Святослав - Скляренко Семен
У великому городi з рук у руки потай передають лист патрiарха Фотiя, спрямований проти тавроскiфiв:
"...Цей народ невiдомий, подiбний до рабiв, не мав досi значення, але його взнали, i вiн прославився пiсля походу на нас, народ нiкчемний i убогий, але такий, що досягнув висоти i став багатим; народ, що живе десь далеко вiд нас, варварський, кочовий, гордий своєю зброєю, безтурботний, упертий, що не визнає воєнної дисциплiни, цей народ швидко, в одну мить, як морська хвиля, зруйнує нашi межi".
Проедр Василь, що тепер, нiби тiнь, супроводжує нового iмператора, дає Iоанну цього листа. Той хоче його порвати, викинути в море, але стримується й ховає, — хiба можна знищити цей документ, що блукає по всьому Константинополю?
В один iз цих днiв iмператор дiзнається про ще гiрший випадок, який трапився в Константинополi. На гробницi Никифора Фоки, виявляється, написанi вiршi, в яких натякається на нього й Феофано:
"Той, хто ранiше був дужчим вiд усiх мужiв i нiчого не боявся, став легкою здобиччю жiнки й меча. Той, хто тримав ранiше в руках владу над усiєю землею, спочиває тепер на маленькому шматку землi. Того, хто ранiше був особою священною, вбила жона, член, здавалося б, єдиного тiла.
Так встань, царю! Пiднiми своє пiше й кiнне вiйсько, фаланги i полки! На нас iдуть дикi скiфськi народи, у божевiльному поривi рвуться до вбивства, всiлякi язики руйнують твої мiста..."
— Знищити! Знищити цi проклятi вiршi! — велiв iмператор Iоанн проедру Василевi, дiзнавшись про напис на гробнвдi свого попередника.
Проедр Василь посмiхнувся, коли почув цi слова iмператора, i вiдповiв:
— Я б одразу це зробив, василевсе, але цi вiршi висiченi на мармурi склепу, де лежить i Костянтин, i їх можна знищити тiльки разом iз склепом.
— Тодi треба знищити.. — почав, але не кiнчив iмператор. Вiн не боявся i вбив живого iмператора Никифора, але починав тепер боятись його трупа, йому здавалось, що мертвий iмператор починає мститись.
Мстився не тiльки Никифор, за тiнню iмператора стояли його родичi, прихильники, Феофано...
Феофано! Вiн думав про неї, йому не вистачало її, хотiлося, щоб вона прийшла до нього з покоїв гiнекею, вiн хотiв бачити її.
Так, вона велика грiшниця, ця жiнка, що просто з шинку потрапила на трон у Великому палацi. Це вона викликала любов i доводила до нестями iмператора Романа, Никифора Фоку, а потiм їх убила. Вiн сам знав її, i все ж зараз, вже як iмператор, заздрив усiм, що знали зрадливу, безжальну Феофано, боявся, що хтось у цю годину торкається її мармурового чола, тугих персiв, пристрасних уст, дивиться в її темнi, бездоннi очi, пестить її шовкове волосся...
Крiм того, iмператор Iоанн, на щоках якого ще не охолов слiд вiд її поцiлункiв, знав, що руки Феофано здатнi дати й отруту...
Новий кесар Болгарiї Борис уперто йшов до своєї мети. Хiба мiг вiн знати, що уподобився кроту, що врився в кручу й повзе все вперед i вперед, доки не зiрветься в безодню?! Iмператор Iоанн пише, що допоможе йому, колись же буде ця допомога. Василiки привезли золото, правда, мало, але багато чудового вина — можна пити до забуття. Сестри-кесарiвни пишуть, що їх з усiма почестями приймають у Великому палацi i що незабаром вони одружаться, — це буде потрiйний зв'язок з Соломоновим троном. Жона його — донька iмператора Романа — стверджує все своїми поцiлунками й ласкою, Болгарiя переможе, нехай живе Вiзантiя!
