Святослав - Скляренко Семен
Там же, в майстернях, готують величезний ланцюг i тягнуть його через Золотий Рiг вiд Сотенної вежi Юстинiанової стiни до Галатської вежi на протилежному березi. Ця вежа досi була вiдома тим, що в нiй жило кiлька ченцiв, якi нiбито вилiковували жiнок вiд безплiддя. Тепер почеплений до неї ланцюг мусив рятувати Великий палац вiд лодiй Святослава.
Здавалося, що Константинополь i всi його прибережнi феми були добре захищенi з суходолу й моря. Усi ждали, що iмператор Никифор вирушить з своїм вiйськом проти Святослава. I сенатори, i всi чиновники одверто й давно говорили про це.
Але Никифор не поспiшав. Iмператор Вiзантiї не вагався — iти йому чи не йти проти Святослава. Питання це iмператор Никифор вирiшив давно, ще тодi, коли посилав до Києва василiка свого Калокiра. Iншi причини змушували Никифора стримуватись з походом у Болгарiю.
У iмперiї було неспокiйно. Сидячи в Константинополi, iмператор Никифор вiдчував гаряче дихання з Європи. Там iмператор Оттон Перший посувався з вiйськами своїми в Пiвденнiй Iталiї, вiн уже вийшов до моря, бiля Сiцiлiї кораблi його зiткнулись з численним могутнiм флотом Вiзантiї...
Сталося щось незрозумiле. Вiзантiйський флот мав дромони, чудовi хеландiї, кубари, в його розпорядженнi був грецький вогонь, i все ж вiн був розбитий, потоплений...
Неспокiйно було також i в Азiї. Там у Сiрiї й навкруги — у Iсаврiї, Кiлiкiї, Фiнiкiї — протягом кiлькох рокiв не вгавали повстання проти iмперiї, i iмператор Никифор давно послав туди свого доместика схол* (*Доместик схол — командир гвардiйських полкiв.) славетного полководця Iоанна Цимiсхiя з наказом будь-що придушити повстання.
Але протягом цiлого року Iоанн Цимiсхiй не мiг придушити повстання в Азiї, все стояв пiд стiнами Антiохiї, i iмператор Никифор змушений був послати туди на чолi кращих легiонiв стратопедарха патрикiя Петра, про якого всi говорили, що вiн муж хоробрий, жорстокий до ворогiв. Водночас роздратований iмператор велiв, щоб Iоанн Цимiсхiй негайно повертався до Константинополя.
У самому Константинополi також було важко. Три роки пiдряд у iмперiї був неврожай, феми, якi межували з Болгарiєю, охопив голод, нестача харчiв гостро вiдчувалась i в столицi. Тут усю торгiвлю хлiбом взяв у свої руки, з вiдома, звичайно, iмператора, його брат — куропалат Лев Фока. Вiн скуповував весь хлiб, який довозили до Константинополя, i продавав його по високiй цiнi, наживаючи тисячi кентинарiїв.
Лев Фока був не один. Кожен патрикiй, сенатор, найменший чиновник, крiм великої платнi, яку вiй одержував з царської скарбницi, намагався ще щось заробити. Всi вони торгували будинками в мiстi, маєтками в фемах, тисячi рабiв працювали на iмператора i його поплiчникiв. Голодне, зубожiле населення Константинополя i ближчих фем було доведено до вiдчаю.
Канцелярiю єпарха мiста, що була недалеко вiд Великого палацу, кожного ранку оточували м'ясники, хлiбопеки, торговцi милом, воском, полотном. Вони скаржились, що Колхiда й Керосун не продають їм полотна, що нiхто не хоче гнати баранiв i худобу з Сангарiї й Нiкомiдiї, що в Таврiї нiбито нiколи не було свиней.
Та не тiльки торговцi товпились бiля канцелярiї єпарха. Сюди йшов i голодний люд столицi, нарiкаючи на те, що не було роботи, а коли вона й траплялась, то за свiй заробiток не можна купити хлiба.
