Святослав - Скляренко Семен
Роботи в княжому селi вистачало: на полi за Будутином рiлля, над Россю — табуни худоби, — все княже, все треба доглянути i зробити роб'їми руками. I хто знає, може, в тому самому хлiбi, який ключниця Пракседа ламала в стравницi княжiй на Горi i який брав руками князь Святослав, була краплина поту Малушi?
А все ж, працюючи в потi чола свого в княжому селi, Малуша нiколи не забувала Києва й, як тiльки траплялась нагода, прислухалась до слiв тiунiв, дружинникiв, ябетникiв, що часто наїжджали в Будутин, цiкавилась i знала, як живе княгиня Ольга, князь Святослав, як росте Володимир.
Часто в минулi роки навiдувався до неї в Будутин i Добриня. Вiн був добрим братом, не забував сестри, хотiв їй допомогти — власними руками, якимсь золотником, срiбними рєзами.
Але Малуша не приймала помочi вiд брата — у неї були власнi руки, вона не жадала нi золота, нi срiбла. Осиротiла мати хотiла тiльки одного — знати, як живе її дитя, її син Володимир.
I хоч це дитя, рiдний її син, далеко вiд неї — у Києвi, на Горi, але з слiв Добринi вона знала, як росте Володимир, як вiн дужчає, який з себе, який у нього голос. Звичайно, брат Добриня не мiг усього переказати словами, але хiба багато-треба матерi, щоб вона уявила, побачила, пiзнала рiдного сина?!
Ще говорив Добриня про княгиню Ольгу, про князя Святослава, i Малуша знову розпитувала його й перепитувала — одна тiльки з усiх людей вона знала, як важко жити князевi Святославу.
Ось чому в цю чудову весняну мiсячну нiч, коли через Будутин i далi — в поле за Россю — вирушало вiйсько князя Святослава, у Малушi так болiло серце.
"Може, — думала вона спочатку, почувши тупiт коней i важку ходу тисяч людей, — їде це з своїми воями князь Святослав?"
Але князя Святослава тут не було. Коли вої наблизились, Малуша, що виривала бур'яни на княжiй нивi, залишила, як i всi смерди, роботу. Ставши над шляхом, вона пiзнала на чолi воїв князя Улiба, воєводу Свенелда, ще багатьох воєвод, тисяцьких i просто воїв, яких бачила колись на Горi. Але князя Святослава з ними не було.
Пiзнiше через iнших смердiв вона дiзналась, що цi вої iдуть на гречинiв, а князь Святослав повiв ще багато вiйська на лодiях Днiпром. У своїй землянцi, поставивши перед собою оберегу — богиню Роженицю, Малуша увечерi довго просила її, щоб допомогла князевi Святославу на далекiй бранi, захистила сина Володимира у Києвi на Горi.
Хотiла Малуша, як i всi люди в Будутинi, чимось допомогти воям, що йшли на брань. Дехто з них цiєї ночi спочивав у теплих хижах смердiв, багато смердiв пiшли на вогники в полi й понесли туди свої дари — хто хлiб, хто пташину, хто горнець меду. По покону їм слiд було дати все, що тiльки мали люди, — вої iшли на брань, вони йшли заради них.
У Малушi нiчого було дати, а все ж вона взяла свiжу хлiбину, вийшла з нею з хижi, стала на скелi... i чомусь не змогла пiти далi. Може, боялась вона, що хтось пiзнає її, може, i це справдi спадало їй на думку, дар її буде дуже убогим, смiшним.
Через те Малуша й стояла на скелi, дивилась на поле, де довго горiли, а потiм стали пригасати вогнi. Там вона й почула тихi голоси Микули й Радиша, там вона, залишившись на самотi з своїми думками, й заплакала... Що ж робити, коли серце обливалось кров'ю у Малушi ще й тепер?!
Тихо було в полi, усi вогнища згасли, мiсяць схилився до обрiю й ставав великим, червоним. Солов'ї мовчали.
Малуша здригнулась, тихим кроком пiшла вперед, зупинилась. А потiм поклала свою хлiбину на травi, де спали два вої, i швидко рушила до землянки.
