Життя Тараса Шевченка - Зайцев Павло
Я не розглядів дна тієї бездни, в котору впав, а тепер, як розглядів, то душа моя убогая розсипалась, як пилина перед лицем вітра. Не по-християнській, брате мій, знаю, а що ж діяти?"
Таке життя справді було "бездною" людської недолі, і поет непотрібно думав, що, коли спочатку не зазнавав такого пригноблення, то це була "гордість сліпая", – ні – то була таки "сила волі над собою", що тепер захиталася, тільки захиталася, але не покинула його, – жив надією на краще: "Так мені тепер тяжко, що якби не надія хоч коли-небудь побачити свою безталанну країну, то благав би Бога о смерті.
Так Дніпро крутоберегий
І надія, брате,
Не дають мені в неволі
О смерті благати.
Іноді така нудьга мене за серце здавить, що (без сорома казка), аж заплачу". І додавав: "Якби все те розказувать, що я терплю тепер по любові і милості милосердного Бога, то і за тиждень не розказав би. Цур же йому, нехай воно сниться тому, хто людям добра не хоче". Бога "о смерті не благав", але думки про смерть як єдиний вихід не раз його навідували: вирізьбив із кости череп і під ним видряпав напис: "Мої думки. Т. Ш."
Клопотання про полегшення долі
Але поза хвилинами пригноблення, думка його завжди систематично працювала над тим, як би зробити так, щоб і в цих умовах життя його було творче. Розумів, що для цього потрібні дві речі: 1) вийти з казарми і 2) дістати дозвіл рисувати. Заборона літературної діяльності його не здивувала: писав революційні поезії, й за це спіткала його заборона писати. Але ніяк не міг зрозуміти, за що йому заборонено рисувати. Писав про це пізніше в щоденнику: "Писати заборонено за бунтарські вірші українською мовою. А рисувати й сам Найвищий Суддя не знає, за що заборонено". Бажання добитися скасування цієї заборони продиктувало йому цілий ряд кроків. 24 жовтня він написав листа до Чернишова, що мав їхати до Петербургу, й переслав йому листи до цілого ряду впливових осіб.
За поетовим планом треба було досягти того, щоб шеф жандармів гр. Орлов згодився порозмовляти з царем і вияснити йому, що Шевченко ніколи не рисував нічого злочинного. Шевченко припускав, що на "конфірмації", тобто під час видавання царем присуду, "сплелась" байка про те, що він "намалював карикатуру" на царя. Треба було цю байку-леґенду розвіяти. Зробити це міг тільки гр. Орлов або його помічник і заступник Дубельт: у їхніх руках були всі матеріали слідства, під час якого Шевченкові ніколи ні словом не закидали малювання "злочинних" сюжетів. Але треба було знайти впливових людей, які згодилися б вплинути на Орлова, щоб він схотів цим зайнятися й відважився турбувати царя такою, з його жандармського погляду, пустою справою. Шевченко добре це розумів і опрацював цілий план відповідної дії.
Одним із найдіяльніших представників активної російської політики на Сході, політики збройного опановування всіх азіатських земель між Уралом і англійською Індією, був гр. Перовський. Покинувши недавно Приуральський і Закаспійський краї, якими він довго управляв як оренбурзький генерал-губернатор і зробившись міністром внутрішніх справ, він не переставав жваво цікавитися життям цих країв і, не зважаючи на невдачу, що її зазнав, коли в 1839 році його військова експедиція на Хівінське ханство скінчилася тяжкою поразкою, він і далі не кидав ще Петром І розпочатих "індійських" планів, одним із ближчих етапів яких було присунутися до границь Афганістану, завоювавши Коканд, Хіву й Бухару, а найближчим – опанування всієї Сир-Дар’ї, а потім і берегів Аральського моря, куди вона впадала. При гирлі Сир-Дар’ї росіяни будували вже фортецю, а весною мала туди вирушити військово-наукова експедиція, що мала дослідити ніким іще не досліджене Аральське море.
Перовський найкраще знав, яку ціну має в цій країні добрий мистець-рисувальник. Він, як ми вже знаємо, з великим трудом знайшов собі для хівінської експедиції рисувальника-ілюстратора, Шевченкового приятеля Штернберґа, але той не витримав тамошнього клімату й тяжких умов праці. Ось чому Перовського легко було зацікавити долею Шевченка, якого можна було на місці добре використати. Перовський знав особисто Чернишова й був його протектором. Чернишов мав занести особистий лист Шевченка до Дубельта з просьбою про "дозвіл рисувати портрети й пейзажі" і просити Перовського помогти в цьому своїм впливовим посередництвом. До того ж Перовський любив мистецтво і чимало чув про Шевченка від свого сердечного приятеля В. А. Жуковського, від Брюлова, що малював його портрет, від свояків Репніних тощо й напевне бачив у Петербурзі Шевченкові праці.