Дедалi бiльше й бiльше в столицi поширювались грабiж, розбiй, вбивства. Уночi то тут, то там спалахували пожежi, то тут, то там злодiї розбивали крамницi. Палiїв i грабiжникiв ловили, в'язнями було набито всю Преторiю, але це не допомогло. Мiсто вирувало, хвилювалось.
Хвилювання i неспокiй ще бiльше сколихнули мiсто, коли туди дiйшли чутки про перемоги князя Святослава в Болгарiї.
На iграх в Iподромi, в надзвичайно урочистий момент, коли на арену вийшли всi учасники iгор, а iмператор Никифор разом з iмператрицею Феофано з'явився у своїй ложi, щоб вiтати людей, на лавах почулись крики: "Хлiба!.. хлiба!.." — далi свист. В iмператорську ложу полетiло камiння.
Iмператор Никифор i Феофано змушенi були тiкати з Iподрому. Через вузькi переходи Кафiзми, пiдвали храму Дафн i галерею Маркiана вони потай пробрались до Буколеону.
Цей Буколеонський палац iмператор Никифор велiв будувати ще тодi, коли сiв на престол, бо вiн боявся жити у Великому палацi, де царювали й гинули насильницькою смертю iмператори — попередники Никифора.
Свiй новий палац iмператор поставив на пiвдень вiд Великого палацу, над вузькою й глибокою затокою, де можна було тримати напоготовi кiлька кораблiв. Палац цей i зовнi, i всерединi нагадував фортецю, мав високi стiни, бiйницi, вежi, льохи. В нього важко було зайти, а ще важче вийти.
Пiсля подiй на Iподромi iмператор заспокоївся тiльки тодi, коли опинився в Буколеонi.
— Вони жорстоко розплатяться за це камiння, — сказав iмператор паракимомену Василевi. — Наша етерiя повинна перевернути весь город...
Над Константинополем висiли важкi хмари, вiд галатського берега вiяв холодний вiтер. Обличчя iмператора було сердите, вiн стояв мовчазний, замислений, довге, чорне колись волосся, рясно посiчене тепер сивиною, куйовдилось вiд вiтру. Темнi очi з-пiд густих, кошлатих брiв похмуро дивились на галатський берег.
Через кiлька днiв тривога iмператора Никифора розвiялась — до Константинополя повернувся стратопедарх патрикiй Петро. Iз своїми легiонами вiн швидко пройшов Сiрiю, оточив Антiохiю, поставив тарани й метальнi машини, запалив мiст грецьким огнем i взяв Антiохiю. До Константинополя вiн привiз безлiч полонених, скарби.
Iмператор Никифор почував себе переможцем. Вiн сам вручив велику нагороду патрикiю Петру. Оскiльки ж звiстка про падiння Антiохiї була одержана напередоднi свята архiстратига Михайла, велiв зробити вихiд у святу Софiю.
Але ще до цього виходу вiн зустрiв у Буколеонi Iоанна Цимiсхiя. I тодi iмператора прорвало, вiн вибухнув страшним гнiвом.
— Як мiг ти допустити, — заволав вiн на Цимiсхiя, — щоб я у цей важкий для Вiзантiї час знiмав великi сили з меж Болгарiї i посилав їх у Сiрiю!..
— Великий iмператоре, — вiдповiв Цимiсхiй. — Я дiяв, як ти велiв, — берiг Антiохiю, що є третiм городом свiту, i намагався взяти її облогою.
— Безумець! Твоя облога затягнулась на цiлий рiк. А патрикiй Петро взяв Антiохiю за один день.
— Вiн розбив стiни, спалив половину города, не залишив каменя на каменi.
— Бувають часи, — крикнув роздратований iмператор, — коли треба руйнувати не тiльки городи, а цiлi землi, не шкодувати нiкого й нiчого! Патрикiй Петро зробив це й прибув до Константинополя з великими скарбами.
— Це правда! — промовив Iоанн. — Антiохiя тепер найбiднiший город свiту, вона не скоро встане з руїн i попелу.
— Ти смiєш мене осуджувати! — закричав нестямно Никифор. — Паракимомене Василю! Вiднинi Iоанн Цимiсхiй не буде доместиком схол! А ти, бездарний полководцю, їдь у свою Вiрменiю, тобi немає мiсця в Константинополi.