I кесар Борис пiднiмає всiх болярiв, вiн садить на коней кметiв, вiн, виявляється, лютий, безжальний i, як усiм здається, дуже смiливий. Є, правда, одна людина в Преславському палацi, яка знає, що кесар Борис, як i його батько, боягуз, що ним керує страх, одчай, божевiлля. Людина ця — Сурсувул, але тепер вже вiн не старший болярин, вiн — тiльки тiнь, що блукає в покоях кагана Симеона i випиває нарештi з його келиха... але не вина, а отрути.
Кесаря Бориса це аж нiяк не тривожить. Немає Сурсувула — є iншi молодi боляри, що вчились у Константинополi, знають церемонiал iмператорського двору, вмiють пити, спiвати, гуляти. Гуляй, Болгарiє!
4
Князь Святослав знав, що сталось у Константинополi, доходили до нього вiстi з Преслави.
Не тiльки руських воїв вiв тепер князь Святослав. Де вiн заявлявся, до нього приєднувалось множество болгарських свободникiв, смердiв, усi парики. Вони знали тут кожен камiнчик i кущ, йшли поплiч з руськими воями.
I коли князь Святослав йшов з цим вiйськом понад Дунаєм, а далi Планиною, то бачив i пересвiдчувався, яке велике лихо готувалось давно для Русi: скрiзь тут понад Дунаєм побудована була стiна й стояли городи-фортеці, вiсiмдесят над Дунаєм, кiлькасот у горах, зведенi руками рабiв не для того, щоб одбиватись вiд когось, а щоб звiдси йти на Русь, на Русь. Тепер цi фортецi були позаду руського вiйська, жорстокий бiй мiж воями князя Святослава й нового кесаря Бориса йшов на довгiй, широкiй смузi землi вiд берегiв Руського моря аж до рiчки Колубари... Перемагали вої князя Святослава, вони невпинно, як велетенський морський вал, котились вперед, недалеко вже була й Преслава.
Саме в цей час Микула побував у гостях в свого приятеля болгарина Ангела. У ту нiч, коли Микула розв'язав йому на руках мотузки, щось розв'язалось i в душi Ангела, — був вiн, як виявилось, добрим хлопцем, сам тепер iшов попереду воїв туди, куди вело його наболiле серце.
I от якось уранцi Ангел зупинився.
— То є моє село Росава, — сказав Ангел. Микула зупинився, широко розставивши натрудженi свої ноги, i довго так стояв, приклавши праву руку до лоба, примружуючи очi i якось легко дихаючи.
— Чого ж ти, другаре мiй, став? — запитав Ангел. — Може, неладне моє село?
— Нi, — швидко вiдповiв Микула. — Не того я став, що село твоє неладне, а того, що воно схоже й на моє село... У нас — Днiпро, тут — Дунай, верби тут i там, i птахи. Диви, такi ж i хижi... Ну, ходiмо!
Але Микулi довелося ще раз зупинитись. Коли вони стали наближатись до однiєї iз землянок над самою кручею Дунаю, то побачили, що там стоїть жiнка, пильно дивиться, що то за люди прямують до землянки, i раптом, викинувши вперед руки, бiжить їм назустрiч!
— Ангеле! Ангеле! — чули вони її розпачливий крик.
Ангел зупинився, став i Микула.
— Жоно! Цвiтано! — промовив Ангел, i Микула помiтив, як у нього зблiдло обличчя й задрижали щелепи.
Але вiн швидко перемiг себе, обняв жону.
— Ангеле! — говорила вона. — Чула всички, аще убiєн єсть на война то... Горе, плакам тяжко.
— Аз бях там, — вiдповiв i показав на долину Ангел, — i мнозi бяше убитi, але сам здрав...
I вiн розповiв Цвiтанi, що було з ним i що сталось над Дунаєм, показав на Микулу.
Цвiтана обернулась до Микули, з приязню подивилась на нього. Була це молода ще, дуже приємна жiнка у бiлiй сорочцi й спiдницi, що складалась з двох шматкiв червоно-зеленої тканини, пiдперезаних поясом, i, як це не дивно, була дуже схожа на Вiсту. Одного не мiг зрозумiти Микула — чому Цвiтана подивилась пильно на нього, а потiм низько в пояс вклонилась йому. Так само зробив тодi й вiн —чужа земля, чужi звичаї...
