Життя Тараса Шевченка - Зайцев Павло

За річкою Ор’ю відправили молебень, і транспорт вирушив у далекий похід. Складався він із 2 500 возів і 3 500 верблюдів. Крім військового майна, всяких запасів та приладів експедиції, на возах везли й розібрану морську шхуну "Константин", що її мали змонтувати вже прибувши на місце. Генерал Шрейбер, що командував цією величезною валкою, мав 200 чоловік піхоти, 2 сотні уральських козаків, 600 кінних башкирів і відділ артилерії.

Хоч Шевченко, згідно з наказом, мав виступити у складі тієї 3 роти, в якій служив, а вже в Раїмі з 2 роти 4 батальйону, куди був переведений, мав перейти під команду Бутакова, але вже від самого виступу в похід його начальство ставилося до нього не як до звичайного солдата, а як до одного з членів експедиції. Він не ніс ні військового ранця (наплечника), ні рушниці й навіть відбував похід не в військовому мундирі, а в якомусь легенькому пальті: адже мав завдання й по дорозі в степу зрисовувати все, що буде прикметного, ілюструвати історію походу.

Вітру не було, але сонце пекло немилосердно. У перший же день походу Шевченко впав, зомлівши. Мабуть, був перевтомлений лагодженням у далеку путь, а крім того навряд чи міг виспатися: прощався з орськими приятелями, зав’язував нові знайомства з членами експедиції, був повен нових вражень і безперечно хвилювався. А нові знайомства були цікаві й могли його тільки задовольняти. Сам начальник експедиції Бутаков, що був родом з України – з Миколаєва – й служив у Чорноморському флоті, був людиною передовою й надзвичайно освіченою.

Помічник його штабс-капітан О. Макшеєв лише недавно переїхав на службу до Оренбургу з столиці і, в перший же день походу, зблизившися з Шевченком, запросив його ночувати разом у своїй "джеломейці", тобто повстяному наметі-кибитці. Макшеєв стояв дуже близько до гуртка Буташевича-Петрашевського і близько знав ніжинця Момбеллі, доброго знайомого поета, та й крім того мав, мабуть, десятки спільних із ним знайомих. У Шевченкові відкрив цілий скарб: крім своєї чарівної вдачі й високої інтеліґентности, поет кожному, а особливо петербурзькому інтеліґентові, міг заімпонувати своїми знайомствами в літературних, наукових і мистецьких сферах Петербурґу, Москви й Києва, своїми цікавими споминами й оповіданнями. Зустріти в пустинному степу такого товариша подорожі, як Шевченко, для освіченої людини була справжня радість.

Під час походу Шевченко лише зрідка сідав на коня, а більшу частину походу зробив пішки. Транспорт посувався поволі – робили пересічно ледве по 20 кілометрів на день. Хоч яка одноманітна була пустельна місцевість, де доводилося йти, проте поетові не бракувало вражень.

Спочатку, "за першого переходу", він, як згадував пізніше, "мабуть з незвички, не міг нічого ні бачити, ані чути, крім хмари куряви, возів, башкирів, верблюдів та напівголих киргизів, верблюжих погоничів". Але наступного дня, коли транспорт на світанку вирушив у дальшу дорогу, Шевченко поїхав в авангарді з уральськими козаками й "міг повністю віддатися своєму тихому смуткові та оглядати природу", що його оточувала:

"це був рівний (ніде ні з якого боку ані найменшого узгір’я) і, неначе білою скатертиною, вкритий тирсою степ. Чудова, але разом із тим і сумна картина. Ні кущика, ані балки, нічогісінько, крім тирси, та й та стоїть, не ворухнеться, неначе скам’яніла: ні сюрчання коника, ні цвірінькання пташки, навіть ящірка не блисне перед тобою своєю рябенькою граціозною спинкою: все, крім тирси, мертве, німе, бездиханне, тільки позад тебе глухо стогне якась велетенська потвора – це суне транспорт".

Несподівано Шевченкові довелося побачити того дня особливо цікаві для митця-пластика видовища: мариво й пожежу степу.

"Сонце підбивалося все вище й вище, степ почав неначе здригатися, ворушитися; ще за кілька хвилин на обрії з’явилися білі сріблясті хвилі, і степ обернувся в море-океан, а бокові аванпости почали зростати, зростати і вмить перетворилися на кораблі під вітрилами. Чари тяглися недовго. За півгодини степ набрав свого безрадісного монотонного вигляду; тільки козаки по боках шляху посувалися парами, неначе дві величезні темні деревини".

Ледве це скінчилося, як поет побачив на обрії білу хмарку, що то танула в повітрі, то знову з’являлася на обрії. Козаки пояснили, що це киргизи підпалили степ. Почавши "уважніше приглядатися до обрію", "справді замість хмарки побачив він білі вали думу, що швидко зникали в розпаленому повітрі". Опівдні вітер приніс запах диму. Незабаром транспорт розташувався над плесом Орі. Вогкіше повітря й купіль освіжили Шевченка. "Пожежа була ще далеко, і полум’я ще не показувалося з-за обрію". Аж коли зайшло сонце, Шевченко міг натішити зір "невиданою", "чудовою", "неописаною" "вогненною картиною":

"обрій почав займатися блідою загравою; з наближенням ночі заграва червоніла й надходила ближче; з-поза темної поземої, де-не-де ледве вигнутої, лінії почали з’являтися червоні смужки та язички. У транспорті все притихло, ніби дожидали чогось надзвичайного"… Увесь простір "неначе поширився й облився вогненними струмочками"…

Шевченко з захопленням любувався справді не кожному маляреві доступним видовищем розшалілої стихії вогню. Генерал Шрейбер сам звернувся до нього, прохаючи змалювати цей повний ефекту, грізний образ. Шевченко зробив тут одну з найкращих своїх акварель. Після того "всю ніч просидів" під джеломейкою Макшеєва, милуючись і далі вогненною картиною:

"Поблизу транспорту на темній, ледве вигнутій лінії, на вогневому тлі з’явилася довга низка верблюжих силуетів, що посувалися вперед… Верблюди косогором сунули один за одним і зникали в червонуватій імлі, неначе китайські тіні. На одному з них між горбами сидів голий киргиз і імпровізував свою однотонну, як і степ його, пісню. Картина була повна".

