Святослав - Скляренко Семен

— Буде так, як велiла княгиня.

Два днi горiли вогнища на Воздихальницi край Києва-города, i густi, чорнi дими пiдiймалися високо в небо, сповiщаючи про печаль i скорботу старої Гори. Гiнцi гнали, змiнюючи на погостах коней, вiд весi до весi, вiд города до города. Але далекий шлях вiд Києва до Новгорода, Iтиля-рiки, червенських городiв, i там набагато пiзнiше дiзналися про смерть великої княгинi. Сам Київ ховав Ольгу.

Погребова почесть почалася другого дня надвечiр. Тодi до княжого терема, де поклали княгиню, зiбралася вся Гора, i декому — хто був родовитiшим, ближчим до княжого двору — вдалося пробратись у Золоту палату, постояти бiля труни. Бiльшiсть же горян товпились у дворi, бiля ганкiв, попiд стiнами терема.

Вiкна в теремi були зачиненi. Але було чути, як там, усерединi, час вiд часу спiває хор з церкви Iлiї, як ридають i примовляють над княгинею по покону давньому жiнки. Потiм усе в теремi затихло, i раптом на дверях заявились воєводи й бояри, що несли на плечах дубову корсту з тiлом княгинi.

Гора мовчала. Корсту поставили на сани, всипанi свiжими квiтами, поклали кетяг калини, що вже починала червонiти... Так i рушили, гуркочучи на камiннi двору, сани. Одразу за ними пiшов князь Святослав з синами, далi родичi, воєводи, бояри, всi горяни.

Поки проминули Гору й ворота, погребова почесть розтягнулась, вирiвнялась. Тепер вже це був справжнiй княжий похiд, де кожен знав своє мiсце. Попереду всiх, як i належало, крокувала дружина — у шоломах, з луками й мечами бiля поясiв, на довгих древках маяли знамена княжi.

Восьмеро кращих гнiдих коней з княжих табунiв тягли сани, тi самi сани, на яких колись княгиня Ольга їздила по своїх землях. Тiльки зараз на санях стояла дубова корста, поперед неї вiко...

Обличчя в княгинi Ольги було надзвичайно блiде, спокiйне i замислене: нiби хотiла вона ще щось почути на цiй землi, дослухалась.

Перед саньми iшов з хрестом у руках священик Григорiй, поруч з ним — дяки Iраклеон i Прокопій та ще кiлька дiвчат, що сповiдали грецьку вiру. Сумно виголошував священик молiння, а всi дiвчата в один голос повторювали: "Господи, помилуй..."

За саньми iшов Святослав. Вiн був у бiлому одязi — довгiй сорочцi, перехопленiй широким ремiнним поясом, на якому висiв меч, у бiлих штанях, червоних чоботях, корзнi. Голова у князя була непокрита, поголена, сиве пасмо волосся спадало до лiвого плеча, а довгi вуса — до шиї. Бiля князя йшли сини його Ярополк, Олег, Володимир... За ними крокували воєводи, бояри, сли, гостi.

Обабiч шляху, де проходив погребовий похiд, стояли люди київськi — ремiсники з передграддя й Подолу, гiнцi з Вишгорода, Бiлгорода, Роднi, що нагодилися на цей час у Київ, смерди з княжих i боярських дворiв. I коли проходила погребова почесть, вони вливались у натовп, iшли слiдом за всiма.

Сонце схилялось до Щекавицi, коли сани з тiлом зупинились бiля свiжої могили на Воздихальницi, де заповiдала княгиня її поховати. Там уже стояла висiчена з вручайського червоного каменю домовина. Готове було й кам'яне вiко до неї.

Священик Григорiй, у якого на очах блищали сльози, руськими словами прочитав останню молитву, жiнки з Гори й Подолу почали плач, але i слова молитви, i тужний цей плач потонули у вирi iнших звукiв — на стiнах Гори сторожа вдарила в била, княжа ж дружина забряжчала щитами й мечами.

I пiд цi звуки кiлька жiнок прикрили чоло княгинi темним оксамитом, священик поклав у корсту хрест, а хтось iз жiнок сипнув жита, хтось кинув кетяг калини, поставив корчажець з водою... Княгиню ховали по старому покону й новому закону, що переможно входив на Гору.