Аж тодi вони рушили до землянки Ангела. Сам Ангел, правда, назвав її бурделем. Як нагадувала вона Микулi їхню землянку над Днiпром! Викопана вона була в землi пiд горою, через що хворостяна, всипана землею покровина* (*Покровина — дах.) її, що лежала на сошках, суцiль зливалася iз схилом гори, поросла травою. Мiж травою там червонiли якiсь квiти.
Навiть наблизившись до бурделю, Микула не зрозумiв, де вони опинились: на даху її ганялись за курми й весело кричали дiти.
До бурделю вело кiлька викопаних просто в землi схiдцiв. Коли Ангел вiдчинив дверi, вони зайшли одразу до гривицi* (*Гривиця — сiни.), де стояв верстат. За нею ж була велика землянка з обкладеними дошками стiнами, з вогнищем посерединi, вiд якого вгору до покровини вiв плетений з лози i обмащений рудою глиною димар.
— Клянусь Перуном! — сказав Микула. — Як дома! I увесь час, поки вони сидiли бiля вогнища, у якому варилась страва, i коли, запиваючи вином, їли, Микула дивився на бурдель — на двi скринi й лар для борошна в одному кутку, на дерев'яний помiст-ложе в iншому, на дверцята, що вели до тiсної клiтi.
— А що це за страва? — розпитував Микула, коли Цвiтана поставила перед ним ще одну миску.
— Каша, — вiдповiв Ангел.
— Що каша — бачу, — засмiявся Микула, — каша є всюди, а от з чого вона?
Ангел зрозумiв Микулу й, повiвши до клiтi, набрав пригорщ гречаного зерна. Микула взяв одно з них на зуб.
— Добре жито! — промовив вiн.
— Аще много беден чловек — то суть його жито, — пояснив, як мiг, Ангел Микулi. — Орну землю iмам малко, тоя жито сею дваж всяко лято. Грецьке жито суть, гречка...
— Гречка! — голосно засмiявся Микула. — Другаре Ангеле, данi я нiде не брав i не вiзьму, а оцю дань — гречку — дай менi.
Вершники, що їхали з долини, привезли з собою й подали князевi Святославу стрiлу.
— Що це за стрiла? — запитав вiн.
Йому розповiли про воїна, який помер на березi Дунаю вiд цiєї стрiли, але перед тим сказав, що пiд Києвом стали печенiги, а княгиня Ольга просить помочi в князя...
Замислений стояв князь Святослав, дивився на Дунай i гори. Уже близько, так близько, здавалося, була перемога над ромеями, за Преславою i горами вiн стане сукупно з болгарами проти Iоанна — i переможе його.
Але хитрi, зрадливi, пiдступнi iмператори ромеїв. У цей час, коли воям його треба почати ще один, мабуть останнiй, бiй i коли вiн iде супроти ворога чесно, з пiднятим заборолом, вони дiють, як i завжди, — заходять з спини, заганяють нiж у саме серце.
Не самi печенiги стали пiд Києвом. О, князь Святослав добре знав їхнiх каганiв. Вони блукають, як пси, над Днiпром, вони бояться руських людей i нiколи б не пiшли на Київ i Русь. Якщо ж пiшли, то їх пiдкупили, дали свої кентинарiї iмператори ромеїв...
Невимовна образа наповнювала серце князя Святослава. Але на зраду iмператорiв вiн мiг вiдповiсти тiльки одним — силою на силу.
— Збережiть цю стрiлу для того, хто послав її в серце воя мого, — сказав Святослав. — Я чую твiй голос, Руська земле, чую, матiнко княгине! — закiнчив вiн.
I тодi князь Святослав велiв кликати до себе брата Улiба, воєвод, тисяцьких, всю вищу дружину.
У глибокому роздумi стояв вiн з нею над берегом Дунаю, довго дивився, як хвилi набiгають i набiгають на пiсок.
