Святослав - Скляренко Семен

Перед самим заходом сонця, пiсля того як вони перепочили над рiчкою i пiднялись на берег, щоб рушати в поле, старший брат Горяй на якусь мить затримався на кручi, довго дивився, приклавши руку до очей, на далекий обрiй, а тодi сказав:

— Завернемо праворуч i будемо поспiшати...

Конi полетiли. Братам було чути, як пiд копитами гуде земля, в груди й обличчя їм било розпечене повiтря, вони їхали просто проти сонця, щоб слiпучi його потоки слiпили ворогiв i щоб вони не бачили їх. Спочатку, оглядаючись назад, вони бачили на обрiї чорнi цятки — печенiги гнались за ними.

Це був шалений льот. Сонце спускалось до заходу, за ним гнались три вершники, а слiдом летiли печенiги... I сонце врятувало братiв, бо коли, нiби прощаючись iз землею, ще раз заграло нестерпним слiпучим сяйвом — чорнi крапки вдалинi розтанули в iмлi, зникли. Але три вершники так само летiли за сонцем. Вони не зупинились i тодi, коли сонце зайшло, i навiть тодi, коли поле злилось iз небом у вечiрньому серпанку i коли молодий мiсяць став на чотi мiж зiр, а ще довго мчали, круто завернувши раптом на пiвдень.

Нарештi брати зупинились над берегом якоїсь рiчки. Конi довго стояли на мiсцi, i по них пробiгав дрож. Брати впали на траву.

— Чи багато їх було? — запитав Орель.

— Багато, — вiдповiв Горяй. — Але до них було далеко.

— Добре, що ми поїхали на захiд, — замислився Баян. — Тiльки сонце нас врятувало.

У темрявi вони спутали коней. Поїли й самi — хлiб та в'ялену рибу. Вода з рiчки видалась їм вином.

— Тепер заснемо, — сказав Горяй, — але спати будемо по черзi. Лягайте спати, брати, а я спочину пiзнiше.

Коли брати лягли й заснули, Горяй довго стояв на березi рiчки, вийшов у поле i там лежав, притулившись вухом до землi, слухаючи. Але нiде в полi не чути було кiнського тупоту, земля була холодна й нiма.

I довго-довго серед темної ночi недалеко вiд братiв, що мiцно спали, сидiв Горяй. Вiн сидiв, мабуть, довше, нiж належало, бо прокинувся Орель.

— Ти чому нас не будиш, Горяю?

— Нiби ще рано.

— Нi, давно пора. Бачиш, уже мiсяць закочується. Лягай, Горяю!

Горяй лiг на землю й одразу заснув. Тепер стояв на чотi Орель. Вiн також вийшов далi в поле, але до землi не припадав, а стояв там у темрявi, сторожко прислухаючись, — вiн мав дуже гостре вухо.

Перед самим свiтанням вiн тихо збудив Баяна. Але саме в цей час прокинувся й Горяй. Вони подивились на небо, траву...

— Трава суха, без роси, — вирiшили вони. — Слiду нашого не буде видно. Мабуть, поїдемо...

Конi також спочили й добре попаслись за нiч. Почувши кроки братiв, вони весело заiржали. Брати осiдлали коней.

Ще один день вони їхали спокiйно. Все ближче й ближче було до рiчки Бугу, шлях їм увесь час перетинали лiси, де доводилось їхати повiльнiше. Зате тут вони не боялись печенiгiв, що з своїми кибитками блукали тiльки в полi.

А все ж надвечiр вони наскочили на печенiгiв. Це була, мабуть, сторожа якоїсь орди, десять — п'ятнадцять вершникiв. Брати стикнулись з ними, коли виїжджали з яруги.

I знову брати полетiли в полi, за ними мчали печенiги. Але тепер зовсiм близько лунали їхнi крики. Брати чули, як час вiд часу мимо їхнiх вух свистять стрiли. Проте вiдчували, що можуть втекти, втечуть. Печенiги вiдставали, крики їх вiддалялись.

I раптом на повному скаку один iз братiв — Баян — пустив поводки, одкинувся в сiдлi i, обливаючись кровлю, повалився на землю. Десь позад себе, але все далi й далi, Горяй i Орель почули крики печенiгiв...

