Життя Тараса Шевченка - Зайцев Павло
Справа покараних українців набрала такого великого значення, що знайшла відгуки не тільки в самій Росії, але й далеко поза межами Імперії.
Заходи уряду до загальмування українського руху були безоглядні. Не тільки Шевченкові, але й Кулішеві, Костомарову й Гулакові заборонено літературну діяльність, а їхні легально видані твори міністр внутрішніх справ гр. Перовський, на внесок Орлова і з наказу царя, заборонив продавати й сконфіскував. "Необачні" цензори за те, що їх у свій час пропустили, дістали догану. Цензурні установи дістали від міністра освіти такі обіжники, що ними і українська література, і всяка українська культурно-наукова праця була цілком паралізована.
Університетську науку і шкільництво взагалі віддано під спеціальну опіку політичної адміністрації. Харківською шкільною округою, що обіймала Слобожанщину й Гетьманщину, і перед тим керував генерал-губернатор; тепер же й керування київською шкільною округою, що обіймала все Правобережжя, віддано в руки Бібікова. Обидва генерал-губернатори дістали спеціальні інструкції не допускати ні до яких проявів українського руху. Їм наказано було стежити за тим, чи не ходять і далі по руках твори Шевченка, "Книги битія українського народу" й інші "бунтарські твори", а також, чи українці не плекають "думок про давні вільності, гетьманщину та про права на окреме існування". Обидва царські намісники на Україні мали "звертати увагу на тих, що особливо займаються українськими древностями, історією і літературою", і "старатися припиняти в цій галузі наук всякі надужиття", але "найнепомітнішим і найобережнішим способом, без явних переслідувань і по змозі не дратуючи тубільців України".
Відгук справи в Росії
Голосною луною відбилася справа Шевченка й українських братчиків і в Петербурзі, і в Москві, і на Україні, і серед польської еміграції, і в органах закордонної преси, не оминула й дипломатичних кабінетів. Тим часом про українську змову кружляли фантастичні чутки. Граф Орлов був тієї думки, щоб із царського присуду над братчиками не робити таємниці й опублікувати його для того, щоб інших налякати, але цар не пристав на це, і громадська опінія почала живитися плітками, що в певних колах викликали симпатію до засуджених, в інших – обурення.
У чутках, що були відгуком оточеної таємницею української змови, Шевченко був центральною постаттю, головним її героєм. Оповідали про змову різно: одні переказували, що українські патріоти хотіли "викликати на Україні повстання, проголосити гетьманщину й зовсім відділитися від Росії", інші твердили, що змовники "проголошення гетьманщини хотіли зробити з дозволу імператора", треті, що всю справу вигадав Бібіков, щоб дістати за це нагороду… Останні дві версії були, як видно, менш розповсюджені, і публіка більше вірила першій. Чутки про наміри змовників викликати на Україні повстання зв’язували з ім’ям Шевченка.
Публічну опінію незабаром заінтригували поважні адміністративні зміни, що були наслідком виданих з приводу української змови урядових розпоряджень. Цар звільнив київського куратора ген. Траскіна. Московський куратор гр. С. Строганов, діставши від міністра освіти гр. С. Уварова цілу реакційну програму плекання виключно "руської" (в розумінні "московської") народности – плекання духу чисто російського патріотизму "без усякої домішки сучасних політичних ідей", а також особистий лист міністра з конкретними порадами, як цю програму здійснювати, обуривсь на Уварова, не виконав його розпоряджень, домагався даних про справу кирило-мефодіївців і закінчив свою відповідь Уварову тим, що "інструкції й писані накази так само не в силі керувати людськими думками, як і офіційні міністерські циркуляри". У результаті того конфлікту цей сміливий і незалежний державний діяч змушений був покинути свою посаду після того, як дістав від царя догану. Розпорядження виконав уже його наступник.
Коли Строганов зареаґував так з погляду ліберального, та намісник царя в Польщі князь Паскевич зареаґував інакше – з погляду реакційного. За згодою царя він фактично керував слов’янською політикою Росії, і тому його ввесь час тримали в курсі справи Кирило-Мефодіївського Товариства. Паскевич гостро розкритикував реферат гр. Уварова до царя про слов’янську справу. Будучи беззастережним прихильником точного виконання умов Священного Союзу, він обвинувачував Уварова в кокетуванні з західними слов’янами, що виявилося в поширенні науки слов’янознавства в російських університетах за часів міністрування Уварова, в подорожах російських учених і самого міністра до слов’янських земель, у їхніх розмовах із чеськими діячами. Паскевич навіть літературні взаємини з чужоземними слов’янами уважав за акт нелояльний до німецьких держав. Він висловився проти слов’янознавства в університетах і твердив, що воно розбуджує в Росії "провінціальні" сепаратизми, чому приклад дало Кирило-Мефодіївське Товариство.
Ця офіційна "література" й наслідки, що їх вона викликала, не могли не бути темою розмов у політичних салонах Петербурґу й Москви. У Росії, як у державі, де не було свободи друку, громадянство завжди живилося всякими чутками.