Чернишов був маленькою людиною, і поет слушно зміркував, що його помочі в цій справі мало. Знаючи, що Перовський дуже шанує письменника В. І. Даля, Шевченко задумав використати його для впливу на Перовського. З Далем він ще раніш був знайомий. Крім того, Шевченко переслав через Чернишова ще й лист до Брюлова, щоб той заступився за нього перед Дубельтом. План заходів був придуманий дуже добре й міг принести добрі результати. Написавши всі ці листи, він ще 24 жовтня переслав їх Чернишову до Оренбурґу. Тим часом Чернишов сидів в Оренбурзі й виїхав до Петербургу аж у другій половині грудня. Шевченко знав від Михайла Лазаревського, що й він виїде на Україну, а звідти до Петербургу, і коли вже довідався, що Чернишов нарешті виїхав, написав 20 грудня також листа й М. Лазаревському:
"Будьте ласкаві, побачтесь з Чернишовим: він тепер уже в Петербурзі… а як побачитесь, то розпитайте його, чи він пооддавав мої письма, що я посилав через його, і що йому сказано на ті письма, та попросіть його від мене, щоб він докучав моєю просьбою надто Карлу Павловичу [Брюлову], а з Дубельтом, щоб притьмом побачився. Як побачитеся з В. І. Далем, то, поклонившися йому від мене, попросіть його, щоб ублагав В. Перовського, щоб той визволив мене хоч із казарми (сиріч випросив мені позволеніє рисувать). Даль – чоловік добрий, розумний і могущий; він добре знає, як тут ми пропадаємо, то тяжкий гріх йому буде, як він не схоче промовить за мене хоч одно слово".
Збирався також писати про це й В. А. Жуковському і просив М. Лазаревського прислати закордонну адресу поета.
Листопад і грудень 1847, як і січень 1848 року, провів у напруженому дожиданні результатів своїх заходів. У грудні, як видко з листа до М. Лазаревського, був в особливо важкому настрої, бо до тяжких мук, що їх переживав, коли його оселили в казармі, додавалися ще й гіркі розчарування: довідався, як уже знаємо, що Чернишов усе ще не виїхав до Петербурґу. Справа затяглася, а він жив лише одною надією – одержати дозвіл рисувати – і вірив, що це річ можлива.
Тим часом у Петербурзі справа йшла мляво. Чернишов ніяк не міг чомусь побачитися ні з Дубельтом, ні з Далем, а вже минав лютий. 12 лютого про це сповіщав Шевченка М. Лазаревський, який до того часу також не встиг побачитися з Далем. Що ж до Брюлова, то Шевченка, мабуть, тяжко вразила подана М. Лазаревським звістка, що "Карл Павлович тільки двинув плечима, кажуть, да певно вже забув і про те, що двинув". Жуковський перебував над Рейном у Баварії, і Лазаревський, сповіщаючи про це друга, додавав: "сей може б двинув і не одними плечима, так горенько, що дуже далеко". Лист Лазаревського, мабуть, дуже пригнобив би Шевченка, коли б не те, що він іще перед одержанням того листа довідався, що справа його на добрій дорозі. Ще 30 січня гр. Орлов вислав генерал-губернаторові Обручеву листа з просьбою повідомити його, в якому полку рядовий Шевченко перебуває на службі, а також про те, чи добре поводиться й чи ретельно службу виконує, який його "образ мыслей", і просив Обручева подати внесок, чи заслуговує Шевченко на те, щоб просити царя про дозвіл йому малювати.
Штаб Оренбурзького Корпусу запитав командира 5 батальйону про те, що хотів знати Орлов, і 10 березня з Орської майор Мєшков вислав Обручеву найприхильнішу для Шевченка характеристику, стверджуючи, що він своєю поведінкою, ретельним виконанням службових обов’язків і поглядами заслуговує на дозвіл малювати. Цю пропозицію командира батальйону з Оренбургу переслали до III Відділу. Річ ясна, що і в Оренбурзі, і в Орській запитання Орлова, що зовсім несподівано прийшло з Петербурґу, зрозуміли як виразне бажання вищої влади мати підстави для того, щоб скасувати заборону Шевченкові малювати.
Сформулювання подання в надзвичайно для Шевченка прихильній і рішучій формі можна пояснити тією атмосферою, яку створили Шевченкові в Орській його оренбурзькі друзі; його відвідували люди, що стояли близько до центральної крайової влади, про прихильне відношення до нього ще тоді, коли він був присланий до фортеці, просили вищі начальники і штабні офіцери. Та й сам Шевченко ліпшим і освіченішим офіцерам імпонував своєю повною гідності поставою, своєю інтелігентністю й чарівливістю своєї вдачі. Не могло не справляти на всіх враження й те, що він був приятель або добрий знайомий таких людей, як Брюлов, Жуковський, що особисто знав мало не всіх видатних учених, письменників і митців, що діставав листи від княжни Репніної, – для маленьких провінціальних людей і це все теж мало своє, може навіть більше, ніж власна особа поета, значення.
Справа була ніби на добрій дорозі.
Тим часом княжна Варвара Репніна, діставши від Шевченка листа, де він, оповідаючи про мальовничість і колоритність східних жанрових сцен, що так і просяться під пензель, кинув фразу: "дивитися і не рисувать – це така мука, яку зрозуміє тільки справжній мистець", так перейнялася муками свого друга, що 18 лютого написала листа до гр. Орлова. У листі цьому в усій своїй красі виявилася імпульсивна і щира вдача цієї кришталево чистої жінки. Вона переконувала Миколиного обер-ката, що "завдання чесноти" – "стежити за тим, щоб правосуддя не оберталося в жорстокість", доводила, що Шевченко тим, що його віддано в солдати й вислано з батьківщини, так тяжко покараний, що немає потреби до визначеної йому кари додавати "витончену жорстокість" ("le cruel raffinement"), забороняючи йому рисувати. Писала, що Шевченко "зовсім самотній на цьому світі" ("completement orphelin dans ce monde"), що вона, дочка князя Миколи Репніна, який стільки "страждав безневинно", вважає, що має право заступатися за нещасливих, і висловлювала переконання, що її обов’язок – помогти "гідній усякого співчуття людині, яка не має ні родини, ні протекторів".
У листі цьому було кілька дипломатичних компліментів на адресу Орлова, але, критикуючи так гостро присуд 1847 року, кн.
