Святослав - Скляренко Семен
Iмператор Никифор дав йому з собою багато золота, печенiги його люблять, i я певен, — скоро покажуть списи русам...
— Там, на Дунаї?
— Нi, iмператоре, печенiги мають взяти Київ. Iмператор Iоанн спочатку не мiг навiть збагнути, чому печенiги мусять взяти Київ i що це дає iмперiї, але швидко зрозумiв, засмiявся...
— О, — сказав вiн, — нарештi я бачу один розумний крок iмператора Нйкифора. Дяка тобi, — зухвало поглузував вiн, дивлячись на мусiї на стiнах, — безголовий василевсе. З печенiгами ти замислив справдi мудро. Зараз Святослав вже не пройде гiр, i ми зберемо сили. Ми переможемо. Адже так, проедре?
— Мiй василевсе, — вiдповiв проедр, — iмперiя лежить перед тобою. Чи не час тобi вже й лягти, iмператоре? Пiсля всього, що пережито сьогоднi, можна й треба спочити. Спи спокiйно, iмператоре. А твiй проедр не буде вже спати!
Спить Буколеон. Стомлений пiсля останнiх напружених днiв, сп'янiлий вiд вина, спить i новий iмператор Вiзантiї.
Але не спить, не спатиме до самого ранку паракимомен, наречений сьогоднi проедром, постiльничий iмператора Iоанна Василь.
Вiн стоїть бiля дверей царської опочивальнi, слухаючи, чи не прокидається iмператор Iоанн, чує, як з уст сонного владаря iмперiї зриваються увi снi слова: "Воїни!.. Феофано!" I на чолi в проедра все глибшають зморшки, а уста складаються в посмiшку, — вiн розумiє, як у нового iмператора палає серце i як горить збуджений мозок. Нiчого, iмператор скоро заспокоїться, корона остудить його мозок, царськi лори* (*Лори — барми) вгамують серце. Проедр допоможе, щоб це сталось швидше.
А зараз, спираючись на кипарисовий, оздоблений срiбною головою лева посох, проедр Василь iде, оглядає Буколеон... У коридорах душно, всюди горять свiтильники, попiд стiнами стоять закованi в броню мовчазнi нiчнi сторожi. Проедр iде, вони зустрiчають i проводжають його блискучими очима, але не ворушаться, стоять мовчазнi, нiмi.
Коридор за коридором, палата за палатою... Проедр Василь заходить в опочивальню, де минулої ночi вбитий був iмператор Никифор, у гiнекей, де все ще нагадує про Феофано, у палату, куди минулої ночi зiйшов з даху Iоанн Цимiсхiй i де тодi ховались озброєнi етерiоти...
Зараз у цiй палатi надзвичайно тихо, тiльки час вiд часу потрiскують гноти в свiтильниках. Проедр Василь сiдає в крiсло, спирається руками на посох, схиляє голову.
I в нiчну цю годину проедр вiдчуває, що вiн найбiльше вiд усiх тут, у Буколеонi, стомився, знемiг. Кожен з них має право спочити, зараз усi й спочиватимуть. На кожному кроцi в Буколеонi i скрiзь навкруги стоять сторожi. Та й сторожi змiнюються. Скоро кiнчиться час першої нiчної змiни. На варту стане друга змiна.
Тiльки один вiн — паракимомен вчора, а сьогоднi проедр Великого палацу, постiльничий iмператора — не має права й не засне вже до ранку, цiлу нiч блукатиме в Буколеонi. Уранцi вiн розбудить царя, разом з папiєю Романом вiдкриє срiбнi ворота Левзiаку. Увесь день, як тiнь, супроводитиме царя, i, може, на якусь годину, коли iмператор завершить свої справи й удруге ляже спочивати, проедр Василь засне, щоб прокинутись увечерi i зробити нiч своїм днем.
"...Четвертий iмператор, — думає проедр Василь. — Ти будеш недовго царювати. Коли ж прийде моя черга, коли здiйсниться моя мрiя?"