Російська інтелігенція неоднаково реаґувала на чутки, що повставали по царському присуді над братчиками, та на заходи царського уряду, викликані їхньою справою. Переконаний централіст-русифікатор, найворожіший Шевченкові критик В. Белінський на вічну ганьбу собі писав своєму приятелеві Анненкову: "Довідувався я про Шевченка і справді переконався, що поза релігією віра – річ нікчемна". Нагадавши Анненкову думку Бакуніна про те, що Шевченко – "людина поважна й прекрасна", Белінський казав далі:
"Віра робить чуда; вона творить людей з ослів і дубин; значить, вона може і з Шевченка зробити мученика за волю; але здоровий розум повинен бачити в Шевченкові осла, дурня й "пошлеца", а до того іще й гіркого п’яницю, з хахлацького патріотизму охочого до горілки".
Оповівши про те, як цар сміявся з одного Шевченкового пасквілю, а обурювався на другий, де дотеп був звернутий проти жінки [Мова тут, очевидно, про "Сон" – про уступи в ньому, де Шевченко дав сатиричні портрети царя й цариці], Белінський оповідав таке:
"Я не читав тих пасквілів і ніхто з моїх знайомих їх не читав (а це між іншим доводить, що вони зовсім не злі, а лише дурні [?!]), але я певен, що другий пасквіль, мабуть, занадто гидкий"…
"Шевченка, – писав далі, – заслали на Кавказ солдатом. Мені не шкода його; коли б і я був суддею, я покарав би не гірше. Я маю особисту відразу до таких лібералів! Це вороги всякого поступу. Своїми зухвалими дурницями вони дратують уряд, роблять його підозрілим і викликають гострі заходи, згубні для освіти й письменства".
Далі Белінський оповідав про ті прикрощі, що спіткали цензорів Кулішевої "Повісти про український народ", і про те, як взагалі почала тоді лютувати цензура.
"От що роблять ці скоти, безглузді ліберальчики! Ой, уже мені ті хахли! Культивують лібералізм в ім’я галушок і вареників із свинячим салом!"
На такому ідейному рівні стояв цей прославлений російський "западник"!
Хвилювала ця справа й московських слов’янофілів. Самарін спішився попередити своїх людей, щоб були обережні, коли довідався про арешти Куліша, Савича та помилково притягнутого жандармами до справи московського слов’янофіла Чижова. Зате "аполітичний" К. Хомяков писав у листі до Самаріна: "Українців, як видно, заразила політична дурість". Не знаючи, в якій мірі злочинним було їх "заблуждение", Хомяков нарікав на їх нерозум, бо "час на політику минув".
Одначе знайшлася в Петербурзі й така група людей, яких справа українських змовників дуже зацікавила. Це був гурток людей, що їх займали питання перебудови укладу соціального й політичного життя на зовсім нових засадах. Вони гуртувалися навколо Буташевича-Петрашевського, і серед них Шевченко найліпше знав Момбеллі, що походив з України, та Штрандмана, з яким зблизився в Яготині у Репніних.
Момбеллі нотував у своєму щоденнику, що Шевченко написав "відозву до українців" і що француз Лесаж віз її за кордон, щоб надрукувати, але на кордоні йому цю відозву відібрали [У "француза Лесажа" в переказах обернувся Куліш]. Момбеллі стверджував, що, коли люди обережні називали ці революційні плани безумством, то "українці, більше знайомі з місцевими умовами, навіть такі, що вчинку Шевченка не похваляли вже тому, що він не вдався, признають його план за зовсім не такий недоладний, як може здаватися на перший погляд": вони кажуть, що "треба тільки розворушити їхніх земляків, а там уже тяжко буде їх заспокоїти, поки не допнуть свого, не виконають того, що затіяли". Буташевич-Петрашевський мав якісь дані твердити, що відкрита урядом українська змова "пустила коріння" на Україні, чому багато помогли твори Шевченка, які схвилювали Україну, і що там і тепер неспокій.
Відгук в Україні та за кордоном
На Україні вістка про царський присуд над братчиками не могла не викликати хвилювання. Шевченко об’їхав мало не всю Україну, скрізь зав’язував знайомства. Свої нелегальні твори він не тільки давав читати й переписувати, а навіть декламував їх не раз і прилюдно, а друковані твори його знав мало не кожний освічений українець. Костомаров і Куліш теж були постатями дуже популярними. В ту добу шукання нових шляхів – у добу нового розуміння нації, в добу розбудженого народництва, все, що було живе на Україні, не могло не хвилюватися, не реаґувати на ув’язнення й заслання головних провідників – ідеологів нового руху. Уже за кілька днів по арешті Костомарова й Шевченка з мурів одного дому в Києві поліція зняла таку прокламацію, що вийшла, мабуть, із кіл молоді, ідейно близької до заарештованих:
"Браття! Настає велика пора, пора, коли маємо нагоду змити ганьбу, нанесену попелові наших батьків, нашій рідній Україні підлою рукою вічних ворогів наших. Хто з вас не підійме руки за велику справу? За нами Бог і добрі люди, вірні сини України, вороги кацапів".
Діставши 26 квітня копію цієї прокламації, цар написав на ній: "Явна робота тієї самої пропаганди з Парижу; цій роботі на Україні не вірили ми довго, а тепер не можна щодо неї сумніватися, і слава Богу, що так відкрилося". Бібікову, що був тоді в Петербурзі, Микола І наказав негайно повернутися до Києва і "всюди пильно дивитися".
