Життя Тараса Шевченка - Зайцев Павло
Скільки ж то його земляків в одному Петербурзі від М. і В. Лазаревських та від Чернишова знали вже, де він і як до нього писати, але… мовчали!
По цих складних переживаннях незабаром настав і давно жданий від’їзд. Уже заспокоєний і врівноважений покидав місце свого півторарічного заслання:
Готово! Парус розпустили;
Посунули по синій хвилі
Поміж кугою в Сир-Дар’ю
Байдару і байдак чималий.
Прощай, убогий Кос-Арале!
Нудьгу заклятую мою
Ти розважав таки два літа!
Спасибі, друже! Похвались,
Що люди і тебе знайшли
І знали, що з тебе зробити,
Прощай же, друже! Ні хвали,
Ані ганьби я не сплітаю
Твоїй пустині; в іншім краю,
Не знаю, може й нагадаю
Нудьгу колишнюю колись!
На початку жовтня скромна аральська флотилія була вже в Раїмі; 5 дня того місяця комендант форту майор Даміч видав наказ, за яким спеціально визначена військова охорона ("прикрытие") мала 8 жовтня вирушити з Раїму, щоб супроводити в поворотній подорожі членів експедиції: капітана Бутакова, поручника Поспелова, двох офіцерів-топографів – Рибіна й Христофорова, фельдшера Істоміна, рядових Шевченка й Вернера. Але вирушили з Раїму аж 10 жовтня.
Осіннє сонце не так уже пекло, й поворотну дорогу було легше перебути. Вражень своїх про цю подорож Шевченко вже ніде не описав. Єдиний її документ – це чудова осіння елегія, написана, якщо не в Раїмі, то, мабуть, в Кара-Бутаку: "Ми восени таки похожі хоч капельку на образ Божий… ", яку Шевченко закінчив апострофою до неназваного друга (може до котрогось із раїмських друзів, може до будівничого Кара-Бутацького форту):
Мій друже єдиний,
Горе тобі на чужині
Та на самотині!
Хто з тобою заговорить,
Привітає, гляне?
Кругом тебе простяглася
Трупом бездиханним
Помарнілая пустиня,
Кинутая Богом…
У тій "кинутій Богом" пустині надто довго, як сам казав, "пропадав", щоб не зворушитися думкою про долю приятеля, з яким розставався.
У кількох листах до знайомих Шевченко писав пізніше, що "двічі зміряв ногами" цю пустелю, але щодо поворотної дороги, то тут в його словах є певне перебільшення: мови немає про те, щоб він мало не 1 000 кілометрів від Раїму до Оренбургу міг зробити пішки протягом трьох тижнів, бо, виїхавши 10 жовтня з Раїму, він і його супутники прибули до Оренбургу 1 листопада. Річ ясна, що доводилось їм усім не раз виходити з кибиток, щоб попільжити змученим коням там, де цілими кілометрами дорога йшла вгору або де тяглися на дуже великих просторах сипучі піски, але значну частину шляху всі їхали, а з ними безперечно й Шевченко.
1849 – 1850 рр. В Оренбурзі
Знову в Оренбурзі
Так по двох із половиною роках довелося Шевченкові знову повернутися до Оренбурґу, але тепер уже приїхав він не до пересильної тюрми-казарми, а міг спинитися на приватному помешканні, бо з 4 батальйону, що стояв у Раїмі, був відряджений до розпорядження Бутакова і, аж поки не скінчить своєї праці, від нього тільки й був залежний.
Спочатку він навіть і оселився разом з Бутаковим. Ф. Лазаревського в Оренбурзі тоді не було, він був у степу, в службовій подорожі, зате був Сергій Левицький, що з ним поетові теж не менш приємно було знову зустрітися. З інших осіб, що їх пам’ятав іще з часів свого першого короткого перебування в Оренбурзі в червні 1847 року, дуже сердечно зустрів його капітан К. І. Ґерн. Уже незабаром Шевченко подав Лизогубові адресу Герна, прохаючи на неї посилати листи. Бутаков поспішав опрацювати всі свої матеріали, і для Шевченка було найбільше роботи: як рисувальник мусів зробити велику загальну мапу Аральського моря, що її топографи частинами робили олівцем, розмалювати її, а також аквареллю виконати найцікавіші краєвиди і для Петербургу, і для генерал-губернатора Обручева, а з приязні і вдячності – і для свого приятеля-начальника, тобто для Бутакова.
Шевченкові був потрібний помічник. Серед поляків-засланців був маляр-аматор Броніслав Залеський, і вже 5 листопада, на просьбу Бутакова, Обручев приділив його до помочі Шевченкові. Залеський дуже припав до душі поетові. Скромний, мрійливий, доброї душі, з широкими культурними й мистецькими зацікавленнями, шанований і чужими, і своїми, він згодом зробився для Шевченка другим Штернбергом, вносячи в життя поетове рівновагу й заспокійливо на нього впливаючи.
А Шевченка охопив великий неспокій, – просто розпач огортав. Уже майже 20 місяців минуло, як гр. Орлов сам запитав штаб Оренбурзького Корпусу, чи заслуговує Шевченко на царський дозвіл малювати, і хоч відповідь поетового начальства була найкраща, а й досі ще з III Відділу не було ніякого відгуку. Коли й для Обручева, що фактично дозволив Шевченкові малювати, і для Бутакова, що потребував тих малюнків як конечних ілюстрацій своєї праці, своїх відкрить і дослідів, становище було безвихідне й дурне, то для Шевченка це була справжня трагедія. Півтора року він марнував своє здоров’я, сім місяців із того періоду провів серед усяких небезпек, плаваючи по бурхливому морі; тижнями голодував і пив солону морську воду; місяцями мучився від спеки й спраги, надвередив собі і шлунок, і очі, і серед таких страшних умов зробив сотні з дві прегарних рисунків та малюнків, і в результаті не тільки не мав певності, що його становище покращає, а навіть стояв перед можливістю, що про його героїчну працю доброму Бутакову навіть згадати не можна буде перед вищим начальством.