РОЗДIЛ СЬОМИЙ

1

Князь Святослав сидiв у Києвi-городi, але чув, що робиться й на Дунаї. Важко було гiнцям князя Улiба й воєводи Свенелда добиратись вiд гирла Дунаю до Києва. Вони мчали ночами, а вдень ховались у лiсах та яругах, бо печенiги стояли улусами в степах i над морем. Деякi з гiнцiв гинули в полi, а деякi все ж добивались до Києва, привозили князю Святославу вiстi.

Брат Улiб повiдомляв, що стоять вони в городах твердо, думають тiльки на зиму зiйтися, стати щiльнiше, радив великому князю не поспiшати, навести лад у Руськiй землi й тiльки тодi повертатись до Дунаю.

Воєвода ж Свенелд писав:

"Зане ти, князю, рушив вiд Дунаю, неспокiйно стало у нас, у городах над Дунаєм, i уже з багатьох мусили ми вiдступити. А кесар Борис покликав до себе з усiх Болгар боляр i кметiв i, чутка йде, зiбрав уже велике вiйсько, i з Грекiв до Болгар також iде пiдмога. Поспiшай, князю, бо готується i в нас лжа, ждуть тебе вої!"

Князь Святослав читав цi листи, замислювався над тим, що ж справдi робиться на Дунаї; й хмурнiшало його обличчя, глибокi зморшки перетинали чоло. Не стало княгинi Ольги, ще димом тхне пiсля печенiгiв, багато дiла в Києвi i в землях. А все ж вiдчував вiн, що готується щось страшне на Дунаї, хотiв не їхати, а мчати туди, бо там вирiшувалась доля всiєї його дружини, а вiдтак i всiєї Русi.

Та не мiг летiти на Дунай князь Святослав — у самому Києвi не все було гаразд. Коли їхав сюди, думав не тiльки визволити його вiд печенiгiв. I в самому Києвi, i в землях навкруг думав князь пiдмогу взяти дружинi над Дунаєм — багато вже кровi там пролили вої, ходили назi, мали потребу в зброї.

Проте цю допомогу, як виявилось, у Києвi взяти було важко. Бояри, купцi, мужi нарочитi й лiпшi, якi колись самi посилали князя Святослава до Дунаю, надiялись, либонь, що все там закiнчиться з першого наскоку. А вiйна тягнеться вже три лiта, поглинула багато людей i достаткiв, велике зло вчинила печенiзька навала.

А князь Святослав знову кличе людей, знову вимагає зброї... Iшли вiстi й з Деревської землi, що там неспокiйно. Гiнцi з пiвночi повiдомляли про напади Свiонiї, — земля Руська здригалась вiд краю й до краю.

I князь вершить справи.

В один iз ближчих днiв велить вiн боярам усiм лiпшим, нарочитим i iншим мужам зiбратись до нього на раду.

Вони поспiшали до Золотої палати, почувши загад князя, раннього ранку, коли на Днiпрi i над Подолом ще лежав туман, хвилi якого перекочувались i через стiни Гори. Мужi й бояри йшли серед сiрої пелени туману, сердито викрешуючи iскри, били посохами об камiнь головного конця, глухо, нiби в водi, перегукувались мiж собою.

У палатi було холодно й вогко. Крiзь вiкна знадвору вже пробивався зеленкуватий свiтанок, але його було замало, i внизу блищало кiлька свiтильникiв. При цьому свiтлi мужi й бояри сiдали на ослонах попiд стiнами, деякi стали в кутках палати.

Мужi й бояри були неспокiйнi, стривоженi. Поспiшаючи в передсвiтi цього ранку до княжого терема, вони не одягли оксамитових i полуярових шуб своїх i опашнiв, не взули хзових чобiт, не почепили на шиї гривен, а на груди чепiв. У чорних i сiрих домотканих свитках, важких чоботях прийшли вони, сiли, стояли, i палату враз наповнив важкий дух овчини, дьогтю.

Усi думали про одно: давно вже не збирались вони на раду; вiдколи приїхав князь Святослав — до них не вдавався. Що ж замислив вiн, навiщо покликав їх тепер?!