У цю нiч два брати не спали. Вони сидiли на високiй могилi, на вершинi якої стояв кам'яний, схожий на людину стовп. Перед ними лежало поле, звiдки їм було все чути, тiльки поле мовчало навкруг.

— Брате Горяю, — промовив Орель. — Нам треба було, мабуть, лишитись i вмерти з Баяном.

— А князь Святослав? — запитав у вiдповiдь Горяй. — Хто йому повезе звiстку?

I хоч вони обидва були хоробрi й смiливi, але заплакали в пiтьмi цiєї ночi, бо в них дуже болiло серце за братом. Їм здавалося, що вiн десь ходить близько i що йому буде легше, коли вiн почує їхню печаль. А коли Горяй вийняв з-пiд сiдла вузлик з хлiбом, то одломив шматок собi, шматок — Орелю, а ще один поклав поруч — на траву.

— Це тобi, Баяне, — сказав Горяй, i тiльки тодi вони стали їсти.

Пiзньої години в полi почувся шум, i десь далеко, там, де мусив бути обрiй, раз i другий блиснув вогник. Ставши на могилi, вони довго вдивлялись у пiтьму й уважно слухали. Бiльше вогню в полi не було видно, але ще довго чувся шум, серед якого вони пiзнавали iржання й тупiт коней, цокотiння колiс. Потiм шум у полi став затихати й нарештi зник.

Тодi Горяй знову сiв на траву й сказав:

— Вони поїхали до Києва. Мусимо поспiшати, але давай домовимось, брате... Якщо я загину в полi, ти поїдеш далi.

— Якщо ж я загину, Горяю, — їдь ти!

— Добре, брате!

Уночi ж вони поїхали далi. На свiтаннi знайшли в полi слiд орди — попiл, кiнськi кiзяки. По цьому слiду вони й поїхали, — адже печенiг нiколи не поїде вдруге по своєму слiду.

Уранцi вони вплав, вхопившись за гриви коней, перепливли через Буг. Тут, на правому березi, вся земля була вибита кiнськими копитами, а трохи вище, над яругою, насипана була висока могила. Навкруг могили всюди на полi темнiли слiди вогнищ, валялись костi волiв, коней, овець. Певне, печенiги довго стояли тут, ховаючи якогось кагана або когось з його родини, i справляли по ньому всiєю ордою тризну.

А увечерi брати були вже бiля Днiстра й поїхали понад берегом, вiд селища до селища, по землi тиверцiв. Тут їм нiчого було боятись — тиверцi радо приймали гiнцiв iз Києва.

Так доїхали Горяй i Орель до город а Пересiченого, що стояв у лiсах на правому березi Днiстра, взяли у тиверцiв пару нових коней i, не спочиваючи, рушили далi, на пiвдень.

Два днi вони їхали по землi Тиверськiй, а далi Улицькiй. На третiй день надвечiр далеко з лiвої руки їм стало видно голубi води моря. Вони спустились з гiр, якi перетинали їм шлях, i побачили Дунай, опинились на широкiй долинi, де, як i пiд Києвом, купами росли верби. I раптом iз однiєї купи цих верб вирвались i полетiли в повiтрi стрiли...

Брати ударили коней. Але одна стрiла попала в око коню Горяя. Кiнь став дибки, упав. Орель хотiв взяти Горяя на свого коня. Але i його кiнь упав.

Тодi брати вiд верби до верби почали перебiгати до Дунаю, їм було видно, як кiлька печенiгiв женуться слiдом за ними, ховаються за вербами, час вiд часу пускають стрiли.

Вже до Дунаю лишалося кiлька десяткiв крокiв, коли стрiла влучила в Горяя. Вiн встиг крикнути:

— Мерщiй до Дунаю!

I Горяй впав мертвий.

Орель побiг до Дунаю. Бiля самої води вiн ще раз обернувся, побачив недалеко печенiга, натягнув свiй лук, пустив стрiлу. В ту ж мить Орель вiдчув бiль коло серця i навiть бачив стрiлу, що впилася йому в груди.

Але в нього ще були сили, вiн знав, що перед ним Дунай, i кинувся у воду...

