Життя Тараса Шевченка - Зайцев Павло
Форт цей "більше скидався на загороди чи кошари, аніж на людське житло". Експедиція минула ще чотири форти, далі двічі спинялася над озерами й мала ще один довший відпочинок-нічліг і переднівок над гнилою річкою Яман-Окти. Відпочинок був потрібний, бо далі треба було йти через "киргизьку Сахару" – страшну пустелю Каракуми, тобто Чорні Піски. Сім днів страшної дороги цією майже безводною пустелею були невеселою перспективою. На переднівку на Яман-Окти "цілісінький день розмова… точилася про Каракуми. Люди, що там бували, оповідали страхіття", а ті, "що там не бували… слухали й жахалися".
Генерал Шрейбер, щоб перший перехід зробити ще до спеки, наказав вирушати перед світанком, але всі були здивовані: на високій пустельній площині, на щастя експедиції, дув північний вітер, і що далі, то ставало холодніше, – опівдні треба було вдягати плащі. Три доби не вщухав північний вітер, але саме тоді, коли десять верст відділяли експедицію від криниць, почалася нестерпна спека. Шевченко ніколи в житті не почував такої страшної спраги й ніколи в житті не пив такої гидкої води, як у той день, коли, нарешті, експедиція дійшла до криниць, де була "гнила солоно-гірко-кисла вода"; її "й в рот не можна було взяти, не процідивши: вона аж пінилася вошами й мікроскопічними п’явками". Тут поетові стали в пригоді цитрини, подаровані кара-бутацьким інженером: скип’ятивши проціджену воду, він задовольнив страшну спрагу чаєм із цитриною. Краще було б проходити Каракуми вночі, але тоді коні й верблюди не мали б зовсім спочинку, бо вночі мусіли б везти тягар, а вдень не мали б спокою, воюючи "з найлютішим своїм ворогом – ґедзем".
Далі почалася найгірша частина страшної мертвої пустелі: перед експедицією "відкрилася блідорожева рівнина". Це було "висохле озеро, дно якого вкрите тонким шаром білої, як рафінад, солі". Ранком Шевченко "довго не міг відірвати очей від цієї піщаної білої скатертини, злегка вкритої рожевою тінню", але, попереджений досвідченим козаком і відчувши "легке тремтіння в очах", далі їхав уже слідом за проводирем, замкнувши очі. Увечорі багато людей "нічого, крім сірого туману, не бачили": їх відводили до лікаря, що роздавав їм чорні сітки з волосіні, щоб ними прикривати очі. Шевченко теж зазнав такого тимчасового осліплення.
За сліпучою рівниною, засіяною піщаними горбами, почалася зовсім гладка рівнина, де "що далі, то більше позначалася широка біла стрічка конячих та верблюжих кістяків"; більшість із них лишилася тут, як пам’ятка по невдалій хівінській експедиції генерала Перовського, під час якої на цьому шляху дев’ять років тому згинули сотні людей і тисячі коней та верблюдів. Нарешті, по ще одному переході, показалася "ледве помітна синя позема лінія, – то було Аральське море". "Сумний транспорт… умить підбадьорився, ніби почув свіжість у повітрі, радісний подих моря", і другого дня Шевченко вже разом із товаришами страшної подорожі купався в Сари-Чеґанаку, затоці Аральського моря.
Але це ще не був кінець тяжкої путі: до Раїму, призначеного на базу морської експедиції, залишалося ще 60 кілометрів – три переходи. Хоч дальша дорога йшла понад морськими лиманами, але й повз найбільший із них Камишли-Баш і далі експедиція вже могла просуватися лише вночі: вдень спека доходила в затінку до 45°, а на сонці "в розпеченім піску за 5 хвилин яйце пеклося на рідко". Нарешті, показався Раїмський форт. Вид на нього із степу видався Шевченкові "ще сумніший, ніж на Кара-Ірґіз": "На рівній поземій лінії ледве виступала над валом довга очеретом вкрита казарма, – оце й усе". Назустріч експедиції вийшла майже вся раїмська залога. Шевченкові "стало страшно", коли він побачив бліді, сумні, як у в’язнів, обличчя солдатів батальйону, до якого й він був приділений. Форт стояв на високому розі між двома широкими озерами, де сто літ тому киргизи поставили "абу" (пам’ятник) над могилою свого багатиря Раїма. За фортом з-поза широкої зеленої смуги очеретів виглядала срібляста Сир-Дар’я. Експедиція досягла своєї бази. Було це 19 червня.
Плавання по Аральському морю
Тридцять день (від 19 червня до 20 липня) тривала праця над монтуванням шхуни "Константин", що на ній Бутаков мав досліджувати таємниче озеро-море азіатського суходолу. Шевченко, як під час походу, так і в Раїмі, жив разом із Макшеєвим у його джеломейці. На людях був веселий і бадьорий. Уже з походу мав у своєму портфелі чимало зроблених з натури рисунків – краєвидів, жанрових сцен та всяких шкіців, тепер теж багато рисував – краєвиди Раїму, берегів Сир-Дар’ї, сцени з життя експедиції тощо. Тяжко було йому зносити невигоди таборового життя, терпіти страшну спеку, воювати з тарантулами й скорпіонами, але не було нестерпної військової муштри, нові ж люди, з якими його тут зв’язала доля, ставилися до нього якнайкраще.
