Життя Тараса Шевченка - Зайцев Павло

Беру з собою усю Твою малярську справу, не знаю тільки, чи доведеться малювать". У цьому наспіх написаному листі відбилася непевність ситуації: з одного боку, Шевченко знав, що його для того й приділюють до експедиції, щоб він був її рисувальником, з другого ж, знав, що з Петербургу ще не прийшов дозвіл! Очевидно, мав про це розмови з самим Бутаковим, що прибув уже до Орської і напевне з ним познайомився.

Поетична творчість

Незабаром по приїзді до Орської Шевченко, не зважаючи на царську "найсуворішу заборону", що над ним висіла, як Дамоклів меч, відновив свою літературну працю. Першим із визначніших творів, написаних на засланні, була повна глибокого шекспірівського драматизму поема "Княжна". У заспіві до поеми автор підкреслював фатальну конечність своєї творчої місії, необорний внутрішній наказ оповідати про те,

…що діється

В нас на Україні…

Цим заспівом розпочав свої "Tristia" в далекому краю киргизів над Уралом, як колись римський вигнанець свої – в краю диких ґетів над Чорним морем. Написавши поему, зробив мініатюрний зшиточок, такий, щоб можна його було сховати до халяви солдатського чобота, і перед тим, як переписати туди "Княжну", написав загальний заспів-вступ до нового циклу своїх поезій: "Думи мої, думи мої! Ви мої єдині!…" Кликав свої думи-пісні, щоб прилітали

Із-за Дніпра широкого

У степ погуляти

З киргизами убогими…

Не зважаючи на найсуворішу заборону, не мав найменшого наміру переривати свою літературну творчість, принаймні для себе самого:

Прилітайте ж, мої любі!

Тихими речами

Привітаю вас, як діток,

І заплачу з вами.

Не міг поховати в собі потреби творити, знав, що не може цього зробити, –

Нехай хоч розіпнуть,

А я без вірші не улежу –

як сказав по двох роках, але те саме усвідомив собі, мабуть, уже незабаром по приїзді до Орської.

Не хотів він, щоб хоч щось пропало й з його попередньої творчості. Щодо забраного жандармами альбома з поезіями циклу "Три літа", то тут міг бути спокійний: копії з більшої частини тих поезій були в руках багатьох його приятелів. Усе створене в камері "III отделения" зумів якось перевезти з собою на заслання, – може дрібнесенько написане на берегах Біблії, може сховане в чоботі, а може в якійсь частині одежі зашите. Постановив прилучити ці 13 петербурзьких, теж уже "невільницьких", поезій до нового літературного доробку й слідом за "Княжною" вписав їх усі до своєї першої "захалявної книжечки". У думках присвятив увесь цей в’язничний цикл колеґам-співв’язням ("соузникам") [У 1858 р., переписуючи ці поезії до нового альбома, дав їм заголовок "В казематі"] і замкнув його новим віршем-апострофою до них:

Згадайте, братія моя,

(Бодай те лихо не верталось!),

Як ви смирнесенько і я

Із-за решотки визирали…

Вірш цей цінний тим, що в ньому Шевченко дав дуже тверезу оцінку становища української справи після Миколиного присуду. Здавав собі справу з того, що зусилля його покоління надовго паралізовані:

Повіруєм ще трохи волі,

А потім жити почнемо

Між людьми, як люди.

Усяка українська акція справді стала неможливою, передусім для нього самого й для його "братії". Усвідомлення цієї істини було найстрашнішою раною його серця. Свою творчу працю призначав він тепер для далекого майбутнього.

Переписавши в’язничні поезії, Шевченко постановив зберегти для потомства й недавно ще на волі написані – "Лілею", "Русалку" й "Осику" (в Орській редакції названу "Відьмою"). Записав їх із пам’яті, і треба з подивом ствердити, як він органічно зживався з своїми творами, бо тексти цих поезій у "захалявній книжечці" дуже мало різняться від первісних текстів.

За друге півріччя 1847 року встиг не лише переписати й наново зредагувати свої давні 16 поезій, а ще й написати 17 нових і серед них аж 4 поеми (крім "Княжни", ще "Іржавець", "Чернець" і "Москалева криниця").

Але не тільки поезії писав, а вів і щоденник. Коли жив у казармі, робив це тоді вже, коли всі поснуть. Тоді ж писав і листи до друзів. У листі до княжни Варвари Репніної 27 лютого 1848 року розповів про це так:

"Час тепер найтихший і найдогідніший – одинадцята година вночі. Все спить, казарми освітлені однією свічкою, при якій тільки я сам і сиджу та дописую недоладний лист мій. Чи ж це не на рембрандтівський манер картина? Але й найбільший геній поезії нічого в ній втішного для людства не знайде… З того дня, як прибув я до кріпості Орської, пишу щоденник свій. Розгорнув сьогодні зшиток і думав хоч сторінку Вам переказати, – і що ж! Таке воно одноманітно сумне, що аж сам перелякався і… спалив мій щоденник на свічці, що дотлівала. Погано зробив, шкода мені потім було мого щоденника, як матері шкода своєї дитини, хоч і потвори".

Спалив він тоді, мабуть, не ввесь щоденник, а лише якусь його свіжу частину, бо, виїжджаючи з Орської, залишив там досить великий зшиток із своїми щоденними записками.

