плив небом, нiби срiблястим попелом притрушений вiд правої руки.

Пiд цим мiсячним промiнням скрiзь по полю дотлiвали вогнища, десь далеко чулись голоси сторожi, близько бiля Микули покотом i нарiзне, деякi ногами в рiзнi боки, а голови поклавши один одному на плечi, спочивали, спали руськi вої.

Однi з них спали спокiйно, тихо, нiби замислились, iншi в неспокiйних мислях були, напевне, далеко, бо з їхнiх уст увi снi зривались раз у раз слова.

— Ладо! Ла-а-адо! — пристрасно шепотiв воїн з такими довгими ногами, що вони, здавалося, впираються у чорний обрiй. Воїн цей витягнув уперед i зiгнув руку, нiби когось обiймав.

— Матiнко! Отче! — чулося з другого боку. Микулi стало чомусь страшно, холодок пробiг по його тiлу, вiн засунув руку за пазуху й намацав там оберегу, яку взяв з дому, збираючись на брань. Коли йому було важко, Микула завжди торсався рукою срiбної Мокошi. I зараз вiн торкнувся її рукою, потiм повiльно вийняв з-за пазухи.

Срiбна, з прозеленню Мокоша лежала на його широкiй руцi — з темними цяточками очей, витягнутими вподовж стану руками, короткими нiжками — така проста, але й таємнича, дуже рiдна, а водночас i страшна.

— Ти поможи менi, Мокошо, поможи! — прошепотiв Микула.

Раптом вiн почув якийсь шелест за собою, обернувся й побачив, що близько на травi сидить i дивиться на мiсяць ще один воїн.

Вiн пiзнав-це був воїн їхнього десятка. Правда, ранiше Микула не мав нагоди перекинутись з ним словом. Зрадiвши, що не тiльки вiн не спить у великому станi серед мiсячної ночi, Микула тихо засмiявся й запитав:

— Не спиш, чоловiче?

— Не спиться, — вiдповiв воїн i зiтхнув. — Думаю про україну свою.

— А ти звiдки сам?

— З Новугорода.

— Довго, мабуть, їхали?

— Не дуже... Взимку виїхали, навеснi встали. Ми все рiками та волоком. За водою, сам знаєш, швидко.

— То скажи вже тодi, — запитав Микула, — як тебе звуть, чоловiче?

— Радиш, — вiдповiв чоловiк.

— А мене Микулою.

— Добре, — промовив, посмiхнувшись, Радиш. Вони трохи помовчали. Де Новугород, де Київ, а от сидять разом у станi серед поля. Цим двом воїнам було про що подумати й поговорити!

Подивившись на бiлу сорочку Радиша i його широкий шкiряний пояс, розмову далi повiв Микула.

— Ти, — промовив вiн тихо, — мабуть, з гриднiв княжих, а може, й син боярський.

Радиш засмiявся, але так, щоб нiкого не розбудити.

— Де вже нам до гриднiв, — сказав вiн, — а тим паче до бояр. Вони, брате Микуло, в шоломах, бронi, з щитами, а в мене сорочка та пояс. Може, тебе здивувало, що сорочка в мене чиста?

— Та нi, Радишу, що ти? Це я так, до слова, — рiзнi люди бувають.

Микула почував себе не дуже добре, бо зрозумiв, що перед ним такий ниций чоловiк, як i вiн. Проте саме це зрушило щось тепле в його грудях, i вiн запитав Радиша:

— I як у вас, у Новугородi?

— Так, як i скрiзь...

— Платите дань, чи як?

— Дань платили ранiше, — одверто признався Радиш, — i було дуже зле, бо до нас, Микуло, їхали по дань i свої князi, i київськi, i варяги з-за моря налiтали на городи й весi. А тепер данi немає...

Радиш замовк, але помiтно було, що вiн сказав не все, що думав.

— То як же тепер, без данi? — пошепки запитав Микула.

— Ще важче... Урок та устав...

— То й у вас посадники є?

— Є, Микуло.