По приїзді до Оренбургу, поки ще цього всього не усвідомив, то, поспішаючи подати про себе вістку Лизогубові, просив його передати княжні Варварі, що він "живий і здоровий і, коли не дуже щасливий, то принаймні веселий". Але вже 14 листопада писав самій княжні:
"Я дуже-дуже часто згадував на моїй самоті Яготин і наші лагідні та тихі розмови. Мало часу пройшло, та як багато змінилось, принаймні в мене! Ви б уже не пізнали в мені колишнього по-дурному ентузіастичного поета. Ні, я тепер надто розсудливий зробився: уявіть собі, впродовж мало не трьох років ні однієї ідеї, ні однієї натхненної думки, – проза та проза, або, краще сказати, степ і степ! Так, Варваро Миколаївно, сам дивуюся моїй зміні: немає тепер у мене ні суму, ні радости, є зате мир душевний і спокій моральний аж до риб’ячої холоднокровності. Майбутнє для мене не існує. Невже ж постійні нещастя можуть так прикро переробити людину. Так, воно так. Я тепер тільки підоплічка колишнього Шевченка, і дякую Богу".
Але даремне б ми вірили в те, що він справді був готовий скоритися долі. Це був хвилинний настрій. Вся душа його бунтувалася. Обручев, мабуть порадившися з Бутаковим, надіслав 20 листопада до гр. Орлова запитання, чи можна дозволити рядовому Шевченкові зайнятися малюванням під доглядом "найближчого начальства", при чому не міг навіть натякнути на те, що вже півтора року рядовий той займається малюванням, і то для уряду, і то для того ж самого царя, що за радою О. Гумбольдта організував Аральську експедицію. Поки це все робилося, Шевченко не витримав і загуляв. Топив у вині свій розпач. Мабуть, довго тривав цей період, бо закінчилося це тяжкою хворобою. 28 листопада Бр. Залеський писав з Оренбургу Аркадієві Венґжиновському, що Тарас дуже тяжко хворий, що ця недуга потрясла всього його, що, як сам він каже, такого потрясення ніколи в житті не переживав і кається в тому, що зробив. Залеський радів, що християнські почуття помагають його другові перенести життєву кризу. Нічого дивного не було в тому, що все це сталося: організм Шевченка був так підтятий довгими хворобами і так був ослаблений, що не міг витримати непоміркованих доз алкоголю.
Зрештою, для його бурхливої натури може було й краще, що настала така реакція. Близькі люди, як уміли, старалися, мабуть, його переконати, що не все втрачене і що не треба губити надії. А добрих людей, щиро прив’язаних до себе, мав навколо так багато, як може лише колись за молодих літ у Петербурзі. 14 листопада повернувся із степу Лазаревський і зворушив поета тим, що перший зацікавився його матеріальними обставинами. Грошей, ясна річ, Шевченко спочатку тут не мав і не міг мати, але згодом почав заробляти малюванням портретів. Знайомства його в Оренбурзі дуже швидко поширилися, так що мало не скрізь він був своєю людиною.
Повернувшись до Оренбургу, Ф. Лазаревський застав у своєму помешканні, крім С. Левицького, що з ним і перед тим жив, не тільки Шевченка, а й морського офіцера Поспелова, з яким Шевченко зблизився на Кос-Аралі. Жили вони вчотирьох, як згадував Лазаревський, "душа в душу; ні в одного з нас не було свого, все було спільне; а з Тарасом у нас навіть одяг був спільний, бо в той час він майже ніколи не носив солдатської шинелі". У цьому інтимному товаристві бував К. Ґерн, любив бувати й добрий Бутаков, що щиро прив’язався до Шевченка, бував також і полковник Матвеєв, що ще в Раїмі виявив стільки такту й навіть небезпечного лібералізму у відношенні до поета, перекресливши для нього всі засади військової дисципліни.
Душею цього інтимного гуртка був Шевченко. Бувало, що весела приятельська бесіда затягнулася не те що за північ, а й до самого ранку. Довго не могли забути учасники цих імпровізованих вечірок чудових, артистичних співів Шевченка й Левицького. Коли на таких сходинах бували дами, то "незмінною Тарасовою подругою була татарка Забаржада, надзвичайної краси". Тільки до неї й можна віднести написану в Оренбурзі натхненну Шевченкову поезію:
І станом гнучим і красою
Пренепорочно молодою
Свої я очі веселю…
Незабаром по одній з таких вечірок, що була прощальною, товариство розпалося. Було це на початку січня 1850 року. Лазаревський аж до весни мав пробути в далекому Гур’єві над Каспієм, Левицький мусів виїхати на службу до Петербурґу, а Бутаков вибрався теж туди, щоб відвезти докладний звіт урядові про свою експедицію. Відгуком прощання з Левицьким та Лазаревським були Шевченкові вірші:
Ми заспівали, розійшлись
Без сліз і без розмови,
Чи зійдемося ж знову,
Чи заспіваємо коли?
Після тримісячної перерви цією поезією розпочав він новий, четвертий, рік своїх невільничих "трістій".
Як і минулих літ, написав і до нового циклу (1850 року) заспів – "Лічу в неволі дні і ночі", закінчивши його словами:
Хоч доведеться розп’ястись,
А я таки мережать буду
Тихенько білії листи!
Мережав їх і далі.