РОЗДIЛ ШОСТИЙ
1
Серед бiлого дня над Подольськими воротами нагло пролунали удари в била. Одразу ж ударили била й над Перевесищем. Київ сполошився. Був ясний, сонячний день, над передграддям курiли димки, на Подолi йшов торг, по Днiпру й Почайнi снували лодiї, — город жив, як звичайно, в таку пору сторожi нiколи не дзвонили.
Але невдовзi не тiльки з Гори, а й низької Оболонi стало видно, як на пiвднi, десь за Вiтичевом, високо пiднялися в голубе небо чорнi дими. Незабаром Соляним шляхом понад Днiпром примчали й вершники.
— Вiд Роднi йдуть печенiги! — кричали вони.
А на стiнах все стогнали й стогнали, пiднiмали людей, сiяли тривогу била...
I тодi, як бувало й ранiше, з усiх усюд: з берегiв Почайни i Днiпра, витягнувши на сухе лодiї, вiд торгу з статками, на волах i конях з передграддя, взявши молоти, топори й посадивши на плечi дiтей, — через ворота на Гору почав вливатись довгий потiк людей. З тривогою в очах iшли лiтнi люди, перелякано дивились навкруг жiнки, плакали дiти. А ще багато людей, усi, хто був молодший i здоровiший, заходились копати, заглиблювати рови навкруг Гори й на нижньому й верхньому валах, набивали скрiзь гостре околля, запасали на Горi воду й харчi.
Тiльки надвечiр обiрвався людський потiк, що тягнувся до Гори. Холодно, безлюдно й тихо стало в передграддi й над Почайною. У цiй тишi лунко заскреготали жеравцi на воротях, натягнулись ланцюги й важко пiднялись, нiби прилипли до стiн города, мости. Оточена глибоким ровом, Гора була тепер одрiзана вiд усього свiту. Швидко сутенiло.
Нiч була темна. Двiр на Горi й усi концi забили люди. Матерi з дiтьми спали просто неба, на землi, чоловiки носили на стiни камiння, пiдсипали городницi, ставили там великi луки-самострiли.
Неспокiйно було й у боярських та воєводських хоромах. Цiєї ночi там нiхто не спав. На дворах чулись кроки людей, скрiзь грюкали дверi, час од часу вiд хоромiв до княжих теремiв тихо пересувались, стукаючи посохами й обминаючи людей, якi лежали на землi, бояри, тiуни, лiпшi мужi.
Вони збирались у Золотiй палатi. У одному з куточкiв бiля завiшених вiкон горiло кiлька свiчок, кволе свiтло їх поблискувало на доспiхах князiвських, ледь освiтлювало мужiв города. Нiхто з них тепер не сидiв на лавах, всi вони товпились попiд стiнами й посеред палати, переступаючи з ноги на ногу. Вiкна й дверi в палатi були зачиненi, вiд гострого смороду чобiт, дьогтю важко було дихати.
Пiзнiше заявилась княгиня. Вона залишила новий город ще завидна, перейшла з онуками на Гору i тепер вийшла до мужiв, спираючись на посох, що глухо стукав об пiдлогу. Бояри й воєводи стиха загомонiли, привiтали її. Але княгиня нiби не чула їхнiх вiтань — темна постать її пропливла через палату, зупинилась бiля доспiхiв княжих.
Там вона й стала в сяйвi свiчок. Промiння їх освiтило її обличчя — блiде, стомлене, неспокiйне. Темнi очi княгинi дивились на бояр i мужiв.
— Дружино моя! — почала княгиня. — Чули всi — печенiги в полi. Дими встали над Роднею, гiнцi сказали, що йде Залозним шляхом велика орда. Дими встали й до Переяслава — вони рвуться сюди просто з поля й думають зайти вiд пониззя...
— Заходять уже, — вирвалося серед мужiв, — думають, либонь, оточити город... Ще голоси пролунали:
— Мусимо послати до Святослава, скажемо — чужая земля iщеши, свою ся лишив...
— Худо зробив князь, у таку годину покинув... I ще iнше:
— До деревлян треба вдатись...
— Не надiйтеся на деревлян — їм у лiсах Київ не горить.
— До сiверян!
— До Новгорода!
Золота палата гула, лунко перекликалась багатьма голосами. До княгинi простягались довгi руки, глухо стукали посохи.
