Святослав - Скляренко Семен
Пий це вино або вмирай, кесарю!..
Кволою рукою кесар узяв келих, якусь мить тримав перед собою i раптом випустив його з руки...
За годину боляри, як було їм наказано, зiбралися в однiй iз палат Преславського палацу. Вони не знали, що робиться в цей час у покоях i навiщо їх кличуть кесар i болярин Сурсувул, i тому збились у покоях, стиха мiж собою говорили, ждали.
Нарештi дверi до покоїв кесаря розчинились, звiдти вийшли, стали з списами в руках закованi в броню вої. Боляри стихли, завмерли на мiсцi.
З покоїв кесаря вийшов болярин Сурсувул. Вiн важко ступав уперед, зупинився бiля золотого трону кесарiв.
— Боляри! — сказав вiн, i голос його пролунав, як удар по бильницi серед темної ночi. — Кесар Болгарiї Петро, син Симеона, тiльки що помер у своїй опочивальнi. Помираючи, вiн випив з келиха кагана Симеона i заповiв нам...
Але болярин Сурсувул не закiнчив говорити, бо раптом на дверях до палати почулись кроки, шум, брязкiт зброї. Кiлька чоловiк швидко увiйшли до палати, за ними прямували вої в бронях.
Попереду всiх прибулих iшов кесаревич Борис.
— Де батько? — запитав вiн у болярина Сурсувула.
— Кесар Петро помер...
Кесаревич Борис вийшов i зупинився на помостi бiля трону.
— Вiчна пам'ять кесаревi, — почав вiн. — Шкода, що я не встиг прийти iз Константинополя з великою дружиною, а ще бiльше шкода, що сюда ще не дiйшов з численним своїм вiйськом iмператор Никифор. Але вiн скоро тут буде...
Болярин Сурсувул тiльки зараз, здавалося, зрозумiв, що сталось, але пiзно вже було щось робити, пiзно було боротись iз кесаревичем i iмператором Вiзантiї. Вони ще раз перемогли болгар.
А вже в палатi гримiло:
— Нехай живе кесар Борис! Многi лiта кесаревi Борису!..
РОЗДIЛ П'ЯТИЙ
1
Паракимомен Василь раптом i на здивування всiх захворiв. Звичайно, всi — i божественний iмператор, i смертнi люди — час вiд часу хворiють, лiкуються, одужують, знову хворiють. Але паракимомен, вiн же i постiльничий iмператора, цього права не має, бо супроводжує iмператора, коли той здоровий, не вiдходить вiд його ложа, коли iмператор хворий.
I все ж паракимомен Василь захворiв. Кiлька днiв пiдряд вiн скаржився всiм у Буколеонi, що нездоровий, — у нього справдi гарячкове, а особливо надвечiр, блищали очi. Коли вiн щось подавав iмператору, в нього тремтiли руки, говорив задихаючись, сухий його кашель чути було вночi в покоях Буколеону. Зрештою вiн не змiг працювати, i кiлька рабiв однесли його на ношах у власний будинок, що стояв на руїнах Акрополя над Золотим Рогом.
Iмператора Никифора це виводило з себе. Вiн у думках лаяв i проклинав паракимомена, що зараз був йому потрiбен, як нiколи. Часто посилав до нього етерiотiв на чолi з начальником Львом Валентом, допитувався в них, як почуває себе хворий, радив звернутись до лiкарiв-болгар, що знались на травах, i сам послав до Василя лiкаря з Єгипту Унера, який вдало лiкував константинопольських патрикiїв i їхнiх жон печiнкою з крокодилiв i гадючою отрутою. Але паракимомену нiщо не допомагало.
Iмператор багато пив, але мало їв, у довгi осiннi ночi його мучило безсоння, вiн лягав на своє ложе, але одразу схоплювався, бо йому вчувались пiдозрiлi звуки за вiкном, кроки в покоях i самiй опочивальнi... Тодi iмператор кликав великого папiю Михайла або начальника етерiї Льва Валента, цiкавився, чи спокiйно в палацi й затоцi, а сам дивився на лики iмператорiв колишнiх, падав навколiшки перед iконами й молився, молився...