Так у "рембрандтівському освітленні" – при лойовій свічці, коли замовкав галас у казармі, працював і віддавався думам наш поет. Може в такій обстанові створив і не одну з своїх перших невільницьких поезій, але, здається, частіше віддавався цьому заняттю по святах, утікаючи геть із фортеці. Будні дні були заповнені муштрою і т. зв. "словесністю", тобто викладами з військового статуту, на яких мусів щодня годинами слухати, як плуталися у відповідях неграмотні солдати. У поетичному посланії до А. О. Козачковського, писаному ще в кінці літа, або на початку осени, оповідав про те, як він в умовах, що нагадували йому раннє дитинство, змушений був ховатись із своєю творчістю:

І довелося знов мені

На старість з віршами ховатись,

Мережать книжечки, співати

І плакати у бур’яні…

Описував свої недільні втечі у святкові дні:

Неначе злодій поза валами

В неділю крадуся я в поле,

Талами вийду понад Уралом

На степ широкий, мов на волю.

І болящеє, побите

Серце стрепенеться,

Мов рибонька над водою;

Тихо усміхнеться

І полине голубкою

Понад чужим полем, –

І я ніби оживаю

На полі, на волі…

Але види голого азіатського степу-півпустелі тільки викликали контрастові образи рідної буйної української природи, і відрадні почуття уступали місце почуттю ностальгії – туги за рідним краєм:

І на гору високую

Вихожу дивлюся,

І згадую Україну –

І згадать боюся…

І там степи, і тут степи,

Та тут не такії:

Руді, руді, аж червоні,

А там – голубії,

Зеленії, мережані

Нивами, ланами,

Високими могилами,

Темними лугами.

А тут бур’ян, піски, тали

І хоч би на сміх де могила

0 давнім давні говорила…

Неначе люди не жили!

Це був лише початок вигнання, яке могло тягтися і два десятки літ і більше! І розпачливий крик одчаю виривався з уст вигнанця:

О, доле моя! Моя країно!

Коли я вирвусь з ції пустині?

Чи може – крий Боже! –

Тут і загину?

По неділях та святах мав іще змогу хоч фізичної втечі від смороду й галасу казарми. Гірші були будні:

Отак я, друже мій, святкую

Отут неділеньку святую!

А понеділок?… Друже-брате!

Ще прийде ніч в смердячу хату,

Ще прийдуть думи… Розіб’ють

На стократ серце і надію,

І те, що вимовить не вмію…

І все на світі проженуть,

І спинять ніч. Часи літами,

Віками глухо потечуть;

І я кровавими сльозами

Не раз постелю омочу.

Сила вислову цих рядків відповідає гнітючій силі тяжких переживань, що їх поет тут описував. "А ночі, ночі!… Господи, які страшні та довгі!… та ще й у казармах", – писав також і А. Лизогубові. Але й день не приносив полегші.

Благаю Бога, щоб світало:

Мов волі, світу, сонця жду,

Цвіркун замовкне, "зорю" б’ють

Благаю Бога, щоб смеркало,

Бо на позорище ведуть

Старого дурня муштрувати…

Коли приходили й "осідали" його тяжкі думи, спинявся над своїм перейденим уже життєвим шляхом. У хвилини пригноблення ладен був себе самого винуватити в тому, що з ним сталося; здавалося йому, що коли плаче, то це "гріхи його великі вилитися хочуть", – питався себе:

Кого я, де, коли любив?

Кому яке добро зробив?

Нікого в світі, нікому в світі…

Ці самодокори-самоосуди, що плинули з перечуленої душі, були, звичайно, неслушні, несправедливі: любити й творити добро – це був фактичний зміст усього його попереднього життя, але він знав, що для творення добра немає межі, згадуючи змарновані дні свого життя, не міг простити собі пропащого часу. Але коли надходили години кращого настрою, коли щось усміхалося його душі, тоді, оглядаючись на свою минулу поетичну діяльність, струшував із себе все, що диктувала йому якщо не зневіра, то в кожному разі хвилинна моральна втома. Тоді випростовувався на ввесь свій духовий зріст, свідомий своєї фатальної, але великої місії:

О, думи мої, о славо злая!

За тебе марно в чужому краю

Караюсь, мучуся, але не каюсь!…

Люблю, як щиру, вірну дружину,

Як безталанную свою Вкраїну!

Роби, що хочеш, з темним зо мною,

Тільки не кидай… В пекло з тобою

Пошкандибаю…

Ця "слава злая" була зв’язана з "безталанною Україною", як усе його, наскрізь національне, духове єство, і все, що писав тут над Уралом, – з винятком хіба двох-трьох "трістій" – і епос, і лірика, все, підсичене ностальгією, було повне українського змісту, згадок про Україну і візій України, тепер подвійно привабливої, ще дужче укоханої й безмежно дорогої. Коли думав про можливу смерть на чужині, жахався і мріяв,

Щоб не робили москалі

Труни із дерева чужого, –

Аби хоч крихітку землі

Із-за Дніпра мого святого

Святії вітри принесли.

Власне в описах України – тут, на засланні завжди "святої", в якій усе "святе" – Шевченко знайшов нові поетичні засоби, нові образи, що своєю пластичністю, своїм імпресіонізмом перевищили давніші форми його пейзажних порівнянь, як от образ Трахтемирова, що

Нечепурні свої хатки

Розкидав з долею лихою,

Мов п’яний старець торбинки,

або самотньої хатини на кручі, що

…ніби сирота

Прийшла топитися в глибокім

В Дніпрі широкому,

або групи хаток, що

Мов діти в білих сорочках

У піжмурки в гаю гуляють,

або церковки, що

Оболонками старими,

Мов мертвець очима

Зеленими, позирає

На світ з домовини.

Туга загострювала поетові почуття, і він, як ясновид у трансі, переносився на рідну землю й бачив її, як живу.

1848 – 1849 рр. В Аральській експедиції

Похід до Раїму

11 травня 1848 р. вранці військовий відділ, що мав завдання супроводити й охороняти експедицію капітана-лейтенанта Бутакова, рушив із Орської на місце, де недалеко від фортеці стояв уже величезний табір експедиції.