Княгиня довго дивилась на своїх мужiв, стиснувши уста.
— Мужi мої, — вела вона далi. — Хiба вперше бачимо ми ворога пiд стiнами города? Усi князi, — княгиня поглянула на доспiхи на стiнi, — i всi людiє нашi вже не раз рубались на стiнах i валах Києвих, станемо й тепер...
— Мала сила в нас, княгине, — несмiливо промовив хтось iз бояр.
— А ти вiдаєш, — звернулась вона до нього, — чи великою силою iдуть печенiги? Нас — багато, бояри й мужi мої, маємо дружину, стануть гриднi, дiти нашi нехай стають, дворяни, i я стану з вами, мужi!
Роздратована й сувора в гнiвi своїм, княгиня Ольга говорила:
— I на князя Святослава не кладiть лжi. Не чужої землi шукає, за честь своєї стоїть, не сам пiшов — ми його послали. Хто рече, аще князь наш лишив свою землю?
Нiхто не вiдповiв тепер на запитання княгинi, i, помовчавши, вона вела далi:
— I про деревлян — то неправда суть. Уже хто-хто, а я знаю деревлян i вiдаю: коли покличемо — прийдуть, допоможуть. I Чернiгiв допоможе, i Востер, — уже там бачили дими на пониззi. А ми ще пошлемо гiнцiв, нехай летять, кличуть.
У палатi стояла тиша. Вiд задухи свiчки запливали воском. Була година, коли на стiнах змiнювалась сторожа i лунали била. Але зараз i вони мовчали.
— То й станемо! — закiнчила княгиня. — Ти, Добрине, —звернулась вона до нього, — будеш з воями на стiнi. Ви, бояри, домовляйтесь, хто буде бiля Подольських, а хто бiля Перевесищанських ворiт. Iще, бояри мої й мужi, вiдчиняйте свої клiтi. Не самi алчемо, мусимо годувати все воїнство... Пiдемо, мужi, — печенiги, може, близько... А Святославу, — додала вона, — ми також пошлемо вiсть: спiши до нас, князю, важко тобi на Дунаї, а горе й у отчинi твоїй...
I хтось у палатi додав:
— Аще не жаль нi матерi, стару сущу, нi дiтей свої...
Вийшовши з палати й прямуючи через переходи до покоїв, де вона жила колись i куди повернулась тепер знову, княгиня Ольга вiдчула, яка вона хвора i як стомилась. Ноги були важкi, не слухались, серце нестямно колотилось у грудях, в очах миготiли червонi й зеленi кола. Напруживши всi сили, спираючись на руку Добринi, вона минула свої покої, вийшла в сiни й зупинилась бiля опочивальнi княжичiв.
— Ти йди на стiни, — сказала вона Добринi, — печенiги, аки татi, все роблять уночi.
Вiн вклонився й зник, княгиня ж Ольга зайшла до опочивальнi княжичiв, їй хотiлось сiсти, заплющивши очi, спочити, подумати над тим, що сталось.
Вона сiла в опочивальнi княжичiв. Колись тут жив i виростав Святослав, зараз тут були Володимир, Ярополк, Олег. Вiкно в опочивальнi було завiшене. У куточку просто на пiдлозi стояв свiтильник. Коли княгиня зайшла, бiля нього сидiла ключниця Пракседа. Княгиня зробила рукою знак, щоб Пракседа йшла спочивати, i та пiшла.
Княжичi спали на трьох лiжках, що стояли попiд стiною. Ложа Ярополка i Олега стояли в затiнку, ложе Володимира було ближче, й промiнь вiд свiтильника блукав на його обличчi.
Це обличчя було спокiйне, замислене, Володимир рiвно й глибоко дихав. Княгиня дивилась на нього й думала: як же вiн схожий на свою матiр — Малушу. I замислилась княгиня Ольга. О, як багато їй треба було передумати пiсля важкого пережитого дня в цю нiчну годину!
Княгиню Ольгу дивувало, що саме в цей час бiля Києва з'явились печенiги. Звичайно вони бродили улусами на пониззi Днiпра, бiля порогiв, рiдко насмiлювались навiть там, у безлюддi, нападати на руських воїв.