— I тiунiв маєте?

— Аякже...

— I вiрники наїжджають?

— Наїжджають. Даємо i вiрникам, i тiунам, i посаднику, i волостелину, i князям.

— Щось затягло мiсяць, — промовив, поглянувши на небо, Микула. — Злi сили, i на землi вони, й на небi. Бачиш, темно, холодно стало.

Микула пiдсунувся ближче до Радиша й запитав:

— I, мабуть, не витримують закупи, холопи й усi смерди?

— Не витримують, — вiдповiв Радиш. — Купи беруть, а повернути нiчим. Рiзками закупiв б'ють, а там i обельними холопами роблять.

— I тебе били? — хотiв крикнути, але чомусь дуже тихо спитав Микула.

— Били.., — так само тихо одповiв Радиш.

— Так скажи ж — куди ми йдемо? — пересунувшись знову й сiвши зовсiм близько вiд Радиша, запитав Микула.

Радиша нiби й не здивувало це запитання. Мабуть, вiн сам, ще до того, як iз ним почав розмову Микула, про це думав, бо одразу ж вiдповiв:

— Мабуть, ми iдемо, Микуло, через те, що дуже важко.

Але цих слiв було мало для Микули та й для самого Радиша.

— Обсiдають нашу землю, — нiби сам до себе говорив Радиш. — Дань ми платили, а тепер урок, устав. А для чого дань? Ромеї заходять вiд сходу, пiвдня, заходу, обсiдають нас з усiх бокiв, щоб брати потiм дань, зробити своїми холопами. А я, Микуло, ромейським холопом не хочу бути i не буду... Краще вже в Нево-озеро. А нашi князi що ж, їм нелегко, мусять мати городи, дружину велику, лодiї... От i платимо оброки й устави...

Радиш помовчав i кiнчив:

— Через те ми й iдемо, Микуло! Руську землю бережемо, холопами ромейськими не хочемо бути. А коли розiб'ємо ромеїв, може, не будемо платити й оброку та уставiв. Як гадаєш, Микуло?

— Я думаю, Радишу, що розiб'ємо ромеїв... I тодi ми вже не будемо платити таких оброкiв i уставiв.

На цьому розмова їхня обiрвалася. Помiтно було, що Радиш хоче заснути. Микула удав, що i йому хочеться спати, солодко позiхнув. Тодi вони лягли поруч, i Радиш одразу заснув...

А Микула все не мiг заснути. Довго лежав iз заплющеними очима, спочатку обережно пiдвiв голову, далi звiвся на руку, а там знову сiв.

Угорi так само, тiльки хiба трохи нижче, плив мiсяць, хмари пройшли, i тепер на ньому виразно темнiв Перунiв знак, сiро було в полi, навкруг лежали люди.

Але iншими очима дивився зараз на цих людей Микула. Досi вiн iшов серед воїв чужий усiм, i вони йому були нiбито чужi. Через це вiн i цурався всiх, не мiг знайти свого мiсця мiж них, сам себе не пiзнавав i часом дивувався з себе.

А хiба ж цi люди йому чужi? Тiльки що вiн говорив з Радишем, розмова в них ще не закiнчена, бо далеко, ой як далеко ще до Дунаю. Але як багато вони вже встигли поговорїгги, якi це дорогi слова! Київ i Новгород, а як близько вiд людини до людини.

От Радиш i говорить нiбито трохи не так, як Микула, якось твердо, широко. Дреговичi й радимичi, що йдуть за ними, розмовляють дзвiнко, наче спiвають птахи. А в'ятичi й меря зовсiм нiби забули руськi словеса чи не встигли навчитись.

Але Микула добре знав, що все це простi люди, одного роду. Доля розлучила їх i розкидала в рiзнi боки, але горе i радiсть у них однаковi.

I ще Микула знав, що на брань з ромеями всi вони мусять iти, мусять, щоб не стати холопами i щоб не було нi данi, нi урокiв, нi уставiв... Вiн лiг на землю, швидко заснув i увi снi, не вiдаючи сам, поклав руку на плече Радиша. Тепер у станi все спало, притихло, як це буває пiзньої ночi. Мовчали й солов'ї.