Микула прокинувся до схiд сонця, потемному. Одразу ж схопився на ноги, пiдвiвся й став чiпляти на себе зброю й Радиш. Вони спали добре, нiщо не тривожило їх цiєї ночi, — тепер треба було поспiшати. Навкруг чулись голоси багатьох людей, десь iржали конi, у Будутинi спiвали когути.
— А це що? — запитав Микула, побачивши на травi бiля свого щита свiжий хлiб. — Чи не ти його поклав, Радишу? Гей, хто поклав хлiб, озовись? Що ж, — посмiхнувся Микула, коли нiхто не озвався на його голос, — либонь, це подарувала менi хлiб Мокоша. На тобi, Радишу, шмат хлiба, з'їм шматок i я...
I, стоячи пiд високим синiм небом, перед темним полем, що без кiнця стелилось в далечiнь, вони їли хлiб Руської землi, щоб iти в далеку, невiдому дорогу!
РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ
1
Коли синi сутiнки почали снуватись над морем, ген, напроти гирла Дунаю, перед Сулинським лиманом на далекому обрiї встала темна хмара.
Хмара ця була, правда, якась дивна. Бо хоч сутiнки тяглися довго, а нiч зi сходу йшла спроквола, хмара ж усе висiла й висiла на обрiї, не ширилась i не пiднiмалась. Може, то була зовсiм i не хмара? Може, то безпораднi птахи бились над морем проти гострого зустрiчного вiтру з лиману i, не маючи сили його перемогти, кружляли на обрiї?
Але це була не хмара й не табун птахiв. Коли стемнiло, недалеко вiд лиману у темрявi почувся й став наростати великий шум, що нагадував далекий грiм. Ще пiзнiше, коли чорна, як вуглина, нiч все сховала навкруг, уже пiд самим берегом у буряних хвилях почувся перестук багатьох тисяч весел i людськi голоси. То вої князя Святослава пiсля багатьох днiв i ночей блукання в морi, пiсля надлюдської боротьби з зустрiчним вiтром i високою хвилею входили до гирла Дунаю.
I коли цi подiї ключ за ключем одна за однiєю вийшли з моря й пристали до берега в тихих водах
Сулинського лиману, вої, у яких на кров розбитi були руки й ноги, вої, що багато днiв i ночей не знали спочинку, вої, що кiлька днiв тяжко страждали без прiсної води, виходили на берег, ставили у верболозах i комишах свої лодiї, припадали до води, що здавалась їм солодшою за найкращий мед, i одразу засинали на пiску. Так велiв князь Святослав. Це була нагорода за важкий шлях Руським морем.
Тiльки сам князь Святослав i вища дружина його не спали. Тут, на березi Сулинського лиману, вже ждала князя Святослава передня сторожа князя Улiба. Князь переказував брату, що його вої, якi кiнно й пiшо iшли з Києва-города, проминули щасливо поле над Руським морем, пiдходять суходолом до Дунаю.
Та й простим вухом скоро можна було почути, що на лiвому березi Дунаю десь далеко в глибинi нiчної тишi, як туго натягнутий бубон, по якому повзе дужа рука, гуде степ пiд копитами коней. Здалеку починали долiтати iржання коней, людськi голоси, брязкiт зброї.
Усю нiч гули, гомонiли береги, ожив Дунай, виповнився лиман, серед темряви скрiзь бряжчала зброя, тупотiли конi, чулись голоси.
— Здоров був, княже Святославе!
— Здоровi будьте i ви, брате Улiб, Свенелд, i всi вої. Як проходили полем i в землях уличiв i тиверцiв?
— Тиверцi i уличi твердо стоять на словi, пiд знамено твоє послали тисячi воїв...
— Добре роблять уличi й тиверцI. А як печенiги?
— Дивна справа, княже. На всьому шляху сторожа наша знаходила їхнi слiди, але живого печенiга ми не бачили. Вони нiби тiкали вiд нас.
— Добре, коли тiльки тiкають, — замислився князь Святослав. — Не бачили i ми їх над Днiпром, хоч улуси бiля порогiв є. Печенiги — тiльки стрiли з грецького лука, й куди вони полетять завтра — хто знає! Будемо стерегтись, дружино моя! На лiвому березi нехай твердо стануть комони, бережуть нас... Ти, — князь звертався до воєводи Вовка, — будеш з ними, пяльнуй степу. Тут, у лиманi, стоятимуть i лодiї нашi з дружиною. Ти, Iкморе, — звернувся вiн до воєводи лодiйних воїв, — бережись iншого звiра — ромеїв, посилай сторожу глибоко в море i попiд берегами.