Тiльки пiсля цього iмператор Никифор вгамував свiй гнiв, рушив до камор Золотої палати, щоб одягти там пишний свiй одяг, почати вихiд, слухати урочистi спiви хорiв, славослов'я димотiв i динархiв* (*Димоти i динархи — партiї Iподрому.).
Проте цi славослов'я не приносили тепер йому, як ранiше, втiхи, не кидали в священний трепет, не вгамовували душi. Вiн iшов, сивий, похилений, час вiд часу боязко оглядався навкруг...
Це вже був не той славетний полководець, одного iменi якого боялись Сiрiя й Палестина, який велiв колись своєму вiйську рубати голови крiтянам i кидати їх на ворогiв, який ходив на Антiохiю й каменя на каменi не залишив вiд городiв агарян, якого всi волiли мати спiльником i владарем, але не ворогом.
Тепер iмператор Никифор тремтiв перед iншими, чорнi передчуття обгортали його...
I зараз цi передчуття не обдурили iмператора. Вiн стояв i молився в своєму паракиптику* (*Паракиптик — закрита ложа iмператора в соборi.), час вiд часу падав навколiшки i схилявся чолом до холодної мармурової пiдлоги.
Але що це? Коли вiн раптом одiрвав важку голову вiд пiдлоги, то побачив перед собою ченця в темнiй рясi, iз закритим обличчям, який простягав чомусь до нього свою руку.
— Що це? Хто ти? — прошепотiв iмператор, але мимоволi торкнувся ченця, взяв щось холодне пальцями своєї руки... I тодi чернець зник так само несподiвано, як i з'явився.
У руцi iмператора був папiрець. Вiн розгорнув його, пiднiс ближче до очей i при мерехтливому свiтлi лампад прочитав:
"Iмператоре! Доля вiдкрила менi, нiкчемному черв'яковi, що ти, коли мине вересень, третього мiсяця пiдеш iз цього життя..."
Iмператор ступив уперед, вiдкрив завiсу паракипти-ка, яка вiддiляла його вiд мутаторiя* (*Мутаторiй — покої iмператора в Софiї.). Там один за одним, всi в темних рясах, iшли ченцi. Але який iз них дав записку?
7
I була єдина втiха в iмператора Никифора i єдина людина, якiй вiн поки що вiрив у Великому палацi, — його жона, iмператриця Феофано.
Їй тодi минало тридцять рокiв, i якщо ранiше, в днi молодостi, вона нагадувала лозу, на якiй тiльки наливаються вкритi нiжним пилком таємничо-привабливi грона, то тепер це була лоза дозрiла.
Вона мала досконалi, нiби виточенi з мармуру, форми, нiжнi руки її з довгими гнучкими пальцями схожi були на лебединi крила, тугi перса — на соковитi плоди, ноги її — о, тим ногам заздрили всi жiнки Константинополя!
Чудове було в неї й обличчя — з великими, темними, схожими на двi маслини пiд чорними бровами очима, тонка шкiра її нагадувала оксамит; коли вона хвилювалась, на щоках її виступали, як дивнi троянди, рум'янцi, уста її — невеликi, але чiтко окресленi, — не мали нi єдиної зморщечки. Нi, iмператрицю Феофано немарно називали кращою з кращих жiнок Вiзантiї й усього свiту!
Поряд з нею iмператор Никифор — сивуватий, не в мiру повний, брезклий, малоговiркий i малорухливий —виглядав старим, невправним, незугарним. Але вiн не здавався, вiн нестямно любив i хотiв, щоб його любила Феофано, єдина, найкраща в свiтi...
Вiн багато через неї зазнав. Це ж тодi, коли ще живий був iмператор Костянтин i престолонаступник Роман, вiн, як близька до царської родини людина, запрошений був i став хрещеним батьком дiтей Феофано — синiв Василя i Костянтина. Цього для нього тодi було досить. Хрещений батько порфiрородних — так почався зв'язок мiж Феофано, Никифором Фокою та ще паракимоменом Василем.
Пiзнiше, правда, це кумiвство стало лихим для Никифора Фоки.