Вiн не розумiв, що було далi, не знав, скiльки саме минуло часу, не тямив, чи довго плив, — але раптом побачив, що лежить у лодiї, побачив над собою голубе небо i якiсь дивно знайомi обличчя. Вiн навiть пiзнав їх — адже це були вої князя Святослава.

I вiн крикнув їм:

— Скажiть князю... мене послала княгиня... Київ оточили печенiги... Княгиня Ольга... Київ кличе князя на помiч...

Але в цей час у Ореля нестерпно заболiло серце. Вiн глянув — стрiла все стирчала з грудей, вона пекла, розривала груди. I вiн схопив її обома руками, вирвав з серця...

З

Фар за Великим палацом працював кожної ночi з раннього вечора до-свiтання. Холодний зеленкуватий промiнь його проймав темряву, снувався над Золотим Рогом, тягнувся до Галати й гiр, затухав, — то вдалину посилались таємничi свiтлянi сигнали.

I там, удалинi, в нiчнiй iмлi, де на обрiї вдень видно було синє пасмо гiр, всю нiч спалахували таємничi сигнали, яких у Константинополi нiхто не знав.

Проте цi сигнали добре розгадували у Великому палацi — iмператор Iоанн знав, що робиться в Болгарiї, фари повiдомляли, що вої князя Святослава посуваються вперед, кесар Борис все благав iмператора Никифо-ра надiслати йому допомогу.

Але на Соломоновiм тронi у Великому палацi вже сидiв не Никифор, а Iоанн Цимiсхiй, i вiн мусив дати кесаревi Борису негайно вiдповiдь, бо знав, що Святослав загрожує не так Борису, як самому йому — Цимiсхiю.

Новий iмператор нi на хвилину не мав сумнiву, що йому доведеться стикнутись з Святославом. Шляхи iмперiї давно вели й тепер привели до вирiшальної битви мiж Константинополем i Києвом. Цимiсхiй схвалював всi заходи iмператорiв колишнiх, якi докладали всiх сил i уперто йшли до цього.

Розумiв Цимiсхiй, що це буде жорстока битва. Того, що мало статись на сходi, нiяк не можна було порiвняти з тим, що було в Азiї, Єгиптi. Там поневолювались землi й народи, тут сходились два свiти: блискуча, багата, аристократична Вiзантiя, що спиралась на свої легiони й мiльйони рабiв, i невiдомий, таємничий i дуже загрозливий свiт тавроскiфiв, чи русiв, як називали вони самi себе.

Iоанн Цимiсхiй — учорашнiй i, треба сказати, непоганий полководець — рвався на цей бiй. Але вiн — триденний iмператор — ще не знає своїх сил, вiн не знає, на кого може покластись, а на кого не може, вiн, зрештою, боїться зараз, як i попередник його Никифор, стати на бiй з Святославом, стра.х охоплює його, коли вiн думає про невiдомих руських воїв.

Тому вiн дiє так само, як i Никифор. Спочатку повiдомляє кесаря Бориса, що це вiн — Iоанн Цимiсхiй — сидить на iмператорському тронi, й одержує у вiдповiдь вiд Бориса щире, вiрнопiддане вiтання. Пiсля цього, дiзнавшись, що в гiнекеї Феофано ще сидять i ждуть вирiшення своєї долi двi болгарськi кесарiвни, якi приїхали сюди одружуватись з особами iмператорської кровi, Iоанн Цимiсхiй iде до них, чемно розмовляє й натякає, що хоче породичатись з ними. Нарештi, посилає до кесаря Бориса довiрених своїх василiкiв iз грамотою, в якiй пише про любов i приязнь до болгар, шле дари — трохи золота й багато вина, — але воднораз доручає василiкам дiзнатись, що ж робиться в Болгарiї, Преславi. Новий iмператор боїться князя Святослава, що зумiв уже пройти схiдну стiну Юстинiана, за короткий час взяв вiсiмдесят городiв на Дунаї, веде своїх воїв до Преслави.

Боїться не тiльки iмператор, увесь Константинополь i всi сусiднi феми невпинно охоплює тривога, страх перед тавроскiфами.