Майбутній начальник поета Бутаков так потім із ними зблизився, що Шевченко пізніше в листі до кн. Репніної назвав його своїм "командиром, товаришем і другом". З другим морським офіцером Поспеловим був на "ти". З ученим ботаніком і геологом, поляком підстаршиною Томашем Вернером тим легше зійшовся, що їх єднала спільна недоля: Вернер був теж засланець. Але крім цих людей, від яких у великій мірі залежали умови його життя й праці, він мав у Раїмі й інше товариство, що про нього подбав добрий Федір Лазаревський.
Перед виступом Шевченка в похід Лазаревський подав імена людей, що можуть йому так чи інакше придатися – "компонував", як висловився, для приятеля товариство: радив йому пізнати "хорошого чолов’ягу", транспортового підприємця Петрова, що підрядився перевезти майно експедиції до Раїму, урядовця Пограничної комісії Субханкулова, що мав пересилати Ф. Лазаревському інтимне поетове листування, і раїмського військового лікаря Белова, приятеля Михайла Лазаревського. Зустрівся Шевченко в Раїмі і з давнім знайомим – якимсь Поґєшовим. Опіка Ф. Лазаревського була тим більше зворушлива, що він, подаючи приятелеві прізвища людей певних, остерігав його перед непевними, з якими він міг там зустрітися.
Нарешті, тільки 25 липня все було готове, і "Константин" і "Николай" відплили з Раїму. Комендант форту Єрофєєв приділив до експедиції Бутакова 5 підстаршин, одного фельдшера і 36 рядових, серед них і Шевченка. Разом із офіцерами число учасників експедиції доходило до 50 чоловік. Шхуна "Константин" була значно більша, тому більша була й залога її – 27 чоловік. На "Константині", що ним командував сам Бутаков, плив і Шевченко. На шхуні була одна тісна каюта, де, крім офіцерів (самого Бутакова, Макшеєва та двох топографів), помістилися фельдшер Істомін, геолог Вернер і Шевченко: обох засланців, що були його найближчими співробітниками, Бутаков трактував, як рівних.
Шість день плили лиманами Сир-Дар’ї і лише 30 липня виплили в море. Шхуна "Николай", що нею командував Поспелов, залишалася для дослідження північних берегів Аралу від гирла Сиру до рогу Кум-Су-Ата. "Константин" узяв курс на захід, щоб протягом 2 місяців, що залишалися до кінця навігації, закінчити загальне дослідження моря.
Експедиція почала свою складну й тяжку працю від східного берега. Увесь час робили топографічні поміри, наносили на мапу контури берегів. Сам Бутаков працював із секстантом, усталюючи астрономічні пункти. Коли шхуна ставала на якір, Шевченко зрисовував види прикметніших прибережних урочищ. Коли висідали на суходіл, Вернер провадив геологічні і ботанічні досліди, Шевченко малював краєвиди. Плавба була дуже тяжка. Почалася вона в ту пору, коли спека доходить там свого апогею. Аральське море – надзвичайно бурхливе, а боротьбу з морською стихією доводилося вести, пливучи на невеликому й з технічного погляду досить примітивно спорядженому судні.
Люди були завжди перевтомлені, при тяжкій праці й немилосердно високій температурі терпіли ще й недостачу в харчах, бо заздалегідь заготовлені в Оренбурзі продукти майже всі попсувалися: "сухарі поцвіли, солонина почервоніла, масло так згіркло, що каші з ним не можна було до рота взяти, зацілів тільки горох, але його було так обмаль, що давали його раз на тиждень". Страшні вітри – норд-вест і норд-ост – починаються на Аралі зненацька й переходять у шторми. Коли вони стихають, то на морі довго ще триває т. зв. "мертве колисання", до якого й досвідчені мореплавці не можуть звикнути. Бурхливе море зовсім не було досліджене, і відважним плавцям під час бур скрізь грозила небезпека. Не раз шхуна вдарялася об підводне каміння, що його багато було в північно-західній частині моря. Не меншою загрозою були й мілини, яких на Аралі теж не бракувало.
Але найнебезпечніша була плавба шлюпкою під час бурі. Макшеєв згадував тяжкі подорожі, коли хвилі перекидались уже за борти байдари і коли всі бліді, як смерть, мовчки гребли або виливали шапками воду. Однак протягом 38 день енергійний Бутаков потрапив закінчити загальне, орієнтальне дослідження моря й 7 вересня поспішився завернути з півдня на північ, щоб іще того ж місяця прибути до фарватеру дельти Сир-Дар’ї [Це було конечне, бо в фарватері Сиру восени сильно спадає вода], до острова Кос-Аралу, де експедиція мала зимувати і де для охорони російського рибальського підприємства був недавно збудований форт. Під час цієї поворотної подорожі експедиція відкрила кілька зовсім невідомих островів. Найбільший Бутаков назвав островом Миколи І. Тут голодних членів експедиції зустріла приємна несподіванка. На острові цьому, де не ступила ще людська нога, повно було сайгаків, що зовсім не боялися людей і довірливо до них наближалися. Зголоднілі плавці могли досхочу наїдатися свіжого і смачного м’яса.
23 вересня "Константин" кинув якір коло пустельного острівця Кос-Аралу, що мав бути аж до весни місцем зимівлі експедиції.
На Кос-Аралі
По двох місяцях майже безупинної плавби радісно було висісти й на цей негостинний берег, та нерадісні були перші поетові враження: коли з рибальської ватаги прислати коресподенцію, то виявилося, що для нього не було листів. Але він уже звик своє горе міряти чужим. На початку заслання писав кн. Варварі: "…як порівняю себе з Кулішем та Костомаровим, то за щасливого себе вважаю: у першого молода прекрасна жінка, у другого бідна, добра, старенька мати".