I ще далеко було до свiтання, коли вiйсько князя Святослава опинилось на правому березi. По п'ятдесят i бiльше воїв сiдало на кожну лодiю, по десять, а то й бiльше разiв кожна з них пропливла лиман. Тепер усе вiйсько стояло на кручах Дунаю. На лiвому ж березi — в комишах Сулинського лиману, серед густих заростей, у плавнях — залишились тiльки вої з кiньми. Вони повиннi були пильнувати, щоб з пiвденних степiв до Дунаю не налетiли нагло печенiги або якась iнша орда. Серед комишiв, заростей, скрiзь у плавнях над лиманом схованi були й лодiї — їм треба було стерегтись хеландiй ромеїв.
На свiтаннi князь зiбрав усю вищу дружину.
— Не з мечем i списом хотiв я йти сюди, — сказав Святослав, — iшли ми сюди, щоб простягнути руку болгарам i разом з ними iти на ромеїв. Але з усiма болгарами днесь ще не можу я говорити, а тому говорив з кесарем Петром — посилав до нього воєводу Богдана, велiв сказати, що iду не кров проливати, а упередити багато кровi i навiть саму нашу смерть. Та кесар Петро вiдштовхнув нашу руку i вбив воєводу Богдана.
— Помста, княже! — закричали пiд наметом. — До помсти!
Суворе й замислене було обличчя у Святослава.
— Помста впаде на голову кесаря Петра, — промовив князь, — i вiн не уникне її. Нехай впаде помста i на болярiв кесаря, всю дружину його, що ходить з ромейськими мечами...
— Веди, княже! — загомонiли воєводи й тисяцькi. Але князь Святослав вiв далi:
— Проте, мужi мої, мусимо пам'ятати, що, йдучи супроти кесаря болгарського, боляр його i дружини, не пiдемо проти болгар, а, навпаки, будемо стояти зате, щоб, зборовши Петра, разом з болгарами iти на ромеїв. Будемо сукупно з ними — переможемо ромеїв. Пiдемо нарiзно — загинуть болгари, i важко буде нам.
— Веди, княже! — лунало пiд наметом. Князь Святослав ступив уперед i одкинув полог намету. Угорi, в синьому небi, ще палахкотiла, але вiддалялась вiд землi денниця, весь обрiй, як широке знамено, затягало рожеве сяйво, а нижче, просто перед очима, нiс голубi води широкий Дунай.
Князь Святослав торкнувся тула, вийняв звiдти стрiлу. Це була чипрасова стрiла — з вусиком iз риб'ячого зуба, з пiр'їною орла...
— Несiть цю стрiлу кесаревi Петру, — сказав Святослав, — i скажiть йому: iду на ви!
2
Звiстка про те, що лодiї князя Святослава з'явились у Руському морi, долетiла до Константинополя дуже швидко, її передав не тiльки фар iз Преслави. Рибалки, якi ходили за Босфор ловити рибу, й купцi, що повертались Руським морем на навантажених сiллю й житом кубарах з Херсонеса, — всi вони стверджували, що до гирла Дунаю прийшло багато руських лодiй.
Ця звiстка, звичайно, сполошила Константинополь. I у Великому палацi, i за стiнами його, в городi, скрiзь над Золотим Рогом i Пропонтидою з жахом говорили, що цi лодiї, напевно, iдуть проти Вiзантiї, згадували iмена руських князiв Олега i Iгоря...
Удень де б хто iз мешканцiв Константинополя не був i що б не робив, а все ж обертав голову й прислухався — чи не дме часом вiтер зi сходу, придивлявся — чи не видно лодiй руських у голубих водах Босфору?
Уночi мешканцi столицi не спали, часто виходили з своїх жител, дивились у бiк Великого палацу, де на високiй скелi стояв фар, яким передавали i який приймав свiтлянi гасла з Болгарiї, Преслави.
Тiльки iмператора Никифора, його паракимомена Василя i ще небагатьох наближених до нього осiб ця звiстка не здивувала.