I, як це завжди бувало, розбивались мужi на купки; деякi з них, тi, що сидiли на ослонах попiд стiнами, перешiптувались мiж собою:

— Невже думає Святослав далi вести рать?

— Станемо разом — нехай-бо сидить у Києвi, а воює гостями та слами.

Але були тут i iншi мужi, якi не крились з своїми думками, стояли посерединi, голосно розмовляли:

— Доколи це буде? Гречини сунуть вiд заходу сонця, в пiвденних землях печенiги. Доколи це буде?

Коли князь Святослав тихо вийшов з темних дверей за помостом i зупинився бiля свого крiсла, вiн побачив цi купки схвильованих мужiв, почув роздратованi їхнi голоси, зрозумiв, що їх хвилює.

— Будь здоров, княже Святославе! Чолом тобi, княже! — залунали з усiх куткiв хрипкi, приглушенi голоси.

Князь Святослав вклонився людям, пiдвiв голову й довго мовчки дивився на бояр, мужiв, воєвод.

Потiм сiв на дерев'яне старе крiсло, поволi звiв руку.

— Я зiбрав вас, мужi й бояри мої, — почав вiн, — щоб говорити про Русь i про те, як далi бути. Здалеку їхав я сюди й мислив одразу ж радитись з вами. Але вiдаєте самi — не стало княгинi Ольги, довго печалився i розмишляв я один, тепер хочу думати з вами.

— Скажи, княже, — встав з лави пiд стiною боярин Коснячок, — чи закiнчилась уже брань на Дунаї?

— Нi, боярине, — спокiйно вiдказав Святослав, — брань з ромеями ще не закiнчилась.

— То коли ж, княже, закiнчиться вона? — продовжував Коснячок. — Вої нашi третє лiто стоять на Дунаї, Київ-город тiльки-но мало не взяли печенiги, а завтра прийдуть половцi чи торки... Вороги Русi загрожують нам, у землях неспокiйно, гостьба наша з херсонiтами, греками й всiм свiтом вмерла, а ми воюємо на Дунаї...

I одразу ж поруч iз Коснячком встав ще один боярин — Судислав.

— Шукаєш ти, княже, чужих земель i ходиш iз дружиною по дань далеку, — зухвало сказав вiн, — а Русь вiд того не тiльки зиску не має, чорнi ворони вже крячуть скрiзь над полем.

У палатi ставало виднiше, i князь Святослав бачив роздратованi обличчя бояр i мужiв, бачив їхнi запаленi очi, стиснутi руки.

— Для того я й зiбрав вас, — мовив вiн, — щоби знали, для чого я з воями стою над Дунаєм i чи довго ще буде чорне вороння крякати над Руссю. Ви, — звертаючись до мужiв, що сидiли попiд стiнами, сказав гнiвно Святослав, — дорiкаєте менi, що шукаю чужих земель i ходжу по далеку дань... Гей, бояре мої, коли б ви знали, як важко шукати чужих земель, коли б то ви вiдали, як важко брати дань власною кровлю. Не по дань я ходжу з воями своїми i не чужих земель шукаю. З мечем i щитом став я на Дунаї, бо хочу бачити Русь вiльною, а не грецькою.

Два лiта тому назад, — вiв далi князь Святослав, — коли збирав я вас тут, у палатi, то говорив, що мусимо йти на Дунай, щоб битись з кесарем Петром, пiднiмати болгар i з ними разом iти проти ромеїв. Я вволив вашу волю, пiшов до Дунаю, розбив вiйсько кесаря Петра так, що вiн сам помер з переляку. Усi городи над Дунаєм пристали до нас, i людiє з них сукупно з нами згоднi були йти на Вiзантiю...

Князь Святослав замовк, i скорботна тiнь проступила на його обличчi.

— Але в цей же час, — сказав князь Святослав, — греки наслали на Київ печенiгiв, зараз у Константинополi воцарився новий iмператор — Iоанн Цимiсхiй, новий кесар Болгарiї Борис прийняв дань вiд нього, i сукупно вони замислили розбити на Дунаї всю дружину нашу, а вiдтак iти на Русь i Київ...

— Правду говорить князь, — загомонiли воєводи, що стояли серед палати.