6

Але не все спало навкруг. Зовсiм недалеко вiд Микули й Радиша на скелi бiля Росi стояла й дивилась на стан, у якому дотлiвали вогнища, на мiсяць у небi, на плесо жiнка.

У примарному холодному сяйвi мiсяця окреслювалось блiде її обличчя, гострi вилицi. Була вона дуже стомлена й худа, мала жiнка великi темнi очi, тонкi уста. Щось приємне й тепле було в тiй жiнцi з Полянс-кої землi.

Вона довго стояла тут, на скелi, бачила, як бiля своїх вогнищ вої вечеряли, потiм лягали на травi спати, бачила вона також, як близько вiд неї прокинувся раптом один воїн, а далi й ще один, як удвох вони довго сидiли й вели тиху розмову.

Вона не знала цих людей. Тут, у великому цьому станi, не було нiбито в неї нi рiдних, нi близьких, але все це — червоний жар вогнищ, притишенi голоси людей, далекий скрип возiв i iржання коней — нагадало їй так багато!

Жiнка пригадала, як колись давно, ще унотькою, жила вона в тихiй весi над Днiпром — Любечi, пригадала батька Микулу, матiр Вiсту, дiда Анта, пригадала й те, як пiсля смертi дiда Анта приїхав до них брат Добриня, забрав її з отчого дому, повiз у далекий Київ.

Глибоке, схоже на стогiн зiтхання вирвалось iз грудей жiнки, що колись називалась Малушею. Один стогiн i одно зiтхання з сотень i тисяч, що виривались з цих грудей за багато-багато лiт.

У її пам'ятi став чудовий зелений Київ-город. Гора з її теремами, передграддя й Подол, вiтрила на Почайнi й голубе плесо.

Але з пам'ятi її невблаганно, як пляма кровi на чистiй голубiй водi, виринала ще одна нiч i гнiвний голос княгинi Ольги, що ламала, трощила її любов, вигонила в це далеке село Будутин. Свiтанок за Києвом, тупiт коня в сiрiй iмлi, холод самiтної хлiвини...

Стоячи зараз уночi на скелi бiля Росi, Малуша подивилась навкруг — на землянку старої Желанi, витоптану стежку до води, дерева, кущi, холодний камiнь пiд собою, що вичовгався i став рiвним, блискучим.

Усе змiнилось i змiнюється навкруг у цьому великому свiтi, усе росте, достигає пiд теплим сонцем, тiльки горе Малушi з кожним лiтом все важчає. Немає в неї радостi, минає й життя.

Правда, i тут, у Будутинi, була в неї радiсть — у цiй землянцi, поки з нею був син Володимир, Малуша була щаслива, вона нiчого не хотiла. Але княгиня Ольга не тiльки вбила її любов, вона одiрвала вiд грудей матерi й сина — Володимира.

У мiсячному сяйвi було видно, як з очей Малушi зiрвалося й упало на холодний камiнь кiлька великих, перлистих сльозин. Вона їх не соромилась — була пiзня нiч, нiхто її не бачив...

Багато лiт прожила Малуша в селi Будутинi. Нiхто в селi — нi воєвода Тедь, нi посадник Радко — не знали, що за жона Малуша, нiхто не знав, вiд кого народила вона сина. Був загад княгинi дати притулок Малушi в Будутинi — цей притулок їй дали, був iз нею гридень Добриня — i вiн тулився в землянцi разом з нею, народила Малуша дитину — а хiба не однаково було Тедю й Радковi, вiд кого? Забрав дитя гридень Добриня — й поготiв. Усi в селi за багато лiт звикли до Малушi. Княжа роба, Малка — так її тепер усi прозивали.

I працювала Малуша, як усi, — з раннього ранку до пiзньої ночi, спочатку iз Желанню, коли ж та померла — сама.