Мистецьке зворушення поета-маляра було таке велике, що він, заснувши ледве над ранком, і вві сні бачив теж вогненну стихію, але оживлену вже біблійними сценами "Содома і Гомори" з образу англійського маляра Мартіна. Лише вийшовши на другий день на терени вигорілого степу, він "переконався, що то не вві сні, а справжню пожежу бачив учора".

Поки дозволяв маршрут, транспорт на ніч отаборювався звичайно на березі Орі. Під час одного з ближчих переходів Шевченка зацікавило, що "люди почали відлучатися від транспорту, хто верхи, а хто пішки і все в одному напрямку". Башкирський "тюря" пояснив, що там – "святе дерево". Шевченко поїхав верхи до якоїсь темної цятки і за якихось дві верстви побачив величезну стару тополю над джерелом води. "Зелений велетень" "у цій мертвій пустелі" вразив його уяву. Чимала юрба приглядалася із подивом і побожністю до прикрашеного всякими жертвами дерева. Шевченко змалював його й останній від’їхав геть, ще довго озираючись, "ніби не ймучи віри чуду, що його бачив". Згадував потім про те, як "спинив коня, щоб востаннє полюбуватися обоготвореним зеленим велетнем пустелі", як "знявся легесенький вітрець, і велетень привітно кивнув" йому "своєю кучерявою головою", а він "несвідомо, наче до живої істоти, промовив "прощай" і помалу поїхав за транспортом, що ховався в куряві". З леґенд про це дерево та з пережитих тут Шевченком вражень повстала його поезія "У Бога за дверми лежала сокира…"

Джерельце, що над ним стояло "святе дерево", впадало до річки Кара-Бутак, над якою й спинився транспорт аж на два дні. Над річкою будували тоді форт. Священик експедиції посвятив місце будови. Будівничий форту, прізвища якого не знаємо, разом із іншими почеснішими гостями запросив і Шевченка "розділити його таборову трапезу в кибитці". Це був якийсь дуже інтелігентний військовий інженер, що залишив по собі у Шевченка враження "єдиної людини в усьому безлюдному оренбурзькому краю". До самої ночі Шевченко вів із ним довгу найсердечнішу розмову. Інженер цей подарував поетові пляшку оцту-естраґону й кілька цитрин, – був це "дорогоцінний дар у такій пустині", як казав Шевченко.

Поки експедиція дійшла до річки Ірґізу, довелося їй перейти ще дві степові річки: Яман-Кайрокти й Якші-Кайрокти. "Фізіономія степу" була тут, як оповів поет, "та сама, безрадісна, з тією хіба різницею, що де-не-де на плоских узгір’ях, наче маяки, чорніють киргизькі, з каміння або просто з очерету та глини зліплені мазанки". Простір цей був усипаний кварцем. За цим простором була річка Ірґіз. За нею на обрії синіла висока гора Ауліє-Тау з могилами киргизьких святих і "батирів". Залишивши гору праворуч, експедиція знову наблизилася до річки Ірґіз, яку вже раз перейшла вбрід, і ночівля була на її березі, коло могили батиря Дустана. Шевченко, що був таким запальним аматором рідної старовини, тепер зрисовував ці "чи красою, чи історією прикметні" види й пам’ятники чужого східного народу.

Коло Дустанової могили експедиція натрапила на трупи своєї передньої стежі, частину якої напередодні повбивали хівінці, а частину взяли в полон. Поет уперше в житті побачив страшно понівечені трупи без голів. Трупи ці "валялися в степу, як падло". Був на сумному обряді похорону. Для нього ці враження й зв’язані з ними переживання набирали особливого значення, – аджеж лише два з половиною роки тому він писав свій "Кавказ", де кликав до кавказьких лицарів:

Борітеся – поборете:

Вам Бог помагає,

де з сарказмом оцінював російську імперіалістичну політику:

Ми християни, храми, школи,

Усе добро, сам Бог у нас!

Нам тільки сакля очі коле:

Чого вона стоїть у вас,

Не нами дана? Чом ми вам

Чурек же ваш, та вам не кинем,

Як тій собаці! Чом ви нам

Платить за сонце не повинні!

Тепер бачив, як хівінці по-своєму боронили свої саклі й чурек і своє "право на сонце"… Колишні думки на цю тему не могли тут не ожити, – ще ж так недавно повторював їх і в Орській:

Од споконвіку і донині

Ховалась од людей пустиня,

А ми таки її найшли;

Уже й твердині поробили,

Затого будуть і могили –

Всього наробимо колись.

Верст за п’ятнадцять поет побачив у далині на узгір’ї "купу чогось невиразного": це було урочище Ірґіз-Кала, де росіяни збудували форт Уральський. Це був перший справжній "степовий" форт, що його він побачив. Кара-Бутак стояв принаймні на річці, а ця маленька фортечка – "купа сірих мазанок, критих очеретом" і обведених земляним валом, "прикро вразила" його "своїм сумним виглядом".