Звичайно, тривати так без кiнця не могло, великий папiя Буколеону Михайло забирав усе в свої руки, цьому потурав i сам iмператор, бо, як йому здавалось, це був цiлком вiдданий iмператору чоловiк, вiн, як тiнь, ходив слiдом за ним, уночi нi на хвилину не склеплював повiк, на перший поклик з'являвся на порозi.
Не забувала свого улюбленого iмператора i Феофано. Вона розумiла, що тепер потрiбна йому бiльше, нiж будь-коли, i проводила з ним довгi вечори, а часто й ночi, примушувала молитись не дерев'яним iконам, а живому, жагучому її тiлу.
Проте на цьому не закiнчилось лихо iмператора Никифора. У цi ж днi помер батько його Вард Фока.
Смерть його не була несподiванкою. Вард Фока прожив на свiтi майже сто рокiв, довго хворiв, давно повинен був переселитись до предкiв. Але iмператор Никифор тяжко перенiс цю втрату, дуже печалився, коли довелось ховати батька. Сам iшов пiд охороною етерiї через весь Константинополь за труною до кладовища за Софiйською пристанню. З ним поруч крокували брат його Лев Фока, що торгував хлiбом, кiлька небожiв.
Увечерi напередоднi десятого грудня iмператор велiв зробити в Софiї службу, її провадило багато священикiв i дияконiв, у олтарi на почесному своєму тронi сидiв патрiарх Полiєвкт — старий, немiчний, глухий, — його завжди приводили в собор, коли там молився iмператор.
Iмператор, як звичайно, стояв у паракиптику за завiсою, крiзь щiлинку дивився на залитий вогнями собор, тисячi людей, яскравий одяг священнослужителiв.
I раптом трапилось те ж саме, що було з ним недавно, — крiзь щiлинку в завiсi до нього простягнулась чиясь рука, а в стиснутих пальцях цiєї руки вiн побачив папiрець.
Iмператор Никифор схопив папiрець, одразу ж широко розкрив завiсу, але побачив тiльки кiлькох священикiв у блискучих ризах. Помахуючи кадилами, вони спiвали величальну молитву.
Закривши завiсу, iмператор нiби закам'янiв. Стояв i думав: що трапилось — сон, примара? Але це був не сон, не примара, у стиснутих пальцях правої руки вiн вiдчував згорнутий папiрець, ще одну записку...
Вiн розгорнув цей папiрець, пiднiс його до щiлинки в завiсi, крiзь яку падало свiтло яскравих панiкадил, i прочитав:
"Iмператоре! Ти повинен знати, що в цю нiч тобi готується страхiтлива смерть. Це правда: вели оглянути гiнекей; там знайдуть озброєних людей, якi готуються тебе вбити".
Тодi вперше за весь час свого царювання iмператор Никифор не дослухав служби в Софiї, знехтував церемонiал вiзантiйського двору, втiк з храму.
Вiн iшов потайними переходами Великого палацу, садом, пiдземними галереями, портиками, його оточувала тiсним кiльцем етерiя. Але йому здавалося, що за кожною колоною, кожною аркою, кожним кущем причаївся невiдомий ворог. I тiльки тодi, коли перед ним вiдчинились, а потiм щiльно зачинились залiзнi ворота Буколеону, iмператор почув себе краще, — тепер нiхто нiбито не мiг його дiстати за високими, неприступними мурами фортецi над Пропонтидою.
Але в записцi було сказано, що ворог причаївся i чатує на нього в Буколеонi, i саме в гiнекеї... Як же знайти цього ворога? Хто це зробить?
На воротях Буколеону iмператора зустрiв i потiм уже нi на крок не вiдходив вiн нього великий папiя Михайло. Тут же, в палацi, був, на щастя, й Лев Валент. О, коли доручити їм обшукати палац i гiнекей — вони зроблять це сумлiнно. I папiю Михайла, i Льва Валента, правда, не любить Феофано. Але що робити? Iмператор Никифор цiєї ночi мусить обрати не тих, кого любить або ж не любить Феофано, а тих, кому вiн довiряє своє життя.
I ще одну вiдчайдушну справу робить iмператор Никифор — пiзно вже, холодно, вогко, але вiн посилає етерiотiв до паракимомена Василя й просить його якщо не власними ногами, то хоч на ношах прибути до Буколеону.
А тим часом iмператор Никифор кличе папiю Михайла й Льва Валента до себе в опочивальню, сiдає з ними за стiл i похапливо починає:
— Я покликав вас, щоб ви негайно i до мишачих нiр оглянули палац.
— Що трапилось, iмператоре? — запитав Лев Валент.
— Я маю вiдомостi, — одверто признався iмператор, — що тут, у палацi, причаїлись i загрожують нашому iмператорському життю вороги...
— Великий iмператоре, — запобiгливо сказав папiя Михайло. — Якщо ти доручаєш це менi, я не залишу тут каменя на каменi...
— Божественний василевсе, — прошепотiв Лев Валент, — я разом з етерiотами обшукаю зараз усi куточки...
— Ви повиннi найпильнiше оглянути гiнекей, — таємничо сказав iмператор Никифор. — Цi зрадники, — винувато додав вiн, — можуть загрожувати життю не тiльки моєму, а й усiй iмператорськiй родинi.
Лев Валент пильно подивився на iмператора, намагаючись зрозумiти справжнiй змiст його слiв, а потiм поклав руку на криж свого меча.
— Якщо вони сховались в гiнекеї, — блиснув вiн очима, — то ми знайдемо їх i там.
Коли вони кiнчили цю розмову, прибiгли етерiоти, яких iмператор посилав до паракимомена Василя, й доповiли, що той не пiзнав їх i, либонь, помирає.
Так iмператор Никифор залишився на самотi в своїй опочивальнi. Пiд дверима опочивальнi стояли етерiоти, вони ж вартували i в коридорах. Iмператор трохи заспокоївся.
Це був один iз кращих покоїв Буколеону, вiкна якого виходили на Пропонтиду. Удень звiдси вiдкривався чарiвний краєвид на голубе море, ясного дня на далекому обрiї видно було острови.
Зараз за вiкнами було темно, тiльки тiнi високих кипарисiв коливались за ними, через що й здавалось, нiби хтось знадвору пiдiйшов i зазирає у вiкна. Iмператор ступив уперед i завiсив пурпуровi, почепленi на срiбних прутах завiси.
У опочивальнi було свiтло. Бiля стiн стояло кiлька свiтильникiв, вгорi сяяло велике позолочене панiкадило, воно заливало потоками свiтла всипану золотими зорями стелю, де був викладений iз зеленої мусiї хрест, освiтлювало пiдлогу, посеред якої в рамах iз темного мармуру викладенi були мусiєю павичi, а по кутках — чотири орли й райськi птахи.
Все блищало й сяяло в опочивальнi в цю нiчну годину: дверi, зробленi з срiбла й слонової кiстки, дорогоцiннi меблi, прикрашенi iнкрустацiями з перламутру й кiстки, мусiї.
Тiльки мусiї, що тяглись попiд стiною вподовж всiєї опочивальнi й зображували iмператорiв, були темнi, тьмянi. Iмператори йшли i йшли з хрестами i з скiпетрами в руках, за ними, звiвши погляди й пiднявши вгору руки, ступали жони їх, сини й дочки.
"А скiльки з них було убитих?" — подумав iмператор Никифор.
— О великi iмператори! — зашепотiв вiн, — Ви творцi й будiвники Нового Риму. Ви збудували фортецi й храми, оточили неприступними мурами землi iмперiї, приєднали мечем своїм острови Середземного моря, далекi Мавританiю й Нумiдiю, Африку, Бизацену, Трiполiтанiю й Єгипет, у Малiй Азiї скорили аравiтян, сiрiйцiв, месопотам'ян. Перед вами схилялись городи ассiрiйцiв i фiнiкян, ви пiдкорили Тарс, вигнали варварiв з Крiту i Кiпру, Схiд i Захiд трепетали перед вами, Лiвiя i Нiл вiддавали вам свої